«Люблю діалог із глядачем»

Творчий шлях Федора Миколайовича триває вже п’ятдесят вісім років (з них 54 — у Театрі ім.М.Заньковецької), а його акторські і режисерські досягнення вважаються художнім обличчям національного театру. Понад сто ролей у театрі і понад двадцять — у кіно, сімдесят одна  постановка на театральних підмостках Львова, Івано-Франківська, Тернополя і Луцька. Серед особливих заслуг Стригуна — вистави за творами незаслужено забутого композитора Ярослава Барнича — «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня»...

«СЦЕНА — МІЙ КУМИР, ТЕАТР — СВЯЩЕННИЙ ХРАМ»!

— По-перше, до театрального інститут я вступав двічі... Дуже вдячний професорові Володимирові Олександровичу Неллі, який визнав мене, сільського 17-річного хлопця, перспективним і взяв до себе в науку, — згадує Ф. СТРИГУН. — Він розгледів, яким я буду через 10 і 20 років: і актором, і режисером. Другою визначальною подією стало те, що я прийшов саме в Театр ім.М. Заньковецької. Третя — коли знайшов у собі мужність взяти на себе художнє керування театром. У моєму житті були тільки запорізький і львівський періоди...

Театр для мене — це... як у Карпенка-Карого: «Сцена — мій кумир, театр — священний храм»! Вважаю, що в театрі є сповідь, очищення, пізнання життя, розуміння життя, ставлення до життя, спрямування свого життя. Я ставлюся до театру не як до штучного, а як до життя. Хоча чудово розумію, що в театрі все моделюється. І мені дуже близька фраза Шекспіра «Світ — театр», і пушкінська «Над вымыслом слезами обольюсь»... Люблю живе слово, живий зв’язок із глядачем. Люблю діалог із глядачем, живе мистецтво. Люблю незафіксоване. Може, саме в цьому причина моєї відданості театру, бо він, як жодне інше мистецтво, не зафіксований і дуже швидкоплинний. Можна грати одну й ту саму виставу 500 разів, і всі вони будуть різні.

«АКТОР, РЕЖИСЕР, ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР — ЦЕ ВСЕ В ОДНІЙ ОСОБІ»

Iгор КОЖАН, генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького:

— Стригун — це значна історія українського театру в цілому і Національного театру ім. Марії Заньковецької, зокрема. Також Федір Миколайович — велика частина нашої української культури.  Напевно, а особливо для львів’ян, асоціація із заньківчанами- це, в першу чергу, Федір Стригун: актор, режисер, головний режисер — це все в одній особі. Він завжди віддавав себе театру, тим ролям, які готував і показував на сцені, і ми сприймали, стримаємо і сприйматимемо як актора найвищого рівня.

Згадаймо святкування 100-річчя Театру Заньковецької «Перші 100 років», під час якого у Національному музеї у Львові була розгорнута величезна виставка з Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, де було дуже багато фото та інших експонатів, пов’язаних зі Ф.Стригуном.

«ІНШІ ВЕРШИНИ ФЕДОРОМ МИКОЛАЙОВИЧЕМ НЕ ПОДОЛАНІ»

Володимир ЯКИМЕЦЬ, художній керівник вокальної формації «Піккардійська терція»:

— Це одна із знакових постатей культури Львова, людина, на якій достатньо довго і на належному рівні тримається Театр ім. М. Заньковецької — зі своїми прем’єрами, хітами, котрі у репертуарі, і пошуками чогось нового. Крім того, я думаю, що пану Федору тільки за його неперевершений дует з Іваном Миколайчуком (фільм «Пропала грамота») вже можна було ставити пам’ятник! Стригун завжди був великим українцем — і в ті часи, коли це було немодно, і в ті часи, коли це було модно. Для нього неважливо — модно чи немодно, це просто стан душі. Таким його народили, виховали, виплекали батьки. Зрештою, я є дуже добрий другом його сина — Назара. Ми дуже давно знаємося — ще зі школи. І ті самі якості і пан Федір, і пані Таїсія передали Назару, за що я їм теж дуже дякую.

Я вважаю, що 80 років для людини, яка ще має повно енергії, це, звісно, — не початок шляху, але точно не його закінчення. Впевнений, що ще інші звершення, ще інші вершини Федором Миколайовичем не подолані. 

«ГОРДІСТЬ ЛЬВОВА»

Андрій КОЛОТАЙ, завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу Iнституту народознавства НАН України:

—Федір Миколайович, як пафосно це не звучить, ще за життя став легендою. Можливо, не до кінця це усвідомлюємо, бо бачимося зі Стригуном чи не щодня — зустрічаємося у театрі, ходимо одними вулицями, можемо запросто поспілкуватися...Понад півстоліття працюючи у театрі, він подарував глядачам чимало цікавих вистав, і як актор, і як режисер. У ньому чітко простежується стержень українства, наша ідентичність. Звичайно, театр — живий організм. Час не стоїть на місці, з’являються нові стилі, режисери, нові напрями подачі матеріалу, нові реалії сприйняття. Але ми не можемо заперечити, що час Стригуна — це ціла епоха... Для мене особисто Стригун — це гордість Львова. Порівнюю його з Возницьким, Овсійчуком, Калинцем. Вони всі намагалися зробити світ кращим. І саме на таких фанатах тримається українська культура.   

«СПОДВИЖНИК ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА»

Роман ЯЦIВ, історик мистецтва, проректор Львівської національної академії мистецтв:

— Для кожного львів’янина, що відчуває і цінує екзистенцію рідного міста, постать Федора Стригуна є однією з колон, що тримає на собі величаву символічну будівлю культури. Цей визначний сподвижник театрального мистецтва — актор і режисер, адміністратор і педагог, суспільно-культурний діяч — має свою інтонацію голосу, вібрації якого передаються різним інтелектуальним середовищам на скріплення творчої волі, на подолання ситуативних морально-етичних криз, настроїв апатії та, нерідко, й цинізму певної частини соціуму. З досвідом «прочитання» ролі Федора Стригуна в динаміці культурно-мистецьких подій у Львові та в Україні в цілому за останні три-чотири десятиліття мені увиразнюється його творче кредо будувати в людині величне й справжнє, чуттєво сильне й масштабне. Стригун — це характер, Стригун — це духова міць, це щирість замилування до національної класики, до «загубленості» української мрії, що так драматично відлунює в ліричних і героїчних образах персонажів, яких він «сконструював» як режисер за матеріалами великих книг і театральних корифеїв.