Ода на два голоси

У Театрі на Подолі демонструють уміння точно розрахувати глядацький попит на ту чи іншу історію, той чи інший драматургічний стиль! Тут не бояться повертати з небуття імена колись першорядних драматургів Куліша та Корнійчука, Вампілова, Коломійця... Коли сплинув певний час, минув своєрідний «карантин», удається розгледіти, що в багатьох п’єсах «бацили ідеології» та горезвісні «штами-штампи соцреалізму» або відсутні, або існують, але в украй кволих формах.

«Старомодна комедія» Олексія Арбузова, одного з класиків театру минулої доби, один із кращих зразків жанру радянської ліричної комедії. Свого часу саме цей жанр користувався величезною популярністю в публіки (пригадати хоча би київську легенду «Варшавську мелодію» з Адою Роговцевою) саме через свою апатію до ідеології: жодних тобі заклопотаних виконанням плану сумлінних виробничників, жодної вічної боротьби «шкідників» і «ударників». У ліричних комедіях на першому плані виявлялися людські стосунки, які в ідеалі вимагають від виконавців не лише плотської віртуозності, але й заразливої чарівливості. Дует Світлани Телеглової та Олександра Данильченка, мабуть, найбільший успіх цієї версії «Старомодної комедії».

Режисер Володимир Кудлинський, усвідомлюючи важливість саме філігранних акторських робіт, всю увагу зосередив на розробці нюансів, відтінків і напівтонів у поведінці та характерах героїв. Світлана Телеглова тут веде першу партію, адже її персонаж Лідія Василівна Жербер, як справжня жінка, якій «немає ще вісімдесяти», демонструє вражаючу палітру емоційних станів від агресивно-залицяльної ексцентричності до дитячої боязкості, від меланхолійної патетики до турботливої ніжності. Вдало знайдений легкий прибалтійський акцент і трохи неправильна мова видають у Лідії Василівні іноземку, що додає їй додаткового шарму та загадковості. Олександр Данильченко грає Родіона Миколайовича, флегматичного і врівноваженого головлікаря санаторію на березі Балтійського моря, де проводить свою відпустку «товариш Жербер», як довгий час вважає за краще називати свою навіжену пацієнтку немолодий лікар. І в нього, і в неї за плечима війна, втрати найближчих і коханих, роки самотності. Вони не квапляться відкривати один одному сокровенні таємниці, і від цього інтригу вдається зберегти до останньої сцени вистави.

У цій п’єсі «в підкладку» зашите просте, але вельми важливе послання: доки живеш — живи! Автори вистави пристрасно і схвильовано переконують глядачів довіритися цій формулі героїчного стоїцизму, на які б круті віражі не заносила доля. Лідія Василівна, уявіть собі, вранці не може стриматися від пісні, хоча її складно назвати щасливою. Проте, є в ній щось, що наполегливо чинить опір сірості і смутку — звідси й безглузде, інколи дуже строкате вбрання, і задерикуватий тон, і фальшива бравада, мета якої не допустити жалю до себе. Жінки, загалом, адаптуються до будь-яких, навіть суворих умов краще, аніж чоловіки. Більше того, як випливає з вистави, допомагають останнім остаточно не впасти у відчай.

Але кохання Лідії Василівни та Родіона Миколайовича, яке повертає енергію і легкість ходи (чого лише вартий хвацький молодецький Чарльстон головлікаря під вікнами ресторації) тут зовсім не трактують як диво, тобто щось виникає з нізвідки і абсолютно непередбачувано. Скоріше, ці глибокі почуття — пряма похідна від незабутого вміння дарувати тепло і турботу іншому, закономірний наслідок внутрішньої роботи душі, не роз’їденої іржею егоїзму... Хоча й тут, схоже, жінки виявляються трохи кращими за чоловіків. У фіналі герой довго не наважується освідчитися Лідії Василівні, і вона виходить, адже таксі довго не чекає, здається, що сталося щось непоправне і хтось неодмінно повинен врятувати ситуацію. Адже річ, дійсно, не в дивах, а в рішучих, хай і таких, що