Кшиштоф Зануссі. Й капрал, і поет...

Всесвітньо відомий режисер закінчує роботу над українсько-польським фільмом «Серце на долоні» з Богданом Ступкою в головній ролі (сопродюсер від України — Олег Кохан, компанія SOTA Cinema Group). Восени стрічка отримає бойове хрещення на одному з міжнародних фестивалів, а потім відбудуться прем’єри в Києві й Варшаві. Ексклюзивне інтерв’ю нашому кореспонденту Кшиштоф Зануссі дав під час приїзду до Києва для зйомок фінальних епізодів фільму.

Наше знайомство з Кшиштофом Зануссі відбулося років десять тому в моїй авторській програмі «Ім’я», яка тоді виходила на телеканалі ТЕТ. Я дуже хвилювалася перед інтерв’ю, оскільки, хоч і була непогано знайома з творчістю цього режисера, майже нічого не знала про нього як про особистість. Оминаючи подробиці, скажу: залік професору Зануссі тоді я склала, що досі вважаю однією зі своїх професійних перемог. Пан Кшиштоф — чудовий співрозмовник. Доброзичливий, розумний і, незважаючи на явно логічний склад розуму, часто абсолютно непередбачуваний. Розмовляючи з ним, слід весь час бути напоготові, але результат того вартий. Сподіваюся, навіть шанувальники польського кіно відкриють сьогодні для себе нового Кшиштофа Зануссі. Усім іншим дозволю собі нагадати найбільш відомі фільми режисера: «Структура кристала», «Сімейне життя», «За стіною», «Ілюмінація», «Квартальний звіт», «Рік спокійного сонця», «Спроможність», «Галоп», «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом», «Persona non grata».

ФІЗИК І ЛІРИК

— Пане Кшиштофе, гадаю, всі шанувальники творчості режисера Зануссі знають, що до того, як вирішили присвятити свою долю кінематографу, ви вивчали в університеті фізику, а потім філософію. Чи користуєтеся ви сьогодні тими знаннями під час зйомок фільмів?

— Я вступив до університету 1955 року, коли вже настав крах сталінізму, але його атавізми ще володіли суспільством. Займатися гуманітарними дисциплінами — літературою, історією, філософією — вважалося просто смішним і безглуздим. Усі вони були ідеологією чистої води. В інтелігентних домах подібні професії не поважали. Залишалися фізика, математика, хімія. Оскільки виходу в мене не було, я й пішов на фізичний факультет. І дуже радий цьому. Після лекцій, у коридорі, ми багато й цікаво спілкувалися на дуже різні, заборонені в 1950-ті роки теми. Разом слухали музику, ходили в гори, вірили в Бога. Згадую цей час з величезним задоволенням. У мене й близькі друзі відтоді залишилися, й добрі знайомі... Але через чотири роки я усвідомив, що як фізик недостатньо обдарований. І поїхав до Кракова, до єдиного в соцтаборі університету, де об’єктивно викладалася філософія, яку я вирішив вивчати. Щоправда, незабаром знов-таки зрозумів: професійним філософом бути не хочу... (Сміється.) Тоді я вже знімав любительські стрічки, завдяки чому й вступив до кіношколи. І мене весь час хотіли відрахувати звідти: викладачам абсолютно не подобалися мої роботи. А я вже надивився за кордоном фільмів «нової хвилі» й намагався використати прийоми цього напрямку в своїх картинах: ручна камера, акторські імпровізації... Це сьогодні багато так знімають, а тоді вважалося, що подібний почерк — повернення до любительського кіно. Що стосується впливу фізики й філософії на мої фільми?.. Звісно, та ж таки філософія допомагає розібратися в деяких проблемах, які я намагаюся порушувати в кіно, однак досвід, емоції повинні бути особисто моїми. Усі свої фільми роблю на основі власних спостережень. У будь-якого сценарію є свій ключ. За рідкісними винятками завжди знімаю авторське кіно.

— А який із законів фізики найбільш ліричний, найбільш емоційний?

— Наскільки емоційний, важко сказати. Однак фізику й матерію можна переживати. Навіть Закони Ньютона.

— Ви думаєте?!

— Авжеж. Коли яблуко падає на голову, наприклад. Це викликає сильні почуття. (Сміється.) Є привід замислитися над сенсом свого існування...

