Неда НЕЖДАНА: «Ми насамперед цікаві світові своїм оригінальним обличчям»

Нині Неда Неждана — одна з найактивніших драматургів: за її п’єсами здійснено 65 постановок у різних театрах України, Росії, Польщі, Білорусі, Вірменії, США. Вона активно підтримує своїх колег-драматургів і має чітку громадянську позицію, зокрема критикує владу за політику нищення сучасного театру, а самі академічні театри — за відсутність альтернативи. Про виклики, що постали перед сучасним театром, ми розмовляли з Недою Нежданою в театрі-студії «Міст» після показу її вистави «Самогубство самоти (трагіфарс на 13 сходинок, одну паузу і одне падіння)».

«КЛАСИКА І СУЧАСНІСТЬ — ЦЕ ЯК ДВА КРИЛА, БЕЗ ЯКИХ ТЕАТР СТАЄ КАЛІКОЮ»

— На вашу думку, чому амбітна, оригінальна сучасна драматургія в Україні фактично позбавлена професійної сцени і не має масового глядача?

— Я б не сказала, що сучасна драматургія зовсім позбавлена сцени. Сучасна драма йде в театрах, а тих авторів, яких активно ставлять, скрізь обмаль — надто складна й елітарна ця професія.

В інших країнах розуміють, що нова драма апріорі не може конкурувати з класикою, тому існують різні форми підтримки: освіта, гранти на створення, видання, театральні читки, переклади іноземними мовами, постановки, а також драматургічні центри, театри, фестивалі, конкурси, квоти на нову драму тощо. Наприклад, у Франції є Фонд Бомарше з грантами на створення п’єс, перекладів та постановок. У Німеччині фінансуються видання, читки і постановки не лише у себе, а й за кордоном; відбувається найбільший фестиваль «Нові європейські п’єси» у Вісбадені. Сучасний театр підтримується не лише в розвинутих західних країнах, а й у сусідніх — Росії, Польщі, Білорусі. Так, у Польщі є система грантів, які надаються театрам, які поставили власні сучасні п’єси, проходить фестиваль «Рапорт». У Білорусі плідно працює Театр білоруської драми, є квота на вітчизняну п’єсу в інших театрах. У Росії потужно працюють відразу кілька відомих сучасних театрів, також діє система грантів на конкурси, постановки й видання...

У нас існувала підтримка лише за радянських часів, а нині немає навіть натяку на якусь державну програму! Ми, драматурги, розробляли і подавали такі пропозиції й у законодавство про театр, і до Кабміну, і Мінкультури. Одного разу таки запровадили гранти на постановки-першопрочитання українських п’єс, розробили документацію, зібрали чимало заявок від театрів і... у нас фактично вкрали ці кошти. Та змінився черговий уряд — і борг списали на попередників. Донедавна існували лише державні закупівлі поставлених в театрах нових українських п’єс і перекладів іноземних — єдина можливість одержати гонорар за свою роботу. Але з приходом нинішньої влади авторів відверто грабують. 2010 року прем’єр Азаров своїм розпорядженням перевів ці кошти на іншу статтю без жодних пояснень, а 2011-го підготували всю документацію, але змінили економічний код і, таким чином, ошукали драматургів. Виходить дика ситуація: всі інші фахівці, задіяні у виставах, одержали гонорари, а автори та перекладачі драм — ні! Таким чином, до речі, пограбували і композиторів, і художників — на суму понад один мільйон гривень.

От і головні виклики сучасного театру: з одного боку — авторитет класиків, з іншого — сучасні іноземні драматурги, яких підтримують і розкручують власні держави і в себе, і за кордоном.

Сьогодні театр не може повноцінно розвиватися без новітньої п’єси; класика і сучасність — це як два крила, без яких театр стає калікою! Питання сучасної вітчизняної драми — це питання, наскільки взагалі цікавий, оригінальний та актуальний наш театр, як він відчуває свій час, свою публіку. Інакше це буде театр-музей або, за влучним визначенням Ф.-Г. Лорки, — «театр, у якому вбивають час» — в усіх сенсах. Кілька років тому я привозила до Києва Домініка Долм’є — директора Дому Європи і Сходу в Парижі, який займається східноєвропейським театром. Його цікавили тільки постановки за українськими авторами і, бажано, сучасними. Ми насамперед цікаві світові своїм оригінальним обличчям, а не 156-м варіантом «Гамлета», попри всю мою повагу до Шекспіра.

