Коротко / КУЛЬТУРА

Один із небагатьох професіоналів російського кінематографа, якому вдалося зробити кар'єру в Голлівуді, сценарист і режисер Сергій Бодров розпочав на студії «Columbia Pictures» зйомки ремейку фільму Ж.-Ж. Анно «Чорно-білі в кольорі». Французький режисер, до речі, сам запропонував Бодрову, ім'я якого після номінації «Кавказького бранця» на «Оскар» високо котирується на Заході, зробити сиквел своєї картини. Щоправда, на відміну від протоавтора, Бодров вирішив подивитися на події, котрі лежать у основі сценарію — вони сталися на алмазних копальнях у Намібії на початку Першої світової війни — очима найбільш неупередженого персонажа — коня. Саме він є головним героєм фільму «Під стукіт копит», хоч «виконують» цю роль, як признався сам режисер, «тридцять коней, а лоша, з якого розпочинається історія, тільки-тільки повинне народитися». Зйомки фільму, що відбуваються в Південній Африці, за прогнозами повинні завершитися в середині осені, після чого режисер, який нещодавно відзначив 50-річчя, можливо, стане до роботи в Росії над проектом фільму про композитора Чайковського.

Танцюючи і граючи — до книги Гіннесса

Більш як 12 тисяч каталонців, узявшися за руки, виконали національний танець навколо озера Барьолес, діаметр якого становить не багато не мало — 7 кілометрів, повідомляє ІТАР-ТАКС. Танець тривав 15 хвилин, і їх вистачило каталонським патріотам для входження у «Книгу рекордів Гіннесса». А призвідникам музичного фестивалю в мексиканському місті Пуебла знадобиться для цього значно більше часу — 300 годин. Дванадцять із половиною діб сто музичних ансамблів, змінюючи одне одного, мають намір безперервно виконувати твори різних жанрів. За всією цією музичною вакханалією, на думку організаторів, під час «найтривалішого музичного свята світу» будуть спостерігати більш як 500 тисяч глядачів.

Класик сюрреалізму в Ермітажі

Росія продовжує давати нам фору класом і різноманітністю художніх акцій. Поки в музеї імені Пушкіна в Москві приваблюють захоплені погляди класичні європейські шедеври, в Санкт-Петербурзі відкрилася ретроспективна виставка Рене Магрітта, на яку представили картини і лондонська галерея Тейт, і Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва, і Бельгійський королівський музей витончених мистецтв. Про Магрітта розповідають, нібито мольберт у його квартирі стояв на персидському килимі і художник його ні разу не заляпав. У минулі роки для мистецтвознавців, які спеціалізувалися на розвінчуванні «гнилого формалізму», це послужило б, напевно, мотивом для улюлюкання: ось вона, бездушність, раціоналізм, холодне моделювання нарочитих кошмарів.

Насправді ж Магрітт, можливо, як небагато хто з його однодумців, з якими він синхронно пережив захоплення футуризмом та дадаїзмом, доки не став «правовірним сюрреалістом», емоційно переживав деструкцію людини, її моралі, її завдань у цьому столітті. Він раніше за інших передрікав поглинання особи річчю, помітив, як обиватель стає придатком до побутового предмета. Його світ безмежно трагічний. У багатьох картинах він зображав жінку з обличчям, яке задраповане тканиною. Це можна прочитувати як символ деперсоналізації, але цілком можна пояснити як своєрідне витіснення жаху, котрий переслідував його з дитинства: його мати, швачка, втопилася, а коли її дістали з води, голова її була закутана подолом плаття.