Мирослав СКОРИК: У багатьох країнах відбувається поворот до традиційної музики

Композитор, який походить зі славетної галицької родини (внучатий племінник співачки Соломії Крушельницької), в дитячі роки пережив сталінські репресії. Після повернення до Львова закінчив у рідному місті консерваторію, відразу після чого 1960 року вступив до композиторської аспірантури Московської консерваторії. Після того були робота над фільмом «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, численні виступи як піаніста і диригента вдома й за кордоном, викладання, тривалі зарубіжні «гастролі» в роки перебудови, редагування та упорядкування творів українських класиків, розшифровка старовинних табулатур і багато іншого.

Нині Мирослав Скорик має всі відзнаки й посади, на які може претендувати в сучасній Україні композитор. Він — Герой України, лауреат Шевченківської премії, член-кореспондент Академії мистецтв, художній керівник міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест», професор, завідувач кафедри української музики Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, входить до журі численних конкурсів та премій тощо.

Лише за останні кілька тижнів Мирослав Михайлович встиг як голова журі нагородити цьогорічних лауреатів Премії ім. Бориса Лятошинського — ними стали композитори Володимир Губа, Володимир Птушкін та Юлія Гомельська; виступити диригентом на урочистому концерті з нагоди Дня Соборності; стати свідком першого виконання всіх п’яти «Відображень» Моріса Равеля у власній оркестровій транскрипції в Національної філармонії. Тим цікавішим, на противагу всім цим «монументальним» подіям, виявився камерний авторський концерт маестро за програмою циклу Music-review WEEKEND, де слухачі могли поспілкуватися з Мирославом Скориком буквально віч-на-віч, послухати джазові мініатюри в авторському виконанні й ефектну низку камерних композицій, які представили піаністка Ірина Стародуб, скрипалька Богдана Півненко і, власне, організатор концертного циклу у Фонді сприяння розвитку мистецтв віолончеліст Олександр Пірієв. Тепла атмосфера концерту налаштувала маестро на тривалу та щиру розмову про нинішній стан і майбутнє українських фестивалів та класичної музики взагалі, вплив політики на музику, особливості власного «творчого побуту» й улюблених виконавців.

«НА МИТЦЯ ВПЛИВАЄ ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НАВКОЛО»

— Минулого року Ігор Щербаков пропонував об’єднати два найбільших київських фестивалі — «Київ Музик Фест» та «Музичні прем’єри сезону» — в один. Умовно кажучи, з двох «слабких» зробити один «сильний» і тим самим трохи послабити тиск на державний бюджет. Як ви ставитесь до цієї ідеї?

— Річ у тім, що тут є різні нюанси. Колись давно існував чіткий поділ завдань та цілей поміж цими фестивалями. «Київ Музик Фест» — українська музика у світовому контексті. На «Прем’єрах сезону» виконувалися зазвичай київські композитори і тільки прем’єри. Але поступово цей фестиваль став перетворюватися на другий «Київ Музик Фест». Спочатку почали виконувати не тільки прем’єри, потім — не тільки київські. Згодом «Прем’єри» взагалі стали міжнародним фестивалем, почали виконувати твори зарубіжних композиторів. Тепер фактично ми маємо два абсолютно ідентичних фестивалі.

Як тільки у нас, на «Фесті», з’явилися музикознавчі конференції — тут же їх почали робити й на «Прем’єрах». Ми когось запросили — і вони почали запрошувати того ж музиканта чи музикантів. Але я в цьому нічого не бачу поганого. Два фестивалі — це краще, ніж один! Нехай були б обидва.

— А які ваші прогнози щодо майбутнього «Київ Музик Фест»?

— Як про це говорити, якщо немає грошей? Нам постійно урізують фінансування! Не можемо запросити нікого із серйозних зарубіжних композиторів, бо їм треба платити! Через бюрократичні нюанси не можемо навіть зробити передоплату готелів. Я особисто мушу платити зі своєї кишені за готель для іноземців, розумієте? Часом ці гроші заднім числом навіть повертають — трохи менше, але все-таки... За таких умов працювати дуже важко!

— Ви часто задумуєтесь над тим, що відбувається з Україною, в якому стані вона нині перебуває?

