Концептуалізм мертвий
Та все ж з такою пафосною термінологією потрібно бути обережнішим. Живопис, у тому числі якісний, талановитий, традиційний або експериментальний, ніколи і не вмирав. Швидше, потрібно говорити про повстання з небуття на території актуального, проективного мистецтва, там, де справді панують вищеназвані технології. Найбільш прославлені тут на сьогодні — москвичі Олександр Виноградов та Володимир Дубоссарський. Їхні полотна, які обіграють культурні, історичні, соціальні міфи, стали чимось на зразок експортної вітрини сучасного російського мистецтва, і, судячи з усього, користуються чималим успіхом на бієнале найрізноманітніших рівнів. У Києві відомий дует представлено, однак, не цими колосальними полотнами, а відносно невеликими роботами, на зразок «Зорро у Москві» (повна відповідність назві) або «Останній промінь» (Міккі-Маус милується типовим середньоросійським заходом). Полотно, яке стало символом усієї виставки, — «Художник і модель»: розсипані вибухом червоні троянди, відірвана рука з кистю, жіночі туфлі, кривава траєкторія нагадують стоп-кадр з ефектного бойовика, наприклад, Джона Ву. Тож від «цифри» пішли не дуже далеко. Серія «Катастрофи» санкт-петербуржця Дмитра Шоріна — по суті, «змальована» з фотографій. Дуже механістичні та нескінченні кролики киянина Іллі Чичкана. Бідні звірятка займаються на картинах чортзна-чим, але виглядають як клони, репродуковані натисненням клавіші. Одесит Ігор Гусєв зображає за усіма канонами класичної композиції маленьких переляканих дівчаток на пленері, але з таким же успіхом він міг би знайти живих моделей і сфотографувати у відповідних вбраннях, домалювавши пейзажі на комп’ютері.
Найбільш самостійно виглядає тут чех Іржі Сурувка. Його їдкі, винахідливі полотна настояні на середньоєвропейських традиціях Дада та експресіонізму. Однак застосування вже знайдених прийомів автору не шкодить, бо він знає, що і навіщо робить, його мету видно, позиція чітка та конкретна. Сурувка відмовляється грати у мовні ігри, але атакує — у кращих звичаях класичного західного авангарду — дійсність, яка активно йому не подобається. І тому саме внаслідок своєї самостійності виглядає на експозиції чужаком. Тобто симптом у нього явно інший; можливо, його й просто немає, як немає і самої хвороби.
Захворювання інших — успадковане. Адже все це було вже, і було неодноразово — починаючи з 1970 — 1980-х років, зі знаменитого та плодовитого московського концептуалізму, того, що пізніше переродився на соц-арт. Були полотна, сконструйовані зі штампів шкільної класики та радянського живописного агітпропу, була це суміш академізму з маскультом. Було всеохоплююче, вдало та прибутково. І вже, звичайно, ніколи не претендувало називатися живописом, залишаючись на рівні багаторазово повторюваного жесту.
Тому, напевно, про хворобу як таку говорити не випадає. Очевидно, заклик полюбити свій симптом — з розряду кокетування. Виставка у ЦСМ є, швидше, констатацією без якої-небудь любові.
Отже — концептуалізм мертвий.