— Пане Кшиштофе, я ставлю запитання, на перший погляд, не пов’язані прямо з вашою творчістю, оскільки мені надзвичайно цікаво чути парадоксальні відповіді на прості запитання. Подібне буває нечасто. Маю зізнатися: навіть якби я нічого не знала про творчість режисера Зануссі, чимало його фільмів подивилася б лише через їхні назви, небанальні й інтригуючі. Чого варте лише «Життя, як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом», що вбило мене наповал! Навіть не уявляю, як це спало вам на думку?

— Це напис «графіті», я побачив його неподалік від нашого будинку. Ми живемо в інтелігентному районі, де з’являються подібні лозунги. У мене про запас припасено ще кілька вельми цікавих. (Сміється.) Але цей напрочуд відповідав фільму, тому я й виніс його в назву. Дуже серйозне формулювання, хоча, на перший погляд, здається, що глузування.

— Пробачте мою некоректність, але назва останньої роботи «Серце на долоні», яку ви робите з українським продюсером Олегом Коханом, на мій погляд, дещо банальна...

— Давайте дочекаємося, коли картина вийде на екрани. Думаю, ви зрозумієте, що ця назва вельми саркастична. Чорний гумор!

ЖІНКИ

— Ви часто читаєте лекції з кіномистецтва в різних країнах світу. Серед слухачів напевне чимало молодих дівчат. Упевнена, що багато хто з них закохувався в такого імпозантного викладача. А були випадки, коли ви захоплювалися своїми ученицями?

— Не епідемічно. Адже в студентів одразу видно, чого вони домагаються. І це розчаровує.

— Але записки отримуєте, без сумніву!

— Записки пишуть завжди, й частіше за все нездорові люди. Через самотність. Коли екзальтована дівчина бачить досить успішного чоловіка, до того ж його ще й по телевізору показують, він стає для неї близькою людиною. Вона прагне з ним спілкуватися. У моєму досвіді одного разу подібна ситуація набула зовсім хворобливої форми, і я звернувся до психіатричної клініки з проханням порадити, що робити. А лікар попросив продовжувати контакт, оскільки для хворої ці розмови — терапевтичний вплив.

— І ви продовжували?

— А що мені залишалося робити? Я ж не міг нехтувати людиною, якщо на неї наше спілкування діяло як ліки. Але мушу зізнатися, тривалі бесіди по телефону з тією пані були вельми болісними.

— Крім того, що ви по-людському хотіли допомогти жінці, подібне спілкування давало вам що-небудь як митцю?

— Ні. Це гнітючий досвід.

— Тоді які жінки викликають у вас цікавість?

— Ті, в яких є істинна жіночність. Не люблю жінок, схожих на чоловіків. Так само як і чоловіків, що нагадують жінок. Мені не подобається, коли втрачається різниця між статями. Почуття інтуїтивного розуміння іншої людини, на мою думку, дуже важливе. А вже коли з’являється бізнес-баба!..

— Я так розумію, сильні дами вам не дуже подобаються?

— Сильна — це жіноча риса.

— Ви так вважаєте?

— Упевнений. Жінки в принципі сильніші за нас, вони просто не завжди показують це.

— Ви напрочуд витримана людина. Принаймні, я ніколи не бачила вас в агресивному стані. Ця риса вашого характеру відчувається навіть в атмосфері фільмів. А на нерозсудливі вчинки здатні?

— Я ж вважав, що вони розсудливі, коли їх робив... (Сміється.)

— А потім?

— А потім виявлялося, що розум іноді відводить у бік... (Сміється.)

— Але траплялося?

— Авжеж, траплялося. Однак нічого екстраординарного пригадати не можу. Я ж ріс і дорослішав у дуже складних умовах, і якщо досі живий, отже, великих помилок не зробив.

— Вас ображали коли-небудь?

— Є французька приказка, значення якої: «ображаються лише служниці». Думаю, це абсолютно правильно, а почуватися служницею я не хотів би... (Сміється.) Якщо на мене гавкає собака, я ж не буду йому відповідати!

ХЕРЕС, ГРАППА Й ІНШІ

— До речі, про собак. У вас є тварини вдома?

— Дев’ять собак. Донедавна було вісім, але сталося несподіване збільшення сімейства. Я побачив, як у селі несли до річки щеня, щоб утопити. Неможливо було не взяти. Неможливо! А собачка неймовірно негарна! (Сміється.)