— Звісно, всі про це думають! Але я не хотів би розвивати цю тему, бо мене неправильно зрозуміють... Тут хочеться бути не те що обережним... — об’єктивним! Кожна епоха має позитивні й негативні риси, іноді більше перших, часом других, але всі вони взаємопов’язані. Взагалі, намагаюся ніколи ні з ким не сваритися. Насправді гострі відносини у мене були, здається, лише з попереднім міністром культури — Василем Вовкуном, який багато обіцяв, але мало виконував. Наприклад, у Львові пройшов Конкурс вокалістів ім. Соломії Крушельницької — на належному рівні, з чудовими учасниками і достойним журі. А коли прийшов час розплачуватися — нікому нічого! Гроші з’явилися лише місяць тому, а конкурс проходив у жовтні не минулого, а позаминулого року! І це лише один випадок із багатьох... Найкращим з усіх міністрів на моїй пам’яті був Юрій Богуцький. Хороший керівник, який завжди знав, що і як робити.

— Наскільки загальна ситуація в країні впливає на роботу композитора? Чи ви на собі відчуваєте зміни «політичних режимів»?

— Це серйозне питання... Можу відповісти цитатою з класика марксизму-ленінізму: «Жити в суспільстві та бути вільним від нього неможливо». На митця — і на життя, і на творчість — впливає все, що відбувається навколо. В який саме спосіб — складно сказати. «Відбивається». Це непрямі, підсвідомі процеси. Точно охарактеризувати їхній вплив на творчість неможливо. Навіть сам композитор часто не розуміє, що робить.

«СЬОГОДНІ БУТИ КОМПОЗИТОРОМ — СОБІ В МІНУС»

— Мистецькі інституції зарубіжних країн працюють інакше, там кошти виділяють наперед, під «проекти». Чи вдається з ними співпрацювати?

— Безперечно! Нерідко запрошуємо на фестивалі тих композиторів, які мають гранти. Ми забезпечуємо їм тільки готель, зали та репетиції, без «добових». Якщо раніше могли забезпечити їм харчування, то тепер і цього не можемо. Дехто погоджується й на такі умови, хоч вони принизливі. Тепер і до нас почали ставитися так само! Нещодавно ми із Сергієм Пілютиковим були на гастролях в Японії — на тих самих умовах. Вони забезпечили нам готель, концерти і зали, але за переліт ми мусили самі заплатити понад тисячу доларів. Сьогодні бути композитором — собі в мінус. Багато допомагають польські інституції. Так, вони вкладають гроші та сприяють як польській музиці в Україні, так і українській у Польщі. Особливо це стосується молодих композиторів.

— Для багатьох музикантів вашого покоління знаменитий фестиваль «Варшавська осінь» був своєрідним «вікном в Європу». Які його організаційні особливості варто було б запозичити українським фестивалям?

— Уперше я там побував у 1970-х роках. Потім їздив дуже часто. У роки перебудови була вимушена перерва, і тепер от знову їжджу. «Варшавська осінь» — це дуже великі державні кошти. Туди запрошують тих, кого хочуть і кого можуть собі дозволити. Два роки тому там були, зокрема, Губайдуліна, Канчелі... Але зараз цей фестиваль став якимось інакшим... Виробився стилістичний, як-то кажуть, формат «їхньої музики». Здається, що всі твори, які звучать на фестивалі, написав один композитор! У нас мислення «форматами» — в поп-музиці, у них це вже поширилося й на класичну. Це має бути щось таке напівсонористичне, напівекстремальне, з якимись дивовижними інструментами... На мене це чомусь не справляє враження. Саме через це «Варшавська осінь» посварилася з провідними польськими композиторами — Пендерецьким і Гурецьким, який нещодавно помер. Для них Пендерецький і Гурецький — «неформат». Якось на фестивалі стався скандал. Пендерецький написав фортепіанний концерт, у якому трошки відійшов від звичної для нього стилістики. А після виконання твору на нього обрушилася така критика, що він сказав: більше ноги його там не буде.

— Мирославе Михайловичу, ви слухаєте багато сучасної музики? І наскільки те, що ви чуєте, впливає на вашу творчість?

