I баядерки кохати вміють...

Диригентом-постановником вистави виступив Микола Дядюра, а сценографом В’ячеслав Окунєв із Санкт-Петербурга. Головні партії виконали прем’єри київської сцени: Денис Матвієнко (Солор), Олена Філіп’єва (Гамзатті), Ольга Голиця (Нікія), Ігор Буличов (Дугманта) та ін.

Нагадаємо, «Баядерка» — балет петербурзького балетмейстера французького походження Маріуса Петіпа, створений 1877 року на імператорській сцені ще до доленосної зустрічі з Петром Чайковським. Автор музики до балету про трагічну долю баядерки Людвіг (Алоїзій) Мінкус — не гірший з композиторів-капельмейстерів, які створили десятки «дансантних» партитур. Це означало, що всі балетні номери мають бути підкреслено танцювальними — у формі вальсів і польок, галопів і маршів. Тому один і той самий танець міг переходити з одного балету в іншій без особливої шкоди для змісту. До речі, до Чайковського ніхто на цю обставину особливо не скаржився.

А ще — за величезної кількості афішних назв потрібно було якось урізноманітнити сюжети, орієнтуючись на смаки завзятих балетоманів імператорської сцени. У нагоді ставала будь-яка екзотика, зокрема східна («Донька фараона», «Ліванська красуня» и, звичайно, «Баядерка»). До останнього балету «руку доклав» лібретист Сергій Худєков, автор чотиритомної «Історії танцю», літописець Петербурзького (і не тільки) балету. До того ж він заклав сочинський парк-дендрарій, першим надрукував у своїй газеті розповідь про нікому тоді не відомого Антона Чехова. До речі, з Рязані (звідки родом Худєков) на прем’єру «Баядерок» до Києва приїжджала велика група дослідників його життя і творчості, які вшановуються пам’ять земляка і пишаються його ім’ям. Худєков придумав історію про трагічне кохання баядерки Нікії до воїна Солора, його зраду і перехід разом із Нікією в царство тіней. Ця історія сягає корінням давнього індійського епосу «Сакунтала», поеми Гете «Боги Баядерка» (обидва джерела стали основою інших балетів), а також десятків подібних творів, аж до популярної оперети І. Кальмана «Баядера». Схожий сюжет про кохання єгипетського полководця і ефіопської царівни запропонували Верді лібретисти «Аїди».

Особливої «пікантності» історіям про баядерок додає те, що ці танцівниці сприймалися і як служительки культу в індійських храмах, які перебувають під заступництвом богів, і як сластолюбні жінки, які приносять насолоду чоловікам. Мабуть, «безтілесне» кохання класичного балету не дуже поєднувалося з їхнім останнім призначенням. Тому і виставу про баядерку, зазвичай, визначала логіка «любовного трикутника» з коханням і ненавистю, зрадою і розплатою.

У цьому сенсі нова київська вистава відкриттів не принесла, тим більше що в редакції колишньої петербурзької балерини Наталії Макарової вона йде без змін у багатьох балетних театрах світу — від Швеції до Японії, Австралії та Бразилії. Вистава ця «жіноча» (на відміну, скажімо, від варіанту Рудольфа Нурєєва або Валерія Ковтуна, де акцент зроблений на головній чоловічій ролі). Бо Макарову цікавила не лише доля баядерки Нікії (яку вона мало танцювала, на відміну від ролі її суперниці Гамзатті). Отже, перш ніж Солора з Гамзатті боги поховають під уламками палацу Раджі, Макарова відновила танці, які в попередніх редакціях постановники скоротили.

Втім Наталія Романівна багато деталей колишніх постановок сама відхилила. Наприклад, у партії Нікії був момент, коли баядерка змушена розважати гостей «зі сльозами на очах», тобто знаючи, що Солор їй вже не належить. Ця драматична роздвоєність із танцю Нікії зникла і вплинула на трактування ролі талановитої балерини Ольги Голиці. Натомість з’явилася довга варіація Гамзатті у третьому акті. Вона мало що додає до характеристики владної і мстивої доньки Раджі, яку виразно танцює Олена Філіп’єва. Попри «жіночий» акцент вистави, партія Солора залишилася такою ж складною і багатоплановою. Денис Матвієнко запевняє, що не планував виходити у прем’єрному складі (він виконуватиме Солора у березні під час гастролей Ніно Ананіашвілі). Але необхідність термінової заміни хворого колеги все ж вплинула на якість його танцю (не можна сказати, що чудовий артист легко долає технічні труднощі).

