«Непевно й не смішно»

Цими днями в одній російськомовній газеті, відомій відверто промосковською позицією, вийшла стаття про стан справ в українській кіноіндустрії.

Помітно, що писала її людина, для галузі явно стороння: кінопроекти називає «стартапи», одинадцятий пітчинг (конкурс), на якому розподілялися кошти на ігрове кіно, плутає з документалістським дванадцятим, про успіхи вітчизняних фільмів як на внутрішньому ринку, так і на світових фестивалях — ані пари з вуст. Зрештою, це не дивина, адже кіно — масове мистецтво й через цю масовість створює в багатьох дилетантів ілюзію професійної причетності.

Однак це ще півбіди. Більша частина того тексту присвячена доведенню не дуже оригінальної думки: державне фінансування кіна наскрізь корумповане, й усі, хто колись подавав заявки та отримував на них фінансування, платили страшні «відкати» чиновникам — аж до 50%. При тому, мовляв, практикувалося це за всіх голів Держкіна, читай — і за Катерини КОПИЛОВОЇ, і за Пилипа ІЛЛЄНКА. Автор до того ж ремствує, що аудит продюсерських компаній, які отримували кошти, не проводився.

Отже, в цьому тексті є доволі чітке послання (або меседж, як інколи кажуть) для зацікавленої авдиторії. Щоб зрозуміти, що це за сигнал та чому варто звернути увагу на нього, потрібно трохи передісторії.

НОВА МІТЛА

19 серпня Пилип Іллєнко, якого багато хто називав чи не найбільш успішним головою Держкіна за всі роки існування установи, звільнився за власним бажанням. Уряд мав оголосити конкурс на це місце, але він досі не проведений.

29 серпня обійняв посаду новопризначений міністр культури, молоді та спорту Володимир БОРОДЯНСЬКИЙ. Він дав кілька інтерв’ю, якими неабияк переполошив кінематографічну спільноту.

По-перше — оголосив намір переглянути систему фінансування національного кіна.

Фільми у нас фінансуються за процедурою пітчингів. Спочатку продюсер подає заявку на розгляд експертів. Експерти виставляють бали. Проекти відбираються в два тури в кількох номінаціях — короткометражки, дитячі картини, авторські й жанрові фільми спільного виробництва, авторські й жанрові фільми суто вітчизняні. Всі, хто набрав 35 і більше балів, рекомендуються до фінансування. Остаточні результати затверджує Рада з державної підтримки кінематографії — щось на кшталт «верхньої палати». Далі документи передають у Кабінет Міністрів, який виділяє фінансування. У пітчингу можуть брати участь як дебютанти (в окремій категорії), так і досвідчені автори.

Не без скандалів та халеп, але така система допомогла відродити національне кіно. Кількість прем’єр українських повнометражних фільмів зросла до 25 на рік, пішли нагороди у Каннах, Венеції, Локарно, Карлових Варах та на десятках дрібніших фестивалів. Наше кіно помітили не тільки у світі, але й у самій Україні: шість фільмів принесли прибуток у прокаті. Мало, але хоч щось.

Найбільшу стурбованість викликала заява — потім неодноразово повторена — про введення показника рейтингової успішності продюсерів і режисерів. Інакше кажучи, якщо фільм провалився в прокаті, то з наступного проекту тих, хто провалився, будуть автоматично вираховувати від 5 до 10 очок. Тобто фінансування автор не отримає, незважаючи на сукупність заслуг. Правда, є шанс, що фільм покажуть по телебаченню — цю авдиторію так само враховуватимуть. Одразу виникає запитання: які шанси пробитися в телевізор у «чужих» режисерів, якщо пан міністр ще зовсім недавно очолював медіагрупу StarLightMedia (СТБ, Новий канал, М1, М2, QTV та ICTV), а президент, який його призначив, — виходець з «1+1»? Так, будь-який фільм можна поставити в ефір. Свіжу халтуру від «Студії «95 квартал»» — у прайм-тайм. Подивляться мільйони. А що-небудь менш банальне — на три ночі. Формально рівність дотримано. Обидва фільми показали, а то, що глядач вже спати ліг, ну, так кіно треба знімати цікаве, й тоді ніхто спати не буде. А потім пітчинг з відомим результатом.

