Авторитетний… обман

Проект Галини Скляренко «У нашім раї...» у Києві був презентований у квітні-травні в Інституті проблем сучасного мистецтва. Хоч і присвячений він 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, але головне тут не портрети Кобзаря, а твори сучасних художників та цитати з віршів поета, написані графіті на стінах виставкового залу. Як відзначає автор, цей проект – діалог сучасників із національним генієм.

Зараз «У нашім раї...» показує лондонська галерея «Saatchi», але Галина Скляренко не знає, що і яким чином там подається, як побудована експозиція, які буклети роздають гостям. Представники галереї лише домовились із нею про показ  частини проекту у Лондоні (а саме фотоциклів Віктора Марущенка, Тіберія  Сільваші, Анатолія  Степаненка, Олександра  Бабака, Ганни Войтенко в оточенні написів-графіті), отримали необхідні матеріали, а далі – все. Попри те, що Галина Скляренко – автор проекту «Міф українського бароко», автор розділів історії українського мистецтва, кандидат мистецтвознавства, відомий критик, це не стало аргументом для закордонних колег. І це, напевно, показник, як ставляться європейці до України, що думають і наскільки цінують нашу культуру. Інформаційні агенції, між іншим, уже розповідають про старт проекту у Лондоні, більше уваги зосереджуючи на тому, що його реалізовують у рамках співпраці галереї «Saatchi»та «Firtash Foundation», а також наводять цитати керівників обох організацій, та чомусь без коментарів людини, яка власне і є автором проекту. Як так трапилось, що виставка відкрилась без автора, «День» запитав у Галини Скляренко.

– Такі великі концептуальні проекти з’являються у нас не часто. Його побачив Найджел Херст, директор виставкових програм з галереї «Saatchi». Йому страшенно все це сподобалось. Коли ми зустрілись, він сказав, що це єдине, що його в Києві вразило найбільше і що це дуже професійна робота. Його супроводжувала Юлія Поліщук із «Firtash Foundation», фонд мав стати посередником в організації виставки. Мене дуже втішило, що така поважна галерея запропонувала мені окрім цього ще й зробити з нею інший великий проект восени. Ми домовились, що покажемо сконцентровану  версію проекту «У нашім раї...», тільки фотографії, відео та графіті. Всі необхідні матеріали я вчасно надіслала «з запасом», адже не бачила самого виставкового залу, потім я мала приїхати в Лондон і зробити експозицію. Проект непростий, його гострі соціально-критичні фото у супроводі слоганів з Шевченківських віршів мають створити особливий зоровий образ, який би показав сучасну Україну, її проблеми, її непросте сьогодення. В експозиції особливе місце мав зайняти відеофільм Ганни Войтенко, спеціально знятий до цього проекту, у ньому йдеться про Київ, події останніх місяців. Я повірила фонду, репутації пана Найджела Херста.

Договір зі мною підписали в останній момент, ледь не на капоті машини. Але у ньому не було навіть телефонів чи імейлів фонду. А саме він мав забезпечити мій приїзд до Лондона. Проте мене записали на інтерв’ю у візовий центр за чотири дні до початку виставки і вчасно не заплатити консульський збір. Я  нічого цього не знала. Мені не показали навіть останню версію буклету до виставки, тим більше, що попередні були невдалі, подані там цитати з Шевченка викривлювали зміст проекту. Підготовка виставки відбувалася вкрай непрофесійно. В анонсах мова взагалі наче йде про якусь іншу експозицію.

Фонд Фірташа – це іміджевий проект, він існує не для того, щоб репрезентувати українське мистецтво за кордоном.  Для того, щоб сучасне  українське мистецтво було інтегроване у європейський культурний простір, з ним потрібно працювати: спілкуватися з журналістами, організовувати зустрічі з критиками, проводити прес-конференції. Хто в даному випадку буде це роботи? Пан Херст вперше відвідав Україну, вона для нього – «терра інкогніта», у Фонді Фірташа немає жодного мистецтвознавця чи арт-менеджера.

–  9 липня виставка все ж відкрилась – як довго вона триватиме і чи повернуть вам роботи?

– Виставка має тривати до 3 серпня. Фотографії ж за договорами з художниками будуть або знищені, або можуть залишитися у Фонді на зберігання. Але проблема в іншому: у ставленні до творчості художників та кураторів, про додержання авторських прав, про професійну етику та повагу. Як би там не було, через форсмажорні обставини виставку можна було перенести, узгодити зі мною буклет і експозицію. Я не передавала авторських прав на проект нікому, пан Херст не є моїм співавтором і не має права представляти мій проект. Думаю, що якби я була куратором з Німеччини чи Франції, пан Херст не дозволив би собі таке поводження. Він не тільки не вибачився переді мною, а й просто перестав відповідати на мої листи. Здається, ми й досі залишаємося для нього такою собі колоніальною країною, яка надає лише «матеріал», «сировину» для забави у метрополіях. Галерея «Saatchi» показала, наскільки їй неважливі ані українські митці, ані українська культура.