Краще за інших виглядає у виставі «середня» ланка, так звані корифейки. Адже від них вимагається лише вправно виконати варіацію між виходами солістів, внести різноманітність до образної тканини хореографічної композиції. Драматичної гри, яка така потрібна солістам, від них не чекають. Так само, як від виконавців характерних танців, де найбільш яскравим виявився у «Баядерці» запальний «Джампе». Це танець — настрій, танець — спалах, де образи незмінні з першої хвилини виходу на сцену. Складніше з мімічними ролями, які потрібно вирішити подібно до драми, але без слів. Можливо, в хореографічні школи й училища потрібно повернути курс балетної пантоміми?

Проте «найміцнішим горішком» виявився для трупи другий акт «Тіні», який часто виконується як окремий балет. Наталія Макарова написала в автобіографічній книзі, що, окрім Москви, Петербурга і Парижа, жоден балетний колектив не може представити цю композицію з тридцяти двох артисток кордебалету. В кращому разі їх знаходять усього двадцять чотири. У київській виставі максимальна кількість (32!) не завжди переходить у якість. За задумом Петіпа, поліфонія руху дівчат — «тіней» — це імітація нічного марева, покора вищим силам, які не дають тіням спуститися назад у земний світ. Від артисток кордебалету вимагається «дихання тіла», вища міра стійкості, синхронності рухів і плавних переходів від статики до поступального руху. Це не приходить навіть після технічного опановування малюнком, потрібна стилістична точність, високий виконавський камертон.

Таким камертоном у Києві слугували зразки петербурзької сцени, де до сьогодні працює Денис Матвієнко, звідки родом і Наталія Макарова і художник вистави В’ячеслав Окунєв, який немовби відтворив на сцені розкішні писані декорації колишнього імператорського театру. Вони добре вписуються у позолочений інтер’єр зали української столичної опери. Правда, виставі подібного постановочного рівня не вистачає вивіреної світлової партитури — місцями світло плоске, невиразне або не сфокусоване на героях. У виставі не вдалося досягти «чистих змін», коли глядач при піднятій завісі не бачить заміни декорацій і закулісної метушні.

Однак чергова прем’єра «Баядерки» сприймається як плоть від плоті магічного мистецтва класика балету Маріуса Петіпа, творчість якого залишається пробним каменем для балетного колективу будь-якого рівня.

До речі, з «Баядерки» починався київський балет 1926 року, але того часу був наслідувальним, залежним від хореографічних трактувань, які могли запропонувати йому московські і петроградські майстри танцю. І не виключено, що з «Баядерки» 2013-го почнеться нове відродження київського балету, про яке мріє нинішній керівник балетної трупи театру Денис Матвієнко.

Наталія МАКАРОВА: «Моя мета — впливати на глядачів емоційно»

«Баядерка» в тому вигляді, у якому вона існує на Маріїнській сцені, є не повною — в ній немає реального фіналу. Балет Петіпа про зраду і відплату тут постає «злочином без покарання». Тому в своїй постановці я вирішила відтворити фінальний акт — «апокаліпсис» Петіпа, наслідуючи в його реконструкції авторський стиль і відновивши, за можливості, його драматичну структуру. В архівах Гарвардського університету я натрапила на широкий матеріал про першу постановку, прочитала безліч критичних статей того періоду з описом останнього акту. З великими труднощами вдалося дістати оригінальну партитуру, яку диригент Джон Ланчбері аранжував так, щоб я змогла виконати задумане. Моя повна версія вийшла в трьох актах з «Тінями» посередині, оскільки я об’єднала першу і другу дію, скоротивши деякі архаїчні і пантомімні епізоди, які, на мій погляд, не вписувалися в драматичну лінію вистави. До кращої частини балету — «Тіней» — я ледь доторкнулася: спробувала привнести в неї більше духовності і внутрішнього сенсу, що і вважаю своїм внеском у «Тіні». Коли я працювала, у мене не було відеозаписів і були відсутні контакти з Радянським Союзом. Я могла покладатися лише на спогади і свій артистичний смак, аби визначити, що відповідатиме нашому часу. Моєю метою було — вплинути на аудиторію емоційно, а не лише розважити її. Моя версія «Баядерки» народжувалася за допомогою пам’яті, досліджень і уяви».

Із книжки «Біографія в танці»