Однак, незважаючи на всю цю «кризову ситуацію», сучасна українська драма ставиться. Можу назвати зо два десятка цікавих авторів, чиї п’єси йшли і йдуть в Україні та за кордоном: Анатолій Крим, Ярослав Верещак, Олег Миколайчук, Олександр Ірванець, Олександр Вітер, Валентин Тарасов, Сергій Щученко, Олександра Погребінська, Олександр Гаврош, Анна Багряна, Артем Вишневський, Павло Ар’є... А ще російськомовні Олександр Мардань, Наталя Ворожбит, Максим Курочкін... Нещодавно в Центрі Курбаса відділ драматургічних проектів, який я очолюю, сформував інформаційний збірник із сучасної драми «Авансцена», який налічує близько 50 авторів — зрілих і дебютантів, і всі вони мають творчу реалізацію — публікації, постановки, відзнаки.

Як на мене, чого нам, драматургам, справді бракує, то це піару, підтримки мас-медіа. Наш український комплекс меншовартості — непомічання свого і запобігання перед іноземним — дуже заважає.

— Чому в академічних театрах з державним фінансуванням не поспішають ставити сучасну драму?

— Проблема міститься в існуванні старої театральної системи. Фактично театральної реформи у нас так і не відбулося. Ми маємо ще радянську дуже консервативну систему, але з вилученою ідеологією та відповідно знищеною підтримкою сучасної драми і взагалі всього нового й пошукового. «Закон про театр» був вигідний саме нетворчим директорам для фіксації безконтрольності. Підтримується все «гамузом». Як можна ставити на один щабель розважальну бульварну комедію та нову проблемну пошукову п’єсу ще й невідомого автора? Підтримувати треба саме «зони ризику» — сучасну національну драму, молоду режисуру, експеримент. Сьогодні не просто відсутня система підтримки маленьких театрів, а взагалі немає механізму їхнього існування! «Міст», «Відкритий погляд», «Абракадабра», «Абетка», «Свободний», «Чорний квадрат» тощо можуть розраховувати лише на себе. Втім, «студійний» театральний рух не зупинити й в Україні. І те, що такі театри відкритіші до молодої режисури та нової драматургії, засвідчує те, що за ними — майбутнє. Гадаю, цілком реально здійснити реформу на державному рівні, створивши умови для театрів різних форм. Та коли запитати в директорів наявних державних театрів про те, що сьогодні необхідно змінити, то найшвидше почуємо у відповідь — «підняти зарплатню». А «перезавантаження» вони не підтримуватимуть...

«ЛИШЕ В МОСКВІ ПОНАД 250 ТЕАТРІВ, У ПАРИЖІ — БЛИЗЬКО 400, А В УСІЙ УКРАЇНІ — ТРОХИ БІЛЬШЕ 100»

— Пояснять, у чому відмінності в роботі українських та європейських театрів?

— Там існують різні форми театрів. Переважають театри, як приміщення, де утримується лише адміністрація та будинок і де можуть працювати паралельно кілька труп або трупи за принципом антрепризи. Фінансується зазвичай не театр «взагалі», а конкретні проекти, де пріоритетними є національна драма, проблемність і пошук. У державних театрах керівники зазвичай обираються на конкурсній основі та лише на певний строк, а з акторами укладаються контракти лише на сезон і під конкретні вистави. Виняток становлять авторські театри, створені самими режисерами. Але ні там, ні там немає нашої розкоші — по три акторських склади і десятки людей обслуговуючого персоналу та «цехів». Є й розгалужена система освіти: університетська, студії чи школи при багатьох театрах плюс численні майстер-класи. З одного боку — це жорстка конкуренція для всіх, а з іншого — значно більше можливостей для різних митців. Наприклад, у Франції, якщо якесь мистецьке утворення два роки зуміло пропрацювати без підтримки, то на третій має всі шанси її отримати. А у нас — хоч десять років, із купою нагород і фестивалів — ніякої реакції! Гадаю, чим більше театрів, більше форм, більше інституцій підтримки, тим кращий розвиток. І це значно більший вибір для публіки. Наприклад, в одній Москві понад 250 театрів, у Парижі — під 400, а в усій Україні — трохи більше 100!