Що ж до прокату, то Володимир Володимирович або лукавить, або погано поінформований. Зараз в Україні 525 кінозалів, зосереджених переважно в Києві та в кількох найбільших містах. Це приблизно 1,24 зали на 100 тис. населення. Багато це чи мало? Для порівняння (не будемо навіть брати західні країни): на 100 тис. населення в Білорусі — 1,46 , в Казахстані — 1,74, у Литві — 2,91, у Латвії — 3,08, у Росії — 3,32, у Польщі — 3,59, в Естонії — 4,55, у Чехії — 5,03. Ми впевнено пасемо задніх на всій території колишнього СРСР, окрім Грузії. Тому тільки шість із більш ніж сотні фільмів, власне, й окупилися за минуле п’ятиріччя. Аби екранна продукція мала гідний збут, залів має бути не менше 1000, рівномірно розподілених по всіх регіонах, у тому числі по райцентрах. Однак про плани розбудови кінотеатральної мережі уряд — ані пари з вуст.

ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Це — не враховуючи того, що фестивальне кіно, завдяки якому про нас і дізнаються за кордоном, не окуповується навіть при достатній кількості залів. Авдиторія в нього вузька, це кіно дійсно не для всіх. Найкращий фільм знаменитого Ларса фон ТРІЄРА «Ідіоти» має 2,5 млн доларів бюджету і лише 1,5 млн зборів, «Скромна чарівність буржуазії» Луїса БУНЮЕЛЯ — 800 тис. бюджету проти мізерних 12,8 тис. прибутку, «Шопоти й крики» Інгмара БЕРГМАНА — 400 тис. та 11 тис. відповідно. Це, звісно, ультимативні приклади, але вони якраз і підтверджують правило: далеко не завжди рівень виконання твору приводить до негайного комерційного успіху. Найближчий приклад: у вересні вперше за всю історію Венеціанського фестивалю там нагородили українську стрічку — «Атлантиду» Валентина ВАСЯНОВИЧА — головним призом у паралельному конкурсі «Обрії». Перші два повних метри Васяновича провалилися. Третій — «Рівень чорного» — мав певний успіх у критиків, але в прокаті пройшов скромно. Тобто якби в попередні роки в Держкіні судили за критеріями, запропонованими Бородянським, ніякої «Атлантиди» і ніяких призів не було б. Шансів же випросити достатньо грошей у приватного бізнесу на авторське, нежанрове кіно в Україні — рівно нуль.

УСУШКА Й УТРУСКА

А втім, сумнівного фінансового експерименту новим урядовцям здалося замало. Вони взялися за перегляд результатів вищезгаданого пітчингу. Кілька десятків представників української кіноіндустрії та декілька громадських організацій відреагували, підписавши 17 вересня відкритого листа на ім’я Володимира Зеленського й Володимира Бородянського. Зокрема, там було сказано:

«Зміни, які відбуваються в Україні після виборів президента й Верховної Ради, торкаються й кіногалузі. Окрім позитивних прагнень, є ті, які викликають занепокоєння. Зокрема, заява голови комітету Верховної Ради України з гуманітарної та інформаційної політики Олександра Ткаченка про необхідність скасування результатів останнього конкурсу кінопроектів (11-й пітчинг). Такі дії підривають не тільки сталість розвитку української кіногалузі, але й репутацію України як надійного партнера на міжнародній арені. Перегляд результатів 11-го конкурсного відбору означатиме фінансові та репутаційні втрати не лише для компаній-виробників, а й для держави Україна в світі».

 Головна претензія нової влади — Рада при Держкіні підтвердила фінансування проектів на загальну суму 1,7 мільярда гривень, при тому що бюджет — тільки 500 мільйонів. Пояснення фахівців, що кінозйомка — процес тривалий і може зайняти роки, тож заявлені кошти можна поступово виділяти протягом цього періоду (як це робилося раніше) і що для запуску тих же спільних проектів потрібне хоча б підтвердження фінансування з боку держави, не подіяли. На засіданні Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України Бородянський заявив:

