Між прицілом і об’єктивом

Кіно —  професія дуже амбівалентна. З одного боку — безумовно, мистецтво, з неабияким впливом на уми, творчими пориваннями, провалами й шедеврами. З другого — чиста індустрія, складний і цілком прозаїчний бізнес. Навіть для найбільш естетичного фільму слово «бюджет» важить чимало. Ті, хто каже, ніби для гарної картини достатньо одного самородка з камерою, лукавлять, бо, крім зйомки, є ще багато інших складових, які для належного втілення так само потребують витрат.

Власне, ця двоїста природа тяжіла справжнім прокляттям над українським кінематографом. У нас є хороші актори, обдаровані оператори, вмілі продюсери, обнадійливі режисери. Люди є. Індустрії нема. Чому — розмова надто довга й окрема.

Так уже склалося, що гроші в нашій державі, точніше джерела їх походження, — річ не завжди кришталево прозора. За попереднього керівництва Держкіно (власне, подальші цифри наводяться за даними, наданими цією структурою) тогочасний уряд невідомо з яких причин ухвалив рішення про цільову підтримку національного кіно. Результатом стало помітне кількісне пожвавлення: якщо в 2009 — 2010 роках сумарно в нас вийшло лише 16 фільмів, то 2013-го — аж 51, причому повних метрів — 19.

У подальшому розвитку ситуації слід розділяти економічний та політичний чинники. Приплив коштів до галузі припинився не через революцію та війну, а саме через те, що свого часу й спричинило революцію: дикого, патологічного крадійства; адже знімальний процес триває місяцями, так що різкий спад 2014-го — тільки 20 фільмів, повних метрів лише шість — і пов’язаний з тим, що в останній рік свого перебування при владі Янукович та його оточення тягнули кошти звідки лишень могли, зокрема з кіно, яке втратило статус перспективної іграшки.  

У ТОП-5 Й ФІЛЬМ  «БРАТИ. ОСТАННЯ СПОВІДЬ»

Водночас Майдан сприяв розквіту документалістики,  небаченого за всю нашу історію. Саме документалісти виступили літописцями Зимової революції. Передусім це, звісно, група «Вавилон 13»; однак десятки менш відомих професіоналів та аматорів, часом ризикуючи життям, так само фільмували те, що відбувалося на вулицях і площах, охоплених повстаннями. Майданівська документалістика, фактично, утворила окремий субжанр. Ось лише найпомітніші повнометражні неігрові стрічки (жодної з них на веб-сторінці Держкіно не згадали, адже режисери знімали їх власним коштом або за рахунок суто приватних інвестицій): знаменитий «Майдан» Сергія Лозниці, «Усе палає» (Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков — приз фестивалю DOK Leipzig), «Чорний зошит Майдану» (автори — студенти й випускники кінофакультету Національного університету імені Карпенка-Карого); «Росія/Україна. Реальність на Майдані» (змішана група з Росії та України) , «Київ/Москва» киянки Олени Хорьової, «Сильніше, ніж зброя» «Вавилону 13», альманах «Євромайдан. Чорновий монтаж». До того ж саме страшний 2014-й став роком виходу сенсації світового арт-хаузу, тріумфатора Канн і ще незліченної кількості фестивалів, премій і конкурсів — «Племені» Мирослава Слабошпицького.

2015-й, за офіційними даними, виглядає справжньою ямою, просто як недоброї пам’яті 2010-й; щоправда, ще є куди падати, адже тоді за цілий сезон вийшло лишень три (!) фільми, а торік ми мали аж шість картин, чотири з них — повнометражні, з яких дві — «Незламна» й «Під електричними хмарами» — є ще й до того ж російсько-українськими, причому  перша мала добрі збори в прокаті, а оператор другої, киянин Сергій Михальчук, отримав «Срібного ведмедя» в Берліні. Знов-таки, більшість документальних робіт на сайті Держкіно не згадані, зокрема — номінант нинішнього «Оскара» в категорії «найкращий документальний фільм» «Зима у вогні» (режисер — ізраїльтянин Євген Афінеєвський, США — Великобританія — Україна), лауреат фестивалю «Санденс» (США) «Російський дятел» (Чед Грасіа, США — Великобританія — Україна), а також «Українські шерифи» 33-річного уродженця Херсона Романа Бондарчука (Україна — Латвія — Німеччина), відзначені  спеціальним призом журі на фестивалі документальних фільмів IDFA в Амстердамі. Успіхам документалістів не можна не радіти, однак переважання неігрових, хай і дуже успішних, стрічок є, на жаль, свідченням занепаду кіновиробництва.