 Що я можу сказати. Я впевнена, причина у непрофесійності роботи Фонду, у безвідповідальності його співробітників, у байдужості та безпринципності галереї.

– Щоб Ви порадили своїм колегам робити, щоб убезпечитись і не потрапити у подібну ситуацію?

– Від подібних «історій» не застрахований ніхто. Наша держава приділяє культурі  настільки мало уваги, що ми радіємо кожній можливості попрацювати деінде, забуваючи часто про свої права та необхідну застережливість. Тому єдине, що можу всім порадити, це підписувати юридично завірені нотаріусом домовленості. У даному випадку я мала, напевно, підписати договір і з галереєю «Saatchi», яка мала взяти на себе певні зобов’язання, а також спілкуватись безпосередньо з пані Фірташ і з нею підписувати серйозну домовленість. Тепер я раджу усім працювати тільки через договори, печатки і юристів.

– Чи можна говорити, що практика, коли нашими митцями користуються міжнародні організації, стає поширеною?

–  Ні. Багато наших художників  по грантах та програмах їздять за кордон і роблять свої виставки, усе проходить нормально. Але їх запрошують саме закордонні представництва, з українськими ж  інституціями  багато хто не хоче співпрацювати.

– Що говорить міжнародне право щодо вашої ситуації і які ваші подальші наміри?

– Усе це прописано і врегульовано, але у ніякі суди я звертатись не буду, я пані Фірташ не переграю. Я маю розплачуватись за свою наївність. Просто хочу, щоб ця прикра, гидка і непристойна історія стала відома всім. Я не буду  витрачати своє життя на помсти та пересуди, я просто хочу попередити своїх колег, хочу, аби хтось навчився на моєму досвіді.

КОМЕНТАРІ

«З ГАЛИНОЮ СКЛЯРЕНКО ПОРУШИЛИ УСІ ДОМОВЛЕНОСТІ»

Віктор МАРУЩЕНКО, український фотограф, засновник «Школи фотографії Віктора Марущенка», учасник проекту Галини Скляренко «У нашім раї...»:

– Ця виставка проходить з порушенням усіх норм. Зокрема мені у договорі пропонували або знищити роботи після виставки, або їх купити, при цьому представники фонду не розумілись, чи це копії, чи оригінали. Але це оригінали фотографій, вони пронумеровані, і, в принципі, коштують грошей. Це мій хліб, за рахунок якого я живу, і чому я маю лишати свої роботи фонду? Тоді зійшлись на тому, щоб мої роботи знищили. Але поки що я не можу говорити, що зі мною порушили якісь угоди, бо виставка ще не завершилась. А от з Галиною Скляренко порушили усі домовленості. Головна умова була – її присутність на етапі монтажу виставки, бо це її особистий кураторський проект. А вийшло так, що роботи просто розвісили по залу без смислу і зіпсували весь концепт проекту. Для куратора – це вияв неповаги. Лондонська галерея «Saatchi» у мистецькому колі дуже відома та авторитетна. Але особисто для мене її авторитет зараз зіпсований.

«ЦЯ СИТУАЦІЯ – ПРЕЦЕДЕНТНА»

Тіберій СІЛЬВАШІ, художник-абстракціоніст, член Спілки художників України, учасник проекту Галини Скляренко «У нашім раї...»:

– Ця ситуація - прецедентна. У мене такого не було, можливо, це випадкові речі, а може, це непрофесіоналізм людей, задіяних у цій справі. Не можу думати, що це сплановані події, але я знаю мало фактів, щоб робити остаточні висновки. Від таких речей незастрахований ніхто. Це не значить, що Захід хоче якимось чином затоптати нашу гідність. Так, можливо, до нас ставляться не так, як до художників Заходу. Я співпрацював з міжнародними галереями, отримував стипендію від муніципалітету Мюнхена, і ніяких проблем не було. Були випадки, коли, скажімо, господар галереї помирав, мої роботи там залишались, і важко було їх повернути.  Та якщо ти починаєш працювати з куратором, у якого абсолютно чітка позиція, то, звичайно, він має довести виставку до кінця. У цьому проекті є дуже тонка деталь –  досить критичні фотографії від досить серйозних людей, але доповнені цитатами Шевченка. І цей дискурс, усі ці співставлення завжди могли викликати двозначну реакцію, тому якщо куратор каже, що до його відома не довели, як виставка буде виглядати, то вона має право відмовитись від виставки. А якщо її все ж відкрили, то куратор має право сказати, що це не її проект, бо його використали у своїх інтересах.