Інфант-террибль постмодерну

Утім, голос Гнилицького здається ніби приклеєним до його флегматичного обличчя, яким іноді блукає холодна ковбойська посмішка. Про таких, як він, кажуть: «Мухи не скривдить». Ті, що знають його довше, заперечують: ні, він черствий, собі на умі. Помиляються і ті, й iншi. Він — не добрий і не злий. Він — Гнилицький.

Сам він себе досить оригінально атестує: «Мені одна жінка зауважила: «Ти наче не в кондомі, а в гумових чоботях зі мною кохаєшся...» Такий він — жертва і кат українського постмодерну, «вічний в’юнош», співець екстремальностей і приборкувач табу. По той бік добра і зла, хіба що без ніцшевського пафосу й вусів. Як усі інфанти, яких у значній кількості породило наше покоління, Гнилицький залюблений у «тіньовий бік існування», зокрема, у фізіологічні процеси. По-перше, це питання статі. По-друге, ритуали випорожнення. І особливо — сечовипускання (я особисто знаю в нього не менше, як п’ять таких сюжетів: від раннього полотна «Погляд на воду» — до графічних замальовок на нинішній персональній виставці). Їх дядечко Фрейд відносив до інфантильних (дитячих) форм сексуальності. Але хто сьогодні всерйоз сприймає Фрейда? Гнилицький надто безпосередній, щоб зазнавати чиїхось впливів. Здається, він пише легко, наче йде до вітру. Прошу вибачити за це надто «низьке» порівняння, але до Гнилицького воно пасує оптимально. Цей позірно нігілістичний жест приховує в собі глибинні інтонації звільнення, полегшення, дитячого деміургізму: «Я пісяю, отже, я існую». (Лише в Совдепії та незалежній Україні — і ніколи на Заході — демонстрування цього процесу однозначно означає руйнацію і виклик, тож не ображайтесь, якщо «охоронець громадського порядку» злупить із вас 36 гривень штрафу, якщо ви вчините «це» в «громадському місці»). Гнилицький звільняється — і звільняє нас — від страху, упереджень, канонів — мертвих, живих і ненароджених.

Усі ми знаємо, що підлітки не просто обожнюють секс — вони від нього шаленіють. Теза. Антитеза: Гнилицький, як я вже сказав, давно вже не підліток. Синтез: підлітка, руйнівника-тінейджера він вдає із себе. На всіх його зухвалих візіях («Венера з членом» — назва каже сама за себе; «Генерал Галіані»... з муляжем піхви) — лежить ледь помітна патина дорослої сумної досвідченості. Підлітки не знають іронії, а у Гнилицького її хоч греблю гати. Кожного разу ошуканим залишається саме глядач: знову повірив автору, йолопе. І по заслузі йому. Хай знає: Гнилицький щоразу змінює правила гри — як рукавички. Учора він дивував нас ще однією версією «Данаї» (лолітка-«малолєтка» у ванні, а згори на неї сиплються мідяки). Сьогодні — набором віртуальних ламп і торшерів (фотографії, за якими поблимує справжнє-таки, а не віртуальне світло). А в проміжку між «учора» і «сьогодні» сподоблюється на футурологічний проект...

...У якому наше око розрізняє знайомі контури, розшифрувати котрі допомагає тут-таки продемонстрований відеофільм, присвячений «кухні митця». Ба, та це ж «Танок Смерті»: голомоза лиходійка з косою тримає за руки чоловіка й жінку. Картинку викладено травичкою на увігнутій поверхні уявного ландшафту. (Тепер уже нас не дивує, що в іншій «соросівській» експозиції — «Поглядах з варенням» — автор запропонував нашій увазі велетенські puzzle з меланхолійною гравюрою XVI століття «Порівняння будови скелетів людини та гусака», настрій якої теж доволі макабричний). Отже, «Танок Смерті» як такий не надто і прочитується, особливо, якщо порівняти його з аналогічним полотном Гнилицького, показаним ним близько двох років тому в галереї «Києво-Могилянської академії» (поряд, через двір) «До сімейного альбому». Там зображення виводило на площині танок нерозбірливих плям, що лише в одній-єдиній точці огляду складалися («витанцьовувались») у той самий «Danse Makabre». Такий прийом називається в мистецтві анаморфозою; популярним він був у культурі пізнього Ренесансу і Бароко. У певному значенні, левова частка творчості Гнилицького — сучасна анаморфоза. Ось так: ніби зрозуміло, але тільки тоді, коли знайдеш правильний кут огляду.

Анаморфози Гнилицького — іронічні й песимістичні. Підліток-митець рано відчув на своїх губах руйнівний подих Vanitas: усе тече, всюди затікає, все протікає. Бути б йому таким-от гномиком-хлопчиком із довжелезною сивою рослинністю («Хлопчик з бородою», 1995 р.) чи голим немовлям-мудрецем на листку лотоса. Своїми випадами (але рапіра нібито тупа) він щоразу спокушає Долю, яка, втім, ніяк на це не реагує. А на вироблених ним із шамоту скульптурних пенісах буяє свіженький крес-салат. Тлін? Гнилизна? Гнилицький провокує навіть своїм прізвищем — його легко відрекомендувати «трубадуром гнилизни», «шерифом Гнилогему». Але, по-моєму, він песиміст на зламі тисячоліть, котрий найбільше боїться, щоб його не розкусили. Утім, певен, що й мені це вдалося не вповні. Художник і мене ошукав. А я — вас.

№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»