ПРОКАТ

Не менш цікава статистика — дані зборів українських фільмів у національному прокаті. Першу десятку за останні два сезони дивіться у таблиці.

1. «Поводир» — 14 млн 144 тис. грн;

2. «Незламна» (Україна — Росія) — 13,5 млн грн;

3. «Плем’я» — 390 тис. грн;

4. «Брати. Остання сповідь» — 350 тис. грн;

5. «Люби мене» (Україна — Туреччина) — 219 788 грн;

6. «Загублене місто» — 189  492 грн;

7. «Такі красиві люди» — 97 тис. грн;

8. «По той бік» — 57 746 грн;

9. «Моя Русалка» (Україна — Грузія — Росія) —  51 660 грн;

10. «Сильніше, ніж зброя» —  50 тис. грн.

Про прибутковість тут і не йдеться: жоден з цих фільмів не окупив свій бюджет. Однак заради справедливості — по всьому світу національна кінематографія є переважно дотаційною. За виняток правлять США, де кіногалузь побудована за принципово інакшою моделлю, яку не лише за наших умов, а й загалом у Європі відтворити неможливо.

Аналіз десятки лідерів є цікавим з інакших причин. По-перше, вже вкотре доведено прописну істину: в перехідних економіках масовий глядач найохочіше дивиться історичні драми. Нагадаю, «Поводир» — про знищення кобзарів сталінським режимом у 1930-ті, «Незламна» («Битва за Севастополь») — про легендарну снайперку Другої світової, українку Людмилу Павличенко. Лідерство «Поводиря», між іншим, можна ще пояснити грамотним продюсуванням: мистецька якість фільму викликає глибокі сумніви, однак піар-команда проекту воістину заслуговує на окрему нагороду. «Поводир» став, мабуть,  першим вітчизняним кінорелізом, прем’єрі якого передувала настільки продумана й влучна рекламна кампанія: від уміло дозованих укидань  інформації в ЗМІ й друку стилізованих під 1930-ті роки газет до афіш із обличчям Джамали і слоганом «Заплющ очі. Дивися серцем».

Та й загалом переважає жанровий продукт: «По той бік» і «Загублене місто» — спроби трилерів, «Брати. Остання сповідь», «Люби мене», «Такі красиві люди», «Моя Русалка» — мелодрами. Наявність неігрової «Сильніше, ніж зброя» цілком зрозуміла: ця умовно нова робота переважно складена з найвідоміших короткометражок «Вавілону 13», присвячених Майдану.

Третя позиція  «Племені» — яскраве свідчення того, що талановитий фільм, незалежно від складності чи новаторства авторської мови, завжди знаходить свою авдиторію. І цифри зборів тут, до речі, є неповними, оскільки не враховують міжнародного прокату, а в повнометражного дебюту  Слабошпицького він унікальний — від Південної Кореї до США. Самих лише відрахувань Держкіно отримало 6 мільйонів, а загальносвітові збори, за дуже приблизними обрахунками, можуть перевищувати 20 мільйонів гривень.

ЗАВТРА

Про виживання, як у 1990-ті, не йдеться. Виросло покоління режисерів і продюсерів з новими ідеями й підходами, виникло багато приватних джерел фінансування, розширились можливості для спільного міжнародного виробництва.

Самі ті цифри є чудовою відповіддю на суперечки й мудрування щодо того, як саме нам слід розвивати кіно. Давати гроші й не заважати — простий рецепт, який, щоправда, до чиновників доходить туго. Здається, постреволюційний уряд це зрозумів. Завдяки участі держави той-таки Слабопшицький запустився з новим проектом «Люксембург» про зону відчуження. На пітчінг — відбір проектів до державного фінансування — цього року подали повнометражні сценарії такі досвідчені автори, як лідер «Вавілону 13» Володимир Тихий, режисер і оператор Валентин Васянович, режисер «Майдану» Сергій Лозниця — його новий проект має робочу назву «Донбас» і, за належного втілення, може стати першою переконливою спробою осмислення війни на сході країни в ігровому жанрі.

Кризи додають митцям адреналінових ін’єкцій натхнення, плодять теми, породжують героїв: шукати вже нічого не потрібно, достатньо скористатися тим, що маємо. Наше кіно пережило те, що мало би його вбити — і, схоже, має всі шанси стати сильнішим.

Фото з сайта kinoafisha.ua