«На наш погляд, Держкіно та Рада вийшли за рамки своїх повноважень, оскільки максимальна сума, якою вони могли оперувати, — 500 млн. гривень на рік. А друга частина проблеми в тому, що це кошти тільки на ігрове, дебютне кіно і копродукцію. І Рада взагалі не передбачила держпідтримки на анімацію, документальне кіно (хоча для документалістики й анімації якраз і провели окремий 12-й пітчинг. — Д.Д.) і серіали. І рібейти (система, при якій іноземній продюсер, що фільмує на території України, дістає компенсацію частини витрат на зйомки. — Д.Д.) теж фінансуються з цього фонду. А джерела для фінансування вже вичерпані. 1 жовтня Рада повинна запропонувати рішення та шляхи подолання цієї конфліктної ситуації. І це рішення має враховувати насамперед інтереси учасників-фіналістів і українського суспільства в цілому. Рішення — немає... Це означає, що члени Ради розуміли, що вони перевищують свої повноваження, і свідомо це зробили, тому що не передбачено жодної відповідальності за перевищення повноважень. Так само і за прийняття рішень. І тому було б чесно, якби колективний орган, який повинен приймати рішення, визнав свою неспроможність і подав у відставку».

Нарешті рішення з’явилося. Рада не подала у відставку, натомість зменшила число проектів, що вже виграли пітчинг. Із 101 проекту викинули 55. Логічно було б у число залишених включити дебюти (саме їхня підтримка розвиває кіно) та спільні продукції (престиж України). Але ні. З 12 дебютів, наприклад, залишилося тільки чотири. Оголошений критерій видалення — якщо проект набрав менше 40 балів.

Але якимось дивом серед тих, що вижили, опинився цілий ряд заявок з меншим балом. До «Бабиного Яру» Сергія ЛОЗНИЦІ (39,57) питань немає. Проект загальнодержавного значення, знов-таки, міжнародний престиж, ім’я Лозниці гарантує гідний рівень втілення та призи найвищого рівня. Тобто залишити з відповідним поясненням — мовляв, робимо виключення з таких-то причин — було б цілком розумно.

Але які видатні художні якості передбачаються у таких заявок (категорія «для широкої глядацької аудиторії), як «Зірки за обміном» (39,29, 7500000 грн), «Скажене весілля 2» (38,57, 7000000 грн), «Бурштинові копи» (38,14, 11625000 грн), «Мій тато — вчителька» (39,57, 7000000 грн), «Ульотна відпустка» (38,57, 15000000 грн)? Для подібних проектів приватні інвестиції знайдуться набагато легше. Чи не простіше було цими коштами підтримати ті ж дебюти? Адже для людей, які роками виношують задум свого першого фільму й не мають іншої надії, крім держави, такий удар може виявитися фатальним.

Звичайно, у Ради формально є право вирішувати подібні проблеми на власний розсуд і вносити будь-які кандидатури на будь-якому етапі. Але вже якщо ми починаємо говорити суб’єктивно (а саме про суб’єктивність ідеться), то чи не справедливіше було б Раді залишити все як є та дійсно саморозпуститися?

ПОГРОЗА?

Повернімося до тексту, з якого все починалося.

Так уже повелося в нашій інфосфері — щойно з’являється якийсь гучний викривальний матеріал — шукай, кому вигідно.

Весь час перебування Іллєнка на посаді підконтрольні Коломойському ЗМІ вели проти нього цілеспрямовану кампанію. Вищезгадана публікація дуже схожа на частину цієї кампанії, але адресати тепер інші. Візьму на себе сміливість припустити, що нині мішенню стала власне кіноспільнота, яка намагається оспорювати нову політику в кінематографі.

Будь-яка людина, яка хоча б раз стикалася з практичною стороною кінопроцесу, знає, що вкластися в стартовий кошторис нереально. Бо може різко змінитися погода під час зйомок. Бо може захворіти або травмуватися  людина, без якої вся робота зупиниться. Бо офіційні зарплати в індустрії — не просто маленькі, а принизливо маленькі, й тому доводиться просити платню на 40 осіб, щоб розподілити її між 30-ма — інакше ніхто не працюватиме. Одне слово, нюансів — море. І в цьому сенсі згадка про аудит продюсерських компаній, та ще і з фантазіями щодо 50-відсоткового відкату, звучить як погроза надто норовливим кіношникам: не поступитесь — потрапите під роздачу. Була б людина — а стаття знайдеться. Вчинки нової влади цю сталінську максиму поки що, на жаль, підтверджують.

Тепер треба стежити за іншими, в тому числі відверто прорежимними ЗМІ. Але вже зараз, боюся, вимальовується невтішна тенденція. Схоже, що в нашому кіні настають часи свавілля, тотального кумівства, процвітання бездарних фаворитів, залежності митця від примх чиновних сошок.

Дуже б хотілося цього уникнути.

Але як?