Франківці в пошуках себе

Видатні митці завжди мають свій почерк, свої фірмові знаки, за якими їх радісно пізнають шанувальники та колеги. Скажімо, Роберт Стуруа, народний артист СРСР та Грузії, лауреат Державної премії Грузії імені Шота Руставелі, всесвітньо знаний театральний режисер, полюбляє вибудовувати свої вистави у масштабах крізьчасових, загальнолюдських, філософських, використовуючи напівтанцювальну пластику, насичену систему художніх знаків, психологічний парадокс та принцип віртуозного удавання в акторській грі.

Геніальний композитор Гія Канчелі, що співпрацював зі Стуруа, мабуть, у всіх його виставах, пізнається в могутніх музичних ударах, за якими наступає тривожна пронизлива тиша, повна передчуття трагізму. А далі виникають пружні ритми боїв, серцебиття і важких кроків невідворотної долі.

Актор могутнього таланту Богдан Ступка, народний артист СРСР та України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та Міжнародної премії імені К.С.Станіславського, відрізняється психологічною ексцентріадою, виразністю пластичного малюнку кожної ролі, широким діапазоном гучного голосу ледь металевого тембру і безперервністю мислення в образі.

Давньогрецький драматург Софокл вивів на сцену третього актора (чим остаточно відірвав театр від релігійного ритуалу), надав хору функції філософського коментаря та увійшов у наукову психіатрію та історію цивілізації зі своїми одвічними трагедіями та поняттям «едіпів комплекс» (статевий потяг сина до матері і ставлення до жінки й дружини як до матері).

Всі вони зійшлися одного травневого дня на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у Києві в прем’єрі «Царя Едіпа». Такі різні, такі охочі до взаєморозуміння, такі захоплені один одним і з такими несхожими культурними традиціями та досвідом за плечима. Що з того вийшло? Дивимось, бачимо, міркуємо…

Музична тканина вистави поза обговоренням. Вона, як завжди у Г.Канчелі, емоційно насичена, художньо доречна і хвилює десь на рівні сонячного сплетіння, її сприймаєш не розумом і навіть не серцем, а нутром, всім єством. Декорації заслуженого художника Грузії, лауреата Державної премії Грузії імені Шота Руставелі Міріана Швелідзе узагальнено-трагічні — величезні рудувато-іржаві брили по боках і в глибині сцени, залізне риштування, стільці з високими спинками, позачасові костюми (мистецьке відкриття Р.Стуруа, розтиражоване нині світовим театром), старезний автомобіль Тіресія, годний хіба що на металобрухт, і улюблені Стуруа чорні парасольки. Все.

Центр вільний. Є прірва (оркестрова яма), на краю якої завмре у фіналі Едіп- Ступка з божевільною поводиркою: «Веди мене!» Образ тривоги, кінця життя, а може й світу.

Сценічна дія насичена режисерськими знаками, які так цікаво розгадувати і дешифрувати. Рипучі чоботи Едіпа — кроки володаря чує вся держава. Чорні окуляри сліпця-Тиресія приміряє Едіп, щоб потім вдягти їх назавжди. Цар годує скибочками яблука вдячний народ (хор) — милостиво роздає блага. Пускає сигарний дим, розповідаючи про своїх, як він вважає, батьків, володарів Карфагену, — напускає туману, сам в тому тумані. Розкішне пальто-мантія Едіпа завелике його наступнику Креонту (О.Ступка), бо особистість його значно дрібніша за едіпову. Та годі переказувати все — образними шарадами насичена тканина всієї вистави. Щедра пожива для глядацького інтелекту. У виставі задіяні першокласні франківські актори: народні, заслужені, просто талановиті. Крім згаданих вище — С.Олексенко (Тіресій), С.Станкевич (пастух), В.Горобей (гонець), Є.Шах (челядинець) та інші. Та й склад хору, важливої дійової особи трагедії, неабиякий. Це знані франківські актриси, кожна з яких могла б гідно зіграти саму царицю Йокасту — теж народні, заслужені і талановиті Н.Гіляровська, І.Дорошенко, Т.Горчинська, І.Капінос, Л.Куб’юк, Є.Слуцька, Л.Смородіна та інші. Серед цих зірок варто звернути увагу на Т.Шляхову, чия Божевільна пронизливим рефреном пройшла через усю виставу, попискуючи, скиглячи, сміючись, граючись царським вінцем- вінком, розкопуючи могилу зі шмаття побитого натовпом Едіпа і рятуючи його. Та й то правда — від кого чекати співчуття і допомоги в наш час, як не від божевільних? Божевільні й ведуть нас, сліпих і грішних. Тільки от куди заведуть? Чи не у прірву?