— Останніми роками у мене немає композиторів, яких я хотів би слухати. Чому так, не знаю. Ну не подобається мені більшість із того, що пишуть сьогодні! Можливо, це моя проблема, я чогось не розумію. Не можу назвати жодного композитора останніх двадцяти років, який завоював би в сфері серйозної музики світову популярність.

«НАКИП» — МУЗИКА, В ЯКІЙ НЕМАЄ МУЗИКИ»

— Можливо, сьогодні це в принципі неможливо?

— Тут я згоден. Ми живемо в дивний час. Засилля поп-музики — причому не лише в нас, а у світі загалом. Мільйонні тиражі компакт-дисків із такою музикою, яка з професійного погляду не витримує критики й точно не залишиться в майбутньому. Музика, в якій немає музики! Хоч молоді подобається... Це як «шумовиння» — мало що від нього залишиться. Нових «Бітлз», яскравих, новаторських, сьогодні не бачу.

— Що тоді нині, на вашу думку, відбувається у сфері класичної або так званої академічної музики? Як вона змінюється — в Україні, у світі?

— У Німеччині й у багатьох інших країнах відбувається новий стилістичний поворот до традиційної музики. Сьогодні я скажу те, за що мене потім усі критикуватимуть. Саме авангард, його спрямованість на підготовленого, «обраного» слухача призвели до того, що тепер ми маємо це повальне засилля поп-музики.

— Тобто ви вважаєте, що «елітарність» авангарду відштовхнула певну частину публіки від класичної музики як такої?

— Так, він звузив коло слухачів. Скажімо, раніше Прокоф’єва, Шостаковича, Бартока, Стравінського знав увесь світ. Нинішня культурна політика нашої держави — це оці всі написані непрофесіоналами пісні, які ми чуємо по радіо і телебаченню. Хто найвідоміший російський композитор, якого знають усі? Правильно, Ігор Крутой.

— Ви щойно описали механізм впливу музичного критика, який у будь-якому демократичному суспільстві є непрямим, опосередкованим. А хто ж тоді безпосередньо формує державну політику в сфері культури?

— Існують мистецькі ради. Там так само можна говорити про що завгодно. А робиться те, що робиться... Мистецькими процесами в нашій державі керують не митці. Зараз — свобода. А свободу захопили ті люди, які мають гроші. І на те нема ради...

«НИНІ ПРОСЯТЬ ПОМЕНШЕ АВАНГАРДУ»

— Ви маєте агента, який опікується виконаннями ваших творів?

— На жаль, не маю. Такої професії в нашій країні не існує. Немає навіть таких людей, які вміли б це робити. На Заході кожний відомий музикант має власного менеджера, від якого багато що залежить. Наприклад, якщо ми хочемо в Україні виконати твір зарубіжного композитора, то звертаємося до його менеджера. Той каже: платіть за прокат партитури 500 доларів. І що робити? Володимиру Сивохопу, керівникові львівського фестивалю «Контрасти», це нерідко вдавалося. Іноді відповідали: 500 не можемо, можемо 300. Якщо погоджуються, то відразу надсилають ноти, разом із готовими оркестровими партіями. Все це, власне, робота менеджера.

— Отже, менеджер західного типу впливає на те, що і як пише композитор?

— Звісно, впливає, а чому ні? Менеджер організовує концертну діяльність не лише композитора, а й виконавця, спілкується з концертними організаціями. Якщо ті замовляють музику певного типу, то він іде до композитора зі своїм замовленням і запитує, чи може він його виконати. Композитор запитує у відповідь: «Скільки?» Тоді, якщо умови його влаштовують, якось пристосовується. Ці побажання можуть стосуватися виконавського складу, часом — музичної мови. Приємно, що мені замовляють музику. Замовлення надходять від оркестрів, окремих артистів. Я мушу брати до уваги їхні побажання. Як правило, нині просять поменше авангарду, бо його ніхто вже не хоче слухати.

— Які основні напрямки сучасної серйозної музики ви можете назвати? Охарактеризуйте ті ділянки, на яких сьогодні працюють композитори.

— Музикознавці ніяк не можуть визначитися, що то за стилі. Знайшли слово «постмодерн», яке означає все що завгодно, та при цьому нічого не пояснює. Хай би що ти написав, усе — постмодерн.