На жаль, наші державні театри сьогодні часто закриті до всього нового: і режисури, і драматургії. Така система сприяє консервативності: «скандального», «не такого» режисера легко усунуть із театру, а от «ніякий» вчепиться за тепле місце років так на 30 — і «плекає традиції», а насправді робить вторинні й відсталі вистави, знищуючи своєю музейністю навколо себе все нове, інакше. Звісно, є й прогресивні директори державних театрів, які активно ставлять сучасну драму, запрошують молодих режисерів, як-от: «Сузір’я», «Молодий», Одеський ім. В. Василька, Черкаський театр, НЦТМ ім. Л. Курбаса та деякі інші; але це радше винятки, ніж тенденція. До речі, в Національному театрі ім. І. Франка ще років десять тому взагалі не ставили нашої сучасної драми. Потім з’явилися інсценізації та п’єси про видатних людей, мені, наприклад, замовили п’єсу за мотивами «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської. А нещодавно відбулася вистава «Гімн демократичної молоді» за С. Жаданом, яка йде з великим успіхом. Сучасна драма цілком може бути успішною, але про це напевно не скажеш, не спробувавши її поставити.

«Я ПЕСИМІСТ У П’ЄСАХ, АЛЕ ОПТИМІСТ У ЖИТТІ»

— Директори і режисери театрів закидають драматургам, що вони пишуть літературні п’єси для читання, не орієнтуючись у законах сценічного життя, тому їх і не ставлять...

— Звісно, є такі п’єси, яких важко поставити, автори не розуміють сценічності. Можна знати техніку і теорію за підручниками, але без практики ти не збагнеш основ сценічності. Однак є чимало авторів, які добре знають сцену. Це драматурги, які прийшли з театру: наприклад, Олександра Погребінська — режисер, Валентин Тарасов — актор, Олександр Вітер — режисер, Володимир Снігурченко — актор і режисер, Оксана Танюк і Леся Волошин — театрознавці... Є такі, які приходять у режисуру і створюють власні театри — як Артем Вишневський, Юрій Паскар.

Наприклад, я пищу кожну нову п’єсу ніби для іншого театру — інші принципи композиції, стилю, теми тощо. Звичайно, самого себе не перестрибнеш, адже у кожного — власний стиль. Але, як на мене, пробувати бути іншим просто необхідно. Треба орієнтуватися не на вчорашній день нашого театру, а на тенденції світового процесу. Знаєте, я песиміст у п’єсах, але оптиміст у житті!

До речі, конкурентоспроможність і сценічність наших авторів підтверджують і успіхи в інших країнах. Зокрема, в Кишиневі на молодіжному форумі країн СНД, Грузії та Балтії Україну представлятимуть Артем Вишневський, Юрій Паскар, Павло Ар’є та Анна Яблонська — вона ж у Парижі на фестивалі читає перекладну драматургію Дому Європи і Сходу. У Любліні на драматургічному фестивалі країн «Речі Посполитої» будуть Олександр Вітер і я. Спільно з Володимиром Сердюком ми також представляємо Україну в Каталозі кращих п’єс Європи. На найбільший фестиваль сучасної драми у Вісбадені я запрошена як патрон, а Олександр Гаврош — із п’єсою «Ромео і Жасмин». Як один із переможців конкурсу, я сподіваюся поїхати на світовий Форум жінок-драматургів у Стокгольмі в серпні...

ДОВІДКА «Дня»

Неда Неждана (Надія Леонідівна Мірошниченко) народилася 8 червня 1971 р. у м. Краматорськ Донецької області — українська поетеса, драматург, журналістка. Науковий співробітник Центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, куратор драматургічних проектів. Драматург, поет, культуролог, арт-критик, перекладач. Заступник голови об’єднання драматургів НСПУ. Голова Конфедерації драматургів України. Її п’єси мають понад шість десятків театральних сценічних втілень в Україні (Київ, Луганськ, Рівне, Одеса, Біла Церква, Львів, Миколаїв, Херсон, Чернівці) та за її межами (у Росії — Москва, Єкатеринбург; у США — Нью-Йорк). Автор кіносценарію «Сентиментальне полювання за тінню», «Майже як люди», також за сценаріями Неди Нежданої здійснено чимало кіно-, радіо- та естрадних постановок.