Неоніла БЕЛЕЦЬКА: «Я не боюся на сцені бути непривабливою!»

Провідна актриса Київського академічного театру драми і комедії з’явилася на сцені в образі пустотливої і трохи недоладної театральної прими Міс Клакет. Це одна з улюблених ролей Неоніли Миколаївни, за яку  актрису  було нагороджено премією «Київська пектораль». Белецька  служить театрові вже понад півстоліття! Вона закінчила Державний інститут театрального мистецтва у Москві, курс відомої артистки МХАТу Ольги Андровської. Працювала в театрах Кіровограда, Маріуполя, Донецька. У трупі «лівобережців» з 1980 року. Грає у виставах: «Дрібний біс» Ф.Сологуба, «Анна Кареніна» Л.Толстого, «Голубчики мої!..» за Ф.Достоєвським і О.Володіним, «Глядачі на виставу не допускаються!» М.Фрейна, «Море... Ніч... Свічки...» Й.Бар-Йосефа, «Майн кампф, або Шкарпетки в кавнику» Д.Таборі, «Куди подме вітер» Л.Піранделло, «Найвище благо на світі» І.Тургенєва, «Опискин. Хома!» Ф.Достоєвського...

— Неоніло Миколаївно, ви акторка в третьому поколінні. Чи поставали свого часу перед вибором іншої професії (з першого разу до театрального інституту вступити не вдалося)?

— Я завжди була впертою і вірила, що все одно буду актрисою! Можливо, тому що я з театральної «скрині». Пам’ятаю свій перший вихід на сцену (у сім років) у Кіровоградському театрі ім. Кропивницького. Коли батьки від’їжджали на гастролі, а до нас приїжджали інші театри, то ми, діти, ховалися у фойє, намагаючись потрапити на вистави. Потім, коли з Маріуполя  поїхала навчатися до Москви (до ГИТИСа), то кожен вечір після лекцій йшла на вистави: дивитися-дивитися-дивитися. Вмощувалася будь-де — на гальорці, на сходинках... Мені здавалося, що це найкраща професія на всьому білому світі, а решту — матеріальний бік тощо — не важливо! Звичайно, з роками я зрозуміла, що в житті є багато інших цікавих професій. Але все одно, ця — найкраща! І у шлюбі з людиною, яка пов’язана з театром, — спочатку актор, потім режисер. На першому етапі, коли ми працювали в Маріуполі, Володя (чоловік — заслужений артист України В. Ф. Бугаєв) дуже мені допомагав. Я йому багато  в чому зобов’язана — в розумінні професії, життя. Особливо життя.

— До Києва ви працювали в театрах Кіровограда, Маріуполя, Донецька... До столиці приїхали відомою актрисою і опинилися у трупі тоді ще молодого, невлаштованого Театру на лівому березі Дніпра.

— Але такої атмосфери немає ніде. У нашому театрі немає ні фальші, ні пафосу, а є щирість, відвертість, теплота і вміння радіти з успіхів одне одного!  І тут я зустрілася із зовсім іншою театральною естетикою. У Маріуполі  дуже велика зала, а в репертуарі було багато музичних вистав і ліричних комедій. А в Києві спочатку лише театр у фойє — сто глядачів сидить поруч, буквально за метр від тебе. Ми  грали сучасну драматургію. Зовсім інакше треба було працювати, перейти на абсолютно іншу манеру розмови. Треба було ламати себе, але було дуже цікаво. У молодості я була надмірною у своїх засобах вираження — інколи надто пафосно і «катурно» працювала. І лише з часом, коли я зустрілася з режисурою Митницького, виховалося відчуття смаку. Едуард Маркович немов знімав з мене все лушпиння, штампи.

Мені поталанило з режисерами! Згадую всіх учнів Е.Митницького — Олексій Лісовець, Дмитро Лазорко, Юрій Одинокий, Віталій Кіно... У всіх працювала, лише ось у Діми Богомазова ще нічого не грала. Але останніми роками взагалі вважаю, що я актриса Лісовця, у нас якось все складається, і дуже йому вдячна! А за межами театру — Володимир Борисюк, його вистави в «Сузір’ї» і театрі «Браво» (бувають періоди, коли в нашому театрі немає нових ролей, а працювати хочеться, адже роки минають — треба якось себе реалізувати).

— Професія актриси, в певному сенсі, жорстока, особливо для жінок. Не багатьом щастить на активне творче довголіття, а ви вже понад півстоліть запитані на сцені і в кіно. Я гадаю, багато в чому завдяки тому, що не боїтеся грати характерні ролі...

— Я не боюся ні віку, ні бути на сцені непривабливою. І мені завжди цікаво  якийсь експеримент провести, відшукати якусь гостру характерність. Зараз репетируємо з Андрієм Білоусом виставу «Чого хочуть жінки?». Режисер придумав старезних бабусь... Деяким моїм колегам це не до вподоби. А я їм кажу: «Дівчатка, думайте про майбутнє! Треба  обов’язково спробувати. Тільки-но зупинишся на одному якомусь віці, а потім нікому ти не потрібен»!