«ЛЮБЛЮ КОНКРЕТИКУ І ЛАКОНІЧНІСТЬ»

— Близькі друзі серед композиторів у вас є?

— Здебільшого — мої колишні учні. З Євгеном Станковичем можу спокійно поговорити, з Ганною Гаврилець, Володимиром Зубицьким — усіх і не назву. Але правду кажуть: «Вовк вовку — композитор». Звісно, в переносному значенні. Кожен композитор — амбітна людина, зосереджена насамперед на власній творчості.

— Що необхідно сучасному композиторові, аби почуватися реалізованим професіоналом?

— Для композитора найважливіше — знайти свою аудиторію. Щоби його музику хотіли слухати. Щоби вона приносила йому велике моральне й естетичне задоволення, втіху. Мені втішно, що зазвичай я цього досягаю. Мої концерти проходять з успіхом, хоч музика на них звучить дуже різна.

— Мабуть, для вас не секрет, що в мистецькому середовищі вас вважають одним із найкращих в Україні майстрів музичної форми, відчуття якої у вас справді дуже сильне.

— Відчувати форму — обов’язок композитора. Не люблю дуже великих полотен. «Разглагольствования» не люблю. Люблю конкретику і лаконічність. Мої останні скрипкові концерти тривають близько п’ятнадцяти хвилин, але вони досить насичені. Тут особливість навіть не в часі тривання, а в змісті.

— Називаючи складові успіху сучасного композитора, ви згадали лише про «свого» слухача. Що ще є принципово важливим?

— Виконавці, контакти з виконавцями. Як без них? Серед виконавців у мене якраз більше друзів, аніж серед композиторів. Бо з ними легше знаходити спільну мову: вони хочуть грати, а я хочу, щоби вони грали.

— Назвіть улюблених.

— Улюблені — дещо зобов’язує, а втім... У мене дуже хороші взаємини з багатьма. Володимир Сіренко, Роман Кофман, Микола Дядюра постійно виконують мою музику. Скрипалі Анатолій Баженов, Богдана Півненко, піаністи Оксана Рапіта, Йожеф Єрмінь та чимало інших. Серед тих, які виїхали з України, — Марія Чайковська, Наталка Хома, Володимир Винницький, Микола Сук, Юрій Мазуркевич, Юрій Харенко. З усіма активно спілкуюся.

— Свого часу ви досить багато творів старої української класики не те що обробили — дописали. Не можу пригадати ще хоч одного українського композитора, який настільки інтенсивно займався б цією справою. Для чого вам це було потрібно?

— Тут усе те саме: держава пропонувала — я погоджувався. Допрацював опери «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксоляну» Дениса Січинського. Найкраща з цих робіт — опера «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича. Повернув її до такого стану, щоби можна було виконувати. Редакція та оркестровка опери — дуже велика робота. Хтось «нагорі» розумів, що Україні це потрібно. Але разом з тим це було співзвучним з моїми бажаннями. Зараз також займаюся транскрипціями. Нещодавно закінчив оркестровку циклу «Відображення» Равеля, на початку лютого його виконав Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії під керуванням Миколи Дядюри. «Двадцять чотири каприси» Паганіні, оркестровані дещо раніше, мені ніхто не замовляв, так само як і п’єси Равеля. Це була моя особиста ініціатива, і я досі ні копійки не дістав за них.

«НЕМАЄ ІДОЛІВ, ПЕРЕД ЯКИМИ Я СХИЛЯВСЯ Б»

— Чи змінювалася впродовж життя музика, якою ви захоплювалися?

— Певною мірою — так. Хоча немає ідолів, перед якими я схилявся б. Подобається класика початку і навіть середини ХХ століття. Це переважно загальновідомі імена: Дебюссі, Равель, Стравінський, Барток, Прокоф’єв, Шостакович. Такий от «джентльменський набір».

— У роки вашої юності чи можна були почути твори цих композиторів у концертних залах?

