Браво!

 Оперний світ швидко міняється. І якщо ще рік тому можна було дискутувати про суто творчі речі - зміни поколінь, часів, концепцій, жанрів, підходів, то з настанням епохи всесвітньої пандемії приходиться вже говорити не просто про зміну парадигми цього музично-театрального світу, а можливо, й про його абсолютно нову форму й тип існування/виживання.

Перед заходом у карантин, українські музичні театри семимильними кроками рухалися уперед, створюючи здорову конкуренцію, зміцнюючи дух першості і перфектності. Прем’єри, омолодження, прориви, масштаби, копродукції, тріумфи змінилися обережними кроками, необхідністю підтримки форми, камерністю, освоєнням нових локацій у театрі та навколо нього, пошуками внутрішніх ресурсів: фінансових, моральних, концептуальних.

Проте, гучне святкування 120-річчя Львівської Опери пройшло в кращих традиціях «Українського прориву», задекларованого генеральним директором-художнім керівником Василем Вовкуном. Цього разу проривали - карантинну блокаду і депресію, посилали меседж публіці і прихильникам про те, що театр живий, здоровий і здатний на створення  якісного продукту у жорстких умовах. Врешті, випробовували на собі метод антикризового піару установи і жанру – як назовні так і всередині трупи. Це дуже важливий момент, який треба було усвідомити і зуміти повернути усі «проти» – собі на користь. Власне, це і було зроблено під час підготовки ювілею театру.

Постановники гранд-концерту - режисер Василь Вовкун, диригент Іван Чередниченко та хормейстер Вадим Яценко темпоритмично й історично логічно вибудували програму так, що в моїй багатій слухацько-глядацькій практиці трапився певний розрив шаблонів.

Відштовхнувшись саме від музичної історії театру, його прем’єр і Прем’єрів, - постановники, дотримуючись хронології подій,  вирішили концерт у вигляді музичної ретроспекції: від  закладення першого каменю при будівництві театру до сучасних гучних прем’єр, від «Тангойзера» Ріхарда Вагнера  до новітньої  феєрії «Коли цвіте папороть» Євгена  Станковича.

Тут важливо зробити паузу з певним відступом. Давайте собі чесно зізнаємось, що навіть люди мистецтва - музиканти часто-густо нудяться під час українського блоку будь-якого ювілейно-ретроспективно-урочистого концерту. Західноєвропейська класика й навіть вже Вагнер, - заходять легше. Говорити вголос про це не прийнято, але факт залишається фактом.

Урівноважити дві частини «датського» концерту без використання міксу «шлягерів» Гулака-Артемовського, Лисенка, Верді і Бізе так, аби оперні Данькевич, Мейтус, Лятошинський, Скорик і Станкович в сусідстві із Массне, Гуно, Вагнером, Пуччіні і Падеревським відгукнулися емоційно рівномірно, а часом не очікувано піднесено й контекстно по-новому - чудовий іспит на взаєморозуміння, креативну й сучасну співтворчість в запропонованих обставинах 120-ти річної музичної історії театру: з «не живими» і живими корифеями, певними традиціями і стратегічно важливими респектами.

 Досвідчений режисер та мудрий управлінець і два молодих й ментально суголосних часові і своїм музичним принципам музиканти продемонстрували відмінний результат і трохи розірвали порочне коло програмної обов’язковості і формального інтерпретування.

Перед публікою пройшов справжній парад прем’єрів та примадонн Львівської Опери. Кожний зі своєю родзинкою і особливим стилем: від вибудуваної внутрішньої драматургії образу до яскравої вокальної техніки і глибини звучання. Від найстаршого до наймолодшого, від одного покоління до  наступного, від однієї традиції і школи до подолання стереотипів.

Сопрано - Олеся Бубела, Дар‘я Литовченко, Любов Качала, Людмила Осташ, Людмила Савчук, мецо-сопрано Тетяна Вахновська, тенори  Олег Лановий і  Роман Трохимук, баритони Орест Сидір і Роман Страхов, бас Юрій Трицецький – кожний виблиснув у саме йому притаманному стилі, вигідно продемонструвавши свої сильні сторони й одночасно охарактеризувавши музичні віхи історії театру.

Запрошені гості надали  програмі певного шарму й довели, що українські голоси ще з часів патронеси Львівської Опери залишаються одними з найкращих й затребуваних у світі: солісти Національної опери України - Валентин Дитюк з його красивим і багатим тенором,  потужний  і харизматичний бас Сергій Магера, запрошена солістка Метрополітен-опера і Паризької опери Ольга Кульчинська – віртуозе, легке і звучне колоратурне сопрано.

Вперше після оголошення сенсаційної новини про першу жінку за диригентським пультом за усю 145-річну історію Байройтського фестивалю – Оксана Линів в якості запрошеної диригентки встала за пульт рідної Львівської національної Опери. Дуже символічний момент, адже саме з цієї сцени почалося її тріумфальне сходження.

Художник Дмитро Ципердюк лаконічними і доречними «графічними» проєкціями та бездоганно прозорим, «повітряним» світлом огранив кожний номер і надав концерту вишуканої шляхетності, притаманної кращим оперним сценам Європи.

Взагалі принцип «нічого зайвого», лапідарність самої ювілейної постановки та «інтелектуальний» диригентський підхід Івана Чередніченка, його тонке, навіть аристократичне і разом з тим всеосяжне прочитання партитур до найменших, але таких важливих нюансів й відтінків,  розуміння музикантами оркестру, що саме вони грають та яка музична філософія стоїть за кожним з цих творів, прозорість і чистота звучання, тони і полутони, розкішні піано і соковиті форте хору (хормейстер Вадим Яценко) - фактично піднесли на зовсім інший рівень українську частину гранд-концертової програми та гідно помістили її в контекст західноєвропейської музлітератури. Нарешті можна було розчути  в певній ретроспекції і об’ємі увесь цей, все ще не освоєний на належному рівні, космос нової і новітньої оперної музики українських композиторів - Костянтина Данькевича, Юлія Мейтуса, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та Євгена Станковича.

 Знаковість постановок і подій, імена зірок минулих часів, арії, дуети, речитативи, куплети,  аріозо, монологи, сцени, хори, що були «озвучені» львівською трупою в ці два ювілейні дні, - можна вже назвати  історією, - достойною своїх витоків та всіх тих, хто її по цеглинці складав 120 років.