А може це лише сон?

Нова вистава франківців мала кілька ознак того, що її постпрем’єрне життя супроводжуватиме посилена увага столичних театралів, неабиякий соціальний резонанс і жваві обговорення у колі фахівців. Ідеолог та режисер постановки – Томас Меттлер, швейцарський танцюрист, актор, досвідчений теоретик і практик у галузі фізичного театру, контемпорарі-денс, учень Марселя Марсо з величезним послужним списком реалізованих проектів та престижних нагород. Автор п’єси (у співавторстві з Томасом Меттлером) – відома українська поетка, драматург, сценарист Любов Якимчук.

Надактуальна тема: війна на сході України, люди, що опинилася по обидва боки умовної стіни, яка виросла між ними… Чому цей мур узагалі став можливим? Що було визначальним у цій трагічній ситуації: один злочинний наказ чи мовчання більшості? Як повернути минуле, яке залишилося за стіною, і без якого, як відомо, не може бути майбутнього? А можливо – це всього лише сон… Із цих та схожих запитань-цеглин і була збудована «Стіна» на Камерній сцені Театру ім.І.Франка.

Стіна на заднику – це перше, що бачать глядачі. Ось від неї відламується шматок – і на сцені з’являються актори, одяг та грим яких тотожні із забарвленням муру (люди, їхні помилки чи провини, нездійсненні мрії, буденність, що видається маревом, – це також частина стіни…).

Літературна основа вистави від Любові Якимчук, яка сама народилася на Луганщині, завдяки пластичній концепції Томаса Меттлера та акторам відразу зазвучала особливо виразно. І спершу у залі панувало повне порозуміння: прониклива «Молитва», тези про революцію від історика Ярослава Грицака, емоційні зізнання («як же нам треба бути потрібними…», «ми такі самі люди, як ви…»), розпачливі й нервові, а часом відверто істеричні, мелодія вальсу, яка звучить досить природно навіть у контекст такої складної і, здавалося би, далеко не романтичної теми.

…І раптом епізод, що рішуче перекреслює попередньо озвучені змісти і наголоси. Люди-уламки наче втрачають останні краплини життєвої сили, перетворюючись на скам’янілі фігури, «надгробки» свого мирного минулого. Вони завмерли у різних позах, картинка – із категорії «мороз по шкірі». І тут у цей стоп-кадр, сповнений відчаєм і болем, вбігають, пританцьовуючи, «барвисті» хлопці та дівчата. Дискотека та селфі-сесія у декораціях, які апріорі унеможливлюють подібну поведінку… Це провокація? Ляпас для глядача-консерватора? Чи спроба його ж заспокоїти, мовляв, життя має властивість продовжуватися навіть після найтрагічніших періодів в історії людства?... Чи така собі проекція реальності «ми-вони», адже наш спокій та безтурботність, навіть якщо ми цього не хочемо визнавати, перетікають із одного дня в інший на фоні цього стоп-кадру «Стіни»? По кому подзвін? – питання, відповідь на яке закладена і в цій сцені також.

Фінальна ж частина спектаклю взагалі перевернула з ніг на голову формат, який був заявлений спочатку. Актори, які ще хвилину тому були частинками одного цілого і візуально, за великим рахунком, відрізнялися хіба що комплекцією, почали активно виправляти ситуацію із відсутністю індивідуальністю на сцені. Бутафорські носи, яскраві перуки, сукні й жабо часів середньовіччя – і ось уже герої Шекспіра та Беккета, Клоун та Лесь Курбас говорять на теми, які… не мають нічого спільного із темою, означеною в перших «рядках» вистави. Тепер це не персонажі спектаклю, а актори, які мають реальні прізвища – Іван Шаран, Світлана Косолапова, Олександр Рудинський, Світлана Прус, Вадим Полікарпов… І після кількох реплік від драматургів-режисерів-акторів, вони починають обговорювати варіанти закінчення вистави та розмірковувати над тим, навіщо взагалі все це  починали. Прийом театру в театрі, звісно, далеко не новий і «обкатаний» чи не на всіх театральних майданчиках країни. Але цей прийом, особливо якщо він «приправлений» елементами абсудистської драми, потребує делікатності, хірургічної точності, доказовостій виваженості. Надто, якщо йдеться про війну. В країні, де триває війна, а в глядацькому залі можуть бути ті, до кого, у першу чергу, звертаються автори вистави.