— Фактично, до 1955 року це все було заборонено. Ви не повірите, але до 1955 року був заборонений навіть Рахманінов! Лише єдиний його твір можна було виконувати — «Польку». Чому — не знаю. Можливо, вона подобалася комусь із керівництва країни... Дебюссі та Равелю пощастило трохи більше, вони звучали досить часто. Історія з Шостаковичем і Прокоф’євим почалася 1948 року, а вже десять років по тому, 1958-го, вийшла постанова про «перегибы», і якось воно потрохи налагоджувалося. Стравінського, коли вчився в аспірантурі в Москві, слухали тільки підпільно.

— Але ж слухали.

— Ясно, що слухали! Ви ж знаєте, заборонене притягує до себе увагу. Пам’ятаю, як стояв поряд з Юрієм Холоповим (видатний російський музикознавець, 1932—2003. — Ред.) у великій черзі, аби купити платівку з оперою «Воццек» Альбана Берга. У мене збереглися ці платівки, які тоді були страшенно дефіцитними.

«НАЙВАЖЛИВІШЕ — ВІДЧУТИ РЕАКЦІЮ СЛУХАЧА, ЙОГО РОЗУМІННЯ»

— Мирославе Михайловичу, а де ви тепер живете?

— Якщо не говорити про гастролі, то живу у Львові, а працюю більше в Києві.

— Як організовуєте свій час? Для вас важливо писати щодня, у певні години дня або ночі?

— У творчості в мене завжди аврал... Працюю тоді, коли маю можливість. Віолончельний концерт дописував ще за тиждень до призначеної прем’єри. Якщо треба, можу працювати протягом тривалого часу. І так само довго розкачуюся — період «входження» в роботу доволі важкий, але потім усе прискорюється.

— Пишете спочатку клавір чи одразу партитуру?

— Якщо твір великий, то одразу пишу партитуру. Клавір за потреби можу зробити потім. Останні років п’ять відразу набираю твори на комп’ютері. Це має свої переваги: можна кілька разів прослухати те, що написав, та одразу щось змінити. Але фортепіано все одно потрібне, воно дає безпосередній контакт із музикою. Звісно, писання на папері теж дарувало якісь особливі відчуття, які зникли при роботі з комп’ютером.

— Наскільки хороші взаємини у вас склалися з вітчизняними оперними театрами та філармоніями?

— Із багатьма філармоніями дуже хороші взаємини. Мої авторські концерти були в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську й багатьох інших містах. Окремі твори виконували оркестри Луцька, Хмельницького, Івано-Франківська. Певна річ, чудові контакти з львівськими та київськими оркестрами.

— Які з ваших творів нині йдуть в оперних театрах?

— У Львові йдуть мої опера «Мойсей» і балет «Повернення Баттерфляй». У Національній опері також ішов «Мойсей», але останнім часом він чомусь не з’являється в афішах. Щоправда, на урочистому концерті з нагоди Дня Соборності я диригував прологом до «Мойсея» з артистами Національної опери.

— А такі концерти, як авторський вечір за програмою Music-Review Weekend, коли ви самі сідаєте за фортепіано і граєте джазові п’єси, часто бувають?

— Досить часто. Грав їх у Львові, Луцьку, Хмельницьку, Вінниці, Івано-Франківську, кілька концертів пройшли в Польщі, Канаді. До того ж, існує варіант тих самих п’єс для камерного оркестру. Раніше я захоплювався джазом і тепер часом забавляюся. Над циклом, який ви чули, я працював багато років. Крім того, включаю якісь джазові моменти у свої серйозні твори. У моїх останніх скрипкових концертах пробивається не тільки джаз, а й навіть «откровенная попса». Воно ж все навколо звучить і якось впливає на мене.

— А уособленням чого для вас є джаз?

— Джаз — одне з найбільших мистецьких завоювань. Синтез негритянської та європейської музики, який створює певний настрій. Я сказав би: позитивний. Це музика для втіхи, для приємності. Вона не така примітивна, як більшість теперішніх естрадних пісень, а з вишуканими гармоніями. Я був вихований на чудових джазових піаністах, таких як Оскар Пітерсон, Ерролл Гарнер, Дейв Брубек. Це віртуози, які грали прекрасну музику.

— Чи не буває такого, що написали — й одразу відчули: «Так, це воно!»?

— Все одно залишається сумнів... Зрозуміло, виконання дуже важливе. Але найважливіше для мене — відчути реакцію слухача, його розуміння...