— Напевно, дуже добра?

— Та теж не знаю, ще зарано говорити. Але страшенно негарна!

— Яких порід ваші собаки?

— Усі інші породисті — лабрадори.

— Чому саме лабрадори?

— Просто був один, а потім стало багато. (Сміється.)

— Вони всі родичі?

— Родичі. Жила сім’я, щенят хотіли віддати, але не змогли.

— А що в цій породі такого привабливого?

— У лабрадорів дуже розвинена міміка. І вони видають такі звуки, що складається враження, наче вони беруть участь в розмові. Дуже інтелігентна порода.

— Ваше кіно дивляться?

— Не дуже. (Сміється.) Але коли сиджу перед телевізором, дуже люблять лежати на ногах, їм подобається відчувати людське тепло. А потім, знаєте, лабрадори допомагають сліпим. Це дивна порода, що приносить користь людині.

— Знаю, що у вас колись були й скакуни?

— І зараз є, два.

— А як ви підбираєте клички тваринам? Це має для вас якесь значення?

— Усіх собак назвали на честь родича, який живе разом із нами. Він займається імпортом вина та спиртних напоїв. Тому в усіх собак алкогольні клички: Херес, Граппа... Буде поповнення, назвемо Малага. Непогане іспанське вино! (Сміється.)

— До речі, а яким напоям віддаєте перевагу ви?

— Вину. Іноді — гірким напоям. Наприклад, італійському варіанту вермуту — Carta Blanca, який чимало націй вважають отрутою. А я його обожнюю. Щоправда, коли замовляю в літаку, на мене дивляться, як на самовбивцю! (Сміється.)

МАЙЖЕ УКРАЇНСЬКА ДРУЖИНА

— Є звички, від яких ви за жодних обставин не могли б відмовитися?

— Їжа. (Сміється.) Намагаюся, звісно, боротися, але малоуспішно.

— Навіщо, якщо це приносить вам задоволення?

— Я вже важу на вісім кілограмів більше норми. Дружина (художниця Ельжбета Гроховська. — Авт.) каже, що виходила заміж зовсім за іншу людину!

— До речі, про дружину. Нагадайте, як ви познайомилися?

— Це цікава історія. Ми зустрілися зовсім юними й абсолютно не звернули один на одного уваги. (До речі, нашим знайомством я завдячую її братові, з яким ми їздили на конях.) Дружина молодше мене на півтора року — величезна різниця в юності, такі малолітки мене не цікавили! (Сміється.) А коли нам було вже майже по сорок років, зустрілися знову. Відтоді — разом. До речі, моя дружина родом з України. Її предки по батьківській лінії — фундатори міста Вінниці. По материнській — древній рід, чиє коріння простежується з часів Рюриковичів.

— Дружина критикує вас за те, що ви розповніли. А сама тримає форму?

— Тримає.

— Докладає до цього якихось зусиль?

— Ні. Вона дуже багато працює фізично: в саду, в домі, з молотком... Нічого додатково робити не доводиться. Причому моя дружина — надзвичайно добра людина (пан Кшиштоф сказав більш зворушливо — «добренька», очевидно, не зовсім відчуваючи нюанси чужої мови. — Авт.). Вона дуже рідко виходить із себе. Кажуть, що її звичайний стан — між молитвою й молотком! (Сміється.)

— А хто більше працює вдома?

— Вона, звісно. Принаймні, в неї це краще виходить.

— А що краще виходить у вас?

— У мене? Доповіді. (Сміється.) Ельжбету просили, щоб вона читала лекції в середній школі, й вона чудово пояснила молоді, що основа доброго виховання — повага до іншої людини. І після її лекції один хлопець сказав: «А я не хочу поважати іншу людину!»

— Це в школі, яку збудували ви?

— Так-так.

— Можна дещо детальніше про цей проект? Чому у вас виникла думка заснувати приватну середню школу?

— Після падіння соціалістичного режиму нам дісталася страшна спадщина того суспільства. Жахливі школи, вчителі, які вже декілька поколінь убивали в учнів ініціативу, душили фантазію. Готували солдатів, а не громадян. Настали 1990-ті роки, вже відчувалася свобода, й ми з дружиною й друзями вирішили: варто спробувати хоч щось змінити. Почали збирати гроші на будівництво школи, й нам, зрештою, вдалося це зробити. Сьогодні діють уже дві школи. У мене там бувають зустрічі з учнями, а дружина пробувала регулярно вчити їх доброго виховання... (Усміхається.)