Розподіл ролей тільки на перший погляд здається дивним. За п’єсою Едіп значно молодший за свою дружину Йокасту, бо вона його матір. Брат Йокасти Креонт з деяким допуском міг би бути однолітком Едіпа. А Р.Стуруа ставить на роль Едіпа вечірнього віку Богдана Сильвестровича Ступку, на Креонта — Ступку-молодшого Остапа, на Йокасту — молоду актрису Наталю Корпан. Цей парадокс обговорюють всі, хто бачив виставу. Та Стуруа мислить власними категоріями, не побутово-реальними, а поетичними. Йому потрібен зрілий Едіп, відповідальний і по-своєму мудрий правитель, обізнаний з усіма сторонами життя від кохання до зради і підступності, сильна особистість, здатна на каяття і самопокарання. Йому потрібен був молодий хижак Креонт, потенційний тиран і самозакоханий егоцентрик. Йому потрібна була Вічна Жінка Йокаста, завжди молода душею, сильна фізично і духовно, здатна захищати дорогих їй людей навіть від богів і обдаровувати світ коханням і материнством. До речі, Н.Корпан-Йокаста іде зі сцени, по-старечому зігнута навпіл — зламана особистість. І тому справа тут не у реальності вікових співвідношень, а в театральній образності.

Наразі, віддаючи належне сильним сторонам цієї талановитої вистави, доводиться замислитись над тим, чому попри незаперечні її достоїнства вона не потрясає, не вражає, не захоплює, а когось і втомлює (такі залишають зал серед дії, бо вистава йде без антракту, п’єса вдало скорочена режисером).

Можна припустити, що ми, глядачі, налаштовані на інший характер сприйняття вистави — для нас природніші не інтелектуальна робота, а емоційне співчуття. Та не це головне. Скоріше справа у тому, що за короткий час репетицій не встигла відбутися дифузія двох цілком різних і могутньо самодостатніх театральних культур. Грузинська постановочна група (режисер, сценограф, композитор і хореограф — всі ключові постаті у створенні вистави) вибудовувала свою систему театральної естетики, в яку інша половина — український акторський склад — практично не вписувалась. Різниця суттєва. Грузини користуються стихією яскравої акторської театральності, сценічного карнавалу, коли характер одягнений на актора як маска, як вільний костюм-доміно. А це аж ніяк не передбачає правдоподібності відтворення життя людського духу на сцені, до чого призвичаєні актори слов’янського, українського типу. Грузини на сцені грають і граються, а українці живуть і проживають. Перейти в іншу, грузинського ґатунку театральну віру, більшості франківців не вдалося.

На межі цих протилежних принципів вдало балансує могутній Б.Ступка. Йому вдається бути філософом і арлекіном одночасно. Актор так виразно прокреслює поступовість прозріння Едіпа, його шлях до пізнання гірких трагічних істин і остаточну катастрофу особистості, що найбільш цікаво спостерігати саме за цим внутрішнім процесом людини. Легше за інших іде назустріч новаціям у засобах акторської виразності молода актриса Наталія Корпан (Йокаста), ще не обтяжена відповідним сценічним досвідом і пластична у внутрішній акторській налаштованості. Більшість же інших виконавців, хоч і дуже стараються виконати режисерський малюнок, не спроможні відірватися від земної конкретики до поетичної умовностi. І тоді притаманний грузинам природний пафос перетворюється на звичайний крик. Вистава стає надмірно галасливою, а ще колеги Софокла казали: якщо хочеш, щоб тебе почули — не кричи. Тим паче, що у майстрів-франківців виявились проблеми зі сценічною мовою і голосом — його або не вистачає, або в крику пропадає значна частина важливого тексту.

Так само і з пластикою. Хореограф, народний артист Грузії, лауреат Державної премії Грузії імені Шота Руставелі Гогі Алексідзе так і не домігся від акторів того майже танцювального руху, летючої ходи і чітко ритмізованої дії хору, які складають шарм грузинського акторського стилю. Українці рухаються хоч і стрімко, але важко, топчуть землю, а не ледь торкаються її. І тому в пластиці вистави театру ім. І.Франка нема того заворожуючого візуального ритму, який притаманний спектаклям театру ім. Ш.Руставелі і режисерському почерку Р.Стуруа.

Що ж маємо у підсумку? Значну і серйозну роботу українських і грузинських митців, флагманського театру нашої держави. Не у всьому вдалу, але корисну для трупи франківців і цікаву для шанувальників мистецтва сцени. Театр ім. І.Франка нині шукає себе, нового. Мистецька траса Сергія Данченка перервалась. Необхідно шукати новий шлях. Вони і шукають. Пробують прадавні форми театру, долучаються до інших театральних систем, ризикують iз сучасною драматургією, мистецькими ініціативами і нiчого не бояться. Думають. Роблять. Доброї роботи! — як казав Лесь Курбас.