— У вас величезний досвід — лише на сцені Театру драми і комедії більш як три десятки ролей. Що допомагає знайти новий образ?

   — Завжди прагну йти за режисером. А якщо в тандемі працюєш, а не в протистоянні, то все вдасться. Коли репетирувала у Едуарда Митницького Гертруду в «Гамлеті», то роль одразу не дуже вдавалася. Буває важко, нічого не виходить, а потім наче раптом щось тобі відкривається і ти абсолютно вільно починаєш працювати. Інколи йду від спостереження. Зараз репетирую стареньку бабцю — пішла на ринок і подивилася, які вони ходять — одна горбата, інша жує пиріжок беззубим ротом. Тобто це теж нюанси, які допомагають. У мене багато залежить від вбрання, зовнішнього образу, навіть зачіски. Коли репетирувала Азізу в «Море... Ніч... Свічки...» думала, яка ця жінка: самотня, неприкаяна, яка несамовито любить сина. Купила собі розлітайку. Показала Митницькому, а він затвердив... Дуже люблю цю роль і граю вже багато років. Але зараз залюбки змінила зовнішній вигляд Азізи, до того ж кардинально. Може, Едуард Маркович погодиться. Або в «Опискин. Хома!» граю дурноверху генеральшу Крохоткіну. Довго намагалася зрозуміти: чого не вистачає, прагнула врахувати всі зауваження режисера.  І додала до ролі один маленький нюанс.

— А як готуєтеся до вистави?

— Зранку або ще звечора попереднього дня налаштовуюся. Не люблю цього дня репетирувати. Я все маю зранку приготувати, покласти — біжутерію, білизну, все, що пов’язане з роллю. А душа  і мозок все повторюють і повторюють. Ще вночі починаєш аналізувати: а як ти зіграла минулого разу, де спіткнулася, де — не сказала. Для комедійної вистави дуже важливий настрій. Інколи перед виставою спеціально підходиш до партнера — розкажи що-небудь, аби самому якось зарядитися і відчути партнера цієї миті. А буває навпаки, аби зосередитися, прагну усамітнитися, йду на сцену, сяду за лаштунками, посиджу в тиші...

— Не кожен актор усвідомлює — яким важливим є партнерство на сцені. Чи є у вас відчуття, що ви чуєте, як йде вистава, а не лише свою роль?

— Неодмінно. Наприклад, у виставі «Найвище благо на світі» граю невеличку роль. Майже весь час сиджу на стільчику за лаштунками, слухаю всі сцени. Важливо чути, як сьогодні йде вистава, аби вийти на сцену і не дисонувати.

— Ви багато знімаєтеся — фільмографія налічує більш ніж 40 ролей в кіно і телефільмах. Остання робота у Валентина Васяновича у фільмі «Креденс» —  дуже яскрава роль: владна теща, що майже вижила з розуму, але усередині в ній відчувається така своя правда.

— Дивно складалася ця робота. Мене узяли без проб.  Ще читаючи сценарій, одразу відчула — це моя роль. Дуже хороша команда була — і режисер, і партнери (Андрій Самінін, Наталія Васько), і налаштованість добра. Я з нетерпінням чекаю прокату. А мої перші зйомки були у В.Криштофовича. Тричі у нього працювала — невелчикі ролі й епізоди. Спочатку були моменти, коли я відчувала, що нічого не можу зробити. Адже одна річ театр, а інша — кіно. Я придивлялася.  Пригадую, знімали сцену, де мала грати господиню дачі. Я розуміла, що у моєї героїні є  стрижень, а я перед камерою була розгубленою до такої міри, що нічого не вдавалося. Один, другий дубль, і я бачу, з’являється розчарування в мені. Відійшла убік, зібралася... допомогла деталь — побачила на столі тарілку з вишнями, узяла її і почала їсти ягоди. І вмить змінилося відчуття — я відчула себе справді хазяйкою, і все склалося..

— Акторська професія допомагає вам краще розуміти світ, людей, себе?

— Не знаю... За своє життя стільки прожила, побачила на своєму віку стільки змін політичних, економічних. Думаєш, прогнозуєш: а що ж буде далі, до чого ми прийдемо; як діти, онуки, як вони житимуть, що на них чекає?  Ось граєш Сару Бернар, її долю простежуєш. Адже вона у виставі такого ж віку, як я, підсумовує свій шлях, повертається до тих вистав, які грала, але грати вже не може! Що робити в тому віці, до якого доживаєш? У виставі є фраза: «Ходімо, треба жити, а не чекати смерті!» тобто діяти, цікавитися чимось, що ти ще можеш зробити, що не зробила!