— Руки в таких випадках не опускаються?

— Ні, навпаки, є бажання пояснити, що подібна поведінка — неймовірне хамство. І якщо хочеш бути хамом, у тебе для досягнення мети — величезні можливості.

— Ви можете об’єктивно ставитися до живопису своєї дружини?

— Ні. Адже я знаю, що автор — вона, тому видима об’єктивність — завжди ілюзія. Як то кажуть, я закоханий у її картини, ще не бачачи їх! (Сміється.)

— Удома багато робіт дружини?

— Мало. Багато незакінчених. Щоправда, маленьку галерею я все-таки зробив — у саду.

— А раптом негода?

— Там дах. (Сміється.)

— До якого напрямку можна віднести живопис вашої дружини?

— Я б сказав, її роботи нагадують живопис 1920—1930 років минулого століття. Постреалістичний живопис, де вже відчувається свобода, під певним впливом Сезанна. Значний акцент на колір.

ПІВНІЧНИЙ ІТАЛІЄЦЬ

— Ви італієць за походженням?

— Наполовину.

— Друга гілка генеалогічного древа роду Зануссі — поляки. Мені здається, в вас не дуже багато італійського, принаймні зовні. А всередині?

— Люди за кордоном дещо помиляються щодо італійців. Наприклад, якщо порівняти Сардинію та Сицилію — це дві різні Італії. Абсолютно різна зовнішність, менталітет. Північна Італія й центральна — абсолютно несхожі одне на одного люди. Я — північний.

— Що в Італії любите найбільше? Яку провінцію, яке місто?

— Обожнюю південь Італії. Хоча, звичайно, часто буваю в Римі, який, напевно, люблять усі.

Надзвичайно подобається Венеція. Місто-міф, легенда! Можливо, в мені говорить пам’ять предків, але Венеція для мене — сон, нереальність! Вона дуже гарна зимою. У мене там живуть близькі друзі, і я часто приїжджаю в це місто. Часом усього на кілька днів, відпочити. Просто блукаю вуличками, але не по туристичних місцях, а на околицях — в районі Арсеналу, єврейського гетто, порту — й насолоджуюся!.. Крім того, неподалік від Венеції, в горах, живуть мої італійські родичі. Вони нам з дружиною завжди залишають кімнату. Це за сто кілометрів від міста, півтори години спокійної їзди. Там чудово!

— Якщо не помиляюся, у вас на італійському телебаченні навіть була програма, де ви розказували про враження від подорожей?

— Абсолютно так. Щоправда, раніше я вже робив два телепроекти в Польщі. Перший називався «Недільні бесіди», його тематика була ширшою: пам’ять поколінь і поняття Бога. У іншій програмі — «Бесіди в саду» — саме розповідав про різні міста. Просто ходив садом, іноді сідав і спілкувався з камерою, що весь час слідувала за мною. Часом запрошував когось із гостей, зрідка робив врізки з фільмів. А італійські телепрограми більше нагадували класичні документальні стрічки.

— Яка країна найбільше вразила завзятого мандрівника Кшиштофа Зануссі?

— До речі, моє ім’я — Крістоф (Кшиштоф — польський варіант), а це святий, який протегує мандрівникам... А щодо країни, що вразила? Крім батьківщини — Польщі, яку, як матір, не обираєш і так само любиш, я балансую між Італією й Францією. Про Італію ми вже говорили, вона мені також трохи рідна. А у Францію закоханий, тому що довгі роки жив там. Вона мене й захоплює, й дратує. Дуже непроста нація.

— Конкретно Париж любите?

— У мене квартира в Парижі, мене завжди туди тягне. Іноземцю комфортно жити у Франції, бо до тебе завжди ставляться, як до гостя. У будь-якій іншій країні в тебе після футбольного матчу, наприклад, допитуватимуться, чи вболівав ти за їхню футбольну команду? Тут нікому й на думку не спаде запитати про це, адже ти — іноземець. Аби не одружувався з його дочкою!.. (Сміється.)

ПАПА РИМСЬКИЙ, ФЕЛЛІНІ Й ТАРКОВСЬКИЙ

— Знаю, що ви приятелювали з Папою Римським Іваном Павлом ІІ. І зараз входите в Папську раду. Як поєднуються фізична освіта, богемна професія й питання віри?

