Чи може джаз вплинути на погоду?
У Києві пройшов гарячий джазовий тиждень. І справа зовсім не у нашому традиційному «Осінньому джазовому марафоні». Як мовиться, марафони бувають різними, і нехай уже кожен сам для себе вирішує, що до чого. Київ відвідали два абсолютно різних музиканти світового рівня: прекрасний польський вокаліст, блискучий екстраверт і художник Марек Балата зі своїм джазовим тріо, а потім — чудовий нью-йоркський піаніст фінського походження, інтроверт Міка Похйола. Отже, по порядку.
МАРЕК БАЛАТА — ЛЮДИНА З ПЛОТІ Й КРОВІ
Петру Козакевичу — директорові Польського інституту у Києві — ми зобов'язані приїздом Марека Балати, польського вокаліста, якому вже десятки років немає рівних на батьківщині і якого у світі називають «європейський Боббі МакФеррін». Порівняння, звичайно, втішне, але це лише ярлик, який не розкриває повною мірою обдарування Балати. Його голос — це інструмент із діапазоном від насиченого тенора до труби із сурдиною і свистячої скрипки, від шепоту до крику. До того ж технічно назвати це джазом складно: для випускника краківської академії мистецтв за класом графіки, музика — це просто спосіб найкращого самовираження, а на що це схоже стилістично, вирішувати нам — слухачам.
У Києві Марек Балата запропонував надзвичайно розмаїту для себе програму. Передусім він майстер скету, імпровізаційного співу без слів. Крім того, він виконував Шопена, джазові стандарти (з текстами) і просто пісні польською. «Я тут уперше і не знаю, коли буду наступного разу і чи буду. Тому найкраще показати репертуар у всьому його розмаїтті. Я не міг дозволити собі запропонувати концерт тільки на одну тему і хотів би апелювати до найширшої української аудиторії».
І дійсно, представивши концерти як джазові, організатори значно звузили діапазон можливої публіки. А даремно, тому що не так важливо, розумієте ви цю музику чи ні: вона зачаровує навіть «нелюбителів» вокального мистецтва. Марек Балата веде слухачів за собою. Він ширяє десь під стелею залу, і ти — разом із ним. Іноді може здатися, що Марек використовує свої феноменальні вокальні можливості аж надміру. Принаймні зазвичай так вважається. Та, по-перше, чуттєве і тонке вокальне буйство Балати посилюється рідкісним артистизмом і почуттям гумору, без якого ця музика багато в чому програла б. А, по-друге, хто сказав, як «треба» і що таке «зазвичай»? Це — мистецтво Марека Балати, де він собі господар, і де діють тільки його закони.
«На мою адресу нерідко можна почути й критичні зауваження, особливо на батьківщині, — признається музикант. Дехто з поляків хотів би, щоб я співав як американець. А американці, коли я був у Штатах, раділи тому, що я залишився собою. Адже у них вистачає своїх чудових «американських» артистів. Коли я виступав у Братиславі, слухачі підходили після концерту й говорили, що я співаю від серця. І коли мій друг, американський музикант Арт Ленді, називає мене «сердечним вокалістом», мені, безперечно, приємно. Було б добре, щоб саме так і залишилося. Хоч іноді я використовую «body language» — мову тіла. Щоб усі знали, що я чоловік, людина з крові і плоті».
Крім цього, Марек Балата працює як художник-графік, любить влаштовувати різні аудіовізуальні перфоманси і взагалі — він художник, для якого така річ, як синтез мистецтв — природний стан. «Я думаю, що інтелект та інтуїція у парі працюють заради добра й любові. Адже мистецтво — це творення нової реальності на вищому рівні. Спробував би я пояснити, у чому полягає моя артистична концепція, довелося б розказати все про мої композиції та аранжування. А звідки вони беруться, невідомо. Це як голос серця. Оскільки я віруюча людина, можу лише сказати, що світло, яке є у кожному з нас, наказує мені це робити.
І весь мій маніфест полягає у тому, щоб за допомогою формальних засобів показати основу, підмурівок, на якому я зростав і розвивався. Це класична музика, джаз. Це ті краї у світі, де я бував, це моє рідне село. Тому тематика, мелодія і гармонія апелюють до мого світу. А спів без слів — спосіб розповісти про нього, а також говорити про цілий світ і інших людей. От і все. Щоб сказати більше, мені доведеться заспівати».
Певна внутрішня концепція все ж очевидна. Не знаю, наскільки музичні художні витвори Балати (питанням про те, чи бачить він кольори, коли співає, його дістали буквально всі), а у тому, які картини він пише своїм красномовним безсловесним вокалом, могли пересвідчитися всі бажаючі. (Не даремно один з його кращих альбомів називається Voice Paintings — «Картини, написані голосом».)
Шкода тільки, що клуб «Бадді Гай», де відбувався один із концертів артиста, виявився тісним для голосу Марека Балати. Іноді здавалося, що низька стеля не дає злетіти і стіни ось-ось тріснуть. Обійшлося без руйнувань, але у ніч після концерту лід на вулиці розтанув.
МІКА ПОХЙОЛА: СТЕЖТЕ ЗА ЛІВОЮ НОГОЮ
Якось до Олексія Когана підійшла співробітниця фінського посольства Каті Хейська і скромно запропонувала привезти до Києва фінського музиканта. Ним виявився 28-літній піаніст Міка Похйола, який уже чотири роки живе у Нью- Йорку, грає у найпрестижніших тамтешніх джазових клубах і вже має дуже переконливі позитивні відгуки у кращих джазових виданнях.
Всіх, звичайно ж, насамперед цікавило, як молода людина зі спокійної Фінляндії почуває себе у божевільному Нью- Йорку. Цілком нормально. Він сам трохи «того»: у 15 років поїхав із Гельсінкі вчити музику до Стокгольма, у Швецію, а у 22 роки вже був у Бостоні, у школі Берклі. Так що у Нью- Йорку він тепер як вдома. Більше того, серед величезної кількості не гірше навчених музикантів він став одним із тих, кого помітили. «Мені поталанило», — говорить Міка. Втім, певно, справа ще і в тому, що йому є що сказати. Як зауважило одне впливове видання, він робить дійсно оригінальну і самобутню музику, що в наш час конформізму вже саме по собі означає дуже багато.
У Києві він грав у супроводі харківських музикантів — контрабасиста Дениса Дудка та барабанщика Олександра Лебеденка (постійних учасників квартету Володимира Шабалтаса). Вони чи не єдині тут, хто зміг би скласти гідну компанію піаністу. «Ці хлопці просто прекрасні — одні з найкращих музикантів, з якими мені доводилося грати, — говорить Міка. — У Дениса чудовий слух і відчуття часу. У Сашка просто ідеальне відчуття свінгу. Хотілося б якось продовжити цю співпрацю». На деяких композиціях у колектив дуже непогано вписався саксофоніст Віталій Іванов. Своїм партнерам Похйола дав багато свободи, бо знає, що такі музиканти здатні привнести до його музики багато нового, поглянути на неї по-іншому. Тож іноді було цікаво слухати ритм-секцію саму по собі.
Міка не раз визнавав, що йому не настільки важливо бути оригінальним, як щирим. «Коли я думаю, яку музику мені грати, я повинен максимально відмежуватися від усіх зовнішніх чинників: що грали, хто і як грає зараз. Наприклад, я люблю танго (воно у Фінляндії дуже популярне) і не проти зіграти кілька таких композицій. Навіть якщо у мене немає того «аргентинського відчуття». Дуже важливо тримати двері відкритими для усього цікавого. Я концентруюся на вираженні того, що мені здається справжнім. Що не витікає з якоїсь звички, манери або натягнутої ситуації, на зразок «а зараз пограємо джаз». Знаєте, буває такий фальш — бути «крутим» джазменом і намагатися напустити такого «блюзу». Коли ти хочеш гратися у Майлза Девіса і щосили демонструєш, що ти інший, оригінальний. У музичному середовищі, навіть у класичній музиці, відбувається маса подібних речей. Тому оригінальність сама собою мене не цікавить, оскільки вона означає концентруватися на своєму «его» і на тому, щоб бути «іншим». Адже я не дуже відрізняюся від вас. Ми вдихаємо одне повітря, споживаємо однакову їжу. Чому музика має бути зовсім різною? Коли ти чесний, оригінальність приходить автоматично, просто з твого досвіду і погляду на речі».
За інструментом Похйола нерухомий і серйозний. Емоції видає лише ліва нога, що «вступає» у найвідповідальніших і вдалих моментах. Іноді він іронічно примружується і жартує (мімікою і акомпанементом) над партнерами, коли ті ведуть соло. За всією його серйозністю криється досить багато самоіронії. Попри уявну простоту, його музика досить складна й інтроспективна, у ній багато пластів і суто професійних химер (на компактах і концертах він виконує лише свої композиції, хоч у Києві зіграли кілька чужих). Міка знаходиться на своїй хвилі. І щоб сприйняти його музику повною мірою, треба докласти трохи зусиль, щоб цю хвилю піймати. Інакше ви, хоч і почуєте класний джаз, все одно будете жартувати з приводу «гарячих фінських парубків». Щоправда, йому, видно, дійсно байдуже, що про нього скажуть. Граючи свою музику, він просто насолоджується імпровізацією. Для цього у Міки, за його власним переконанням, є все необхідне — знання, уява, концентрація і везіння. А ще треба бути трохи божевільним. «Музика — це наркотик, який по- своєму руйнує твоє життя. І він, я б сказав, сильніший, ніж релігія, тому що віросповідання можна змінити, а підсівши на такий наркотик, як музика, дуже важко змінитися. До речі, через те я не належу до жодної з релігій. Однак бути трошки божевільним також означає мати досить сміливості, щоб щоразу порушувати непорушні правила».
Дивна річ — після його концерту в Києві знову було значне потепління.