— Для західного мислення всі ці характеристики сумісні. Цим і відрізняється Схід від Заходу. Я вихований у латинській традиції, а там існує проста думка: «Якщо Бог — правда, отже, правда не може протистояти Богові». І наукова зокрема. Ми багато розмірковували зі священиками, спираючись на Арістотеля, де межа між почуттями й розумом, а де сфера віри? До якої, до речі, теж можна ставитися розумно. Перетинаються вони лише в примежовому стані. На Заході ця межа взагалі не відчувається. Тому й були створені університети ще в середньовіччі. Оскільки ми віримо в Бога, наука повинна підкреслювати, що божественне начало не може входити з нею в суперечність. І це догма. Тому в минулі часи студенти були вільнішими, ніж сьогодні. Сьогодні править бал політика. Політкоректність! А те, що собі дозволяли в середні віки в паризькій Сорбоні, досі дивує.

— Чи є у вас друзі серед наших діячів мистецтва?

— З колегами товаришувати складно. З акторами — завжди корисливий зв’язок. З режисерами — конкурентний. Тому друзів із цієї сфери в мене небагато, але є. Наприклад, Андрій Смирнов. Ми товаришуємо багато років. Іноді сперечаємося, але ці стосунки перевірені часом Можу назвати другом Андрія Тарковського. Особливо близькі ми були в останні роки його життя. А так, у мене багато добрих знайомих серед колег.

— Чи є режисер, переглядаючи фільми якого, ви можете зізнатися собі: «Не розумію, як він це робить! Я б так не зміг!..»

— Виразний приклад — Федеріко Фелліні. Як глядач обожнюю цього майстра! Захоплений його творчістю, але фантазія Фелліні несумісна з моєю. Або Анджей Вайда. Його фільми талановиті й своєрідні, але непідвладні моєму розумінню. А от якби мене запросили на знімальний майданчик Інгмара Бергмана, думаю, зміг би дозняти початий ним фільм. Близький за духом мені й Кшиштоф Кесльовські.

— Диски з фільмами яких режисерів ви порадили б мати в домашній відеотеці?

— Гадаю, фільми Тарковського, Фелліні можна переглядати багато разів.

— А без яких книжок не уявляєте особистої бібліотеки?

— Насамперед без Біблії. Без «Чарівної гори» Томаса Манна, «Братів Карамазових» Федора Достоєвського, «Падіння» Альбера Камю, «Пармської обителі» Стендаля.

— Яку музику ви слухаєте?

— Баха, Бетховена, Шуберта, Шопена, Верді, Чайковського.

ЖИТТЯ, ЯК ХВОРОБА...

— У кожної людини є свій світ. У митця тим паче. Який він у вас?

— Я живу на перетині світів. Найкраще, що крім головного — світу мистецтва — в моєму житті є місце академічному, костельному, дипломатичному світам. Нещодавно, наприклад, став співпрезидентом Польсько-російського форуму. З російської сторони президент — заступник міністра закордонних справ, а поляки призначили митця. (Усміхається.) У нас уже були зіткнення, оскільки я — противник будь-якої ідеології. Росіяни забажали вести переговори про майбутнє Польщі й майбутнє Росії. А я заявив, що така постановка питання нам нецікава. Продуктивно дискутувати про майбутнє світу з польської точки зору й про майбутнє світу з російської точки зору. Нам, полякам, цікава думка з цього питання іншої нації. Ми можемо мати від таких зустрічей користь. А що росіяни думають самі про себе — абсолютно не цікаво.

— Судячи з ваших таких різноманітних життєвих інтересів, ви маєте стежити й за сучасним телебаченням, й за світовим кіновиробництвом?

— Телевізор дивлюся рідко, часто виїжджаю. Але польське телебачення оригінальністю не вирізняється: суцільні серіали, реаліті-шоу. Усе це, на жаль, прийшло й до нас. У Польщі працюють декілька суспільних телеканалів, але своєї місії вони не виконують. Трохи інші — приватні телекомпанії, що починали свою діяльність з вельми низького рівня. Сьогодні рекламодавці зрозуміли: переважну кількість каналів у селах не дивляться, там просто немає грошей. Отже, орієнтуватися слід на великі міста, де існує купівельна спроможність. А оскільки там живуть більш освічені люди, їх слід зацікавити власним телевізійним продуктом, рівень якого необхідно підіймати. І наразі на одному інформаційному каналі вже є хороша публіцистика й дуже професійно працюють журналісти. Мабуть, ці передачі — найкраще, що є сьогодні на польському ТБ. На одному із суспільних телеканалів роки три тому з’явилася непогана історична програма, що об’єктивно розповідає про те, що відбувалося в Польщі 50—60 років тому.

Що стосується кіно, явних потрясінь, на жаль, немає. Щоправда, існують незаперечні майстри, чиїх робіт я завжди чекаю з цікавістю. Наприклад, Вуді Ален... Але багато речей розчаровують. Думаю, наша цивілізація трошки втомилася. А можливо, переживає перехідний період. Це як зі здоров’ям: є неминучі, виліковні хвороби, а є — смертельні...

— Вам цікаво знати, чи житиме наша цивілізація?

— Хоча сам я смертний, звісно, хотілося б, аби наша цивілізація розвивалася далі. Навіть через спортивний інтерес... (Сміється.)

— Вірите, що є життя після життя?

— Надія є. Немає доказів. (Усміхається.)

БРИДЖІТ, САМОЙЛОВА Й ДОДА

— Колись читала, що ви не сприймаєте поняття моди?

— Я б сказав трохи інакше. У соціальному середовищі, з яким мене асоціюють, завжди вважалося, що сліпо наслідувати моду — поганий тон. До неї можна якось ставитися. Однак серйозна людина не може беззастережно підкорятися моді, бо може уславитися як дегенерат. А вдягнута, як у глянсовому журналі, жінка, вибачте, вельми дешева. Нас дурять модельєри й дизайнери, а ми не розуміємо цього.

— У вас є ідеал краси? Хоча б на прикладі відомих актрис?

— Важко сказати, сучасних молодих актрис я знаю не дуже добре. Старше покоління всім добре відоме. Це переважно американки. Європейських зірок немає. Навіть якщо хтось яскраво заявляє про себе, одразу їде до Америки, робить кар’єру там. Це означає, що сьогодні Європа не в змозі створити власний унікальний типаж. Наприклад, Бриджіт Бардо ніколи не змогла б стати зіркою в Америці, вона її просто не прийняла б. У цієї актриси суто французький шарм. А Марлен Дітріх залишилася німкенею навіть у американському кіно. Свого часу, коли Тетяна Самойлова з’явилася у фільмі «Летять журавлі», було абсолютно зрозуміло, що подібною може бути лише російська жінка. З таким поглядом, з таким внутрішнім драматизмом! Кар’єра Самойлової мала скластися чудово. На жаль, чиновники занапастили її... Мені дійсно складно відповісти на це запитання, бо іноді з’являється абсолютно новий тип краси. Абсолютно несподіваний, що затьмарює всі інші.

— У сучасній Польщі ви стикалися з подібним явищем?

— Нещодавно з’явилася одна з таких дивних красунь. До речі, вона знімалася в нашому фільмі, щоправда, в крихітній ролі. Це популярна поп-співачка Дода. Номер один у країні для молоді. Дивна краса — суміш духовності й вульгарності. Їй 23 роки, вона сама ще не розуміє своєї унікальності. Трапляються моменти, коли Дода надзвичайно приваблива. Чиста істота, суцільна чарівність. І тут-таки — вульгарна повія! У ній є таємниця й величезна жіноча сила.

— А ви користувалися коли-небудь послугами повій?

— Можу сказати спокійно — ні. За часів моєї юності повій, по суті, не було. А якщо іноді й з’являлися, то такого рівня... Страшно сказати! До речі, цікаво, в Польщі їх називали «грузинками», хоча жодного стосунку до Грузії ці дами не мали. Просто промишляли в занедбаних будинках, які польською називаються «грузами»... (Усміхається.)

— Пане Кшиштофе, якщо можна, охарактеризуйте себе як особистість однією фразою.

— Людина, здатна на самообмеження. Моя життєва стратегія — не дозволяти собі надмірностей. Це ілюзія, що життя легше, коли все дозволено.

— Ваш співвітчизник і колега Анджей Вайда сказав колись, що режисер — і капрал, і поет водночас. Хто із них перемагає в Кшиштофі Зануссі?

— Хочеться думати, що між ними — рівновага. Тому що капрал займається організацією процесу, а поет знімає кіно... (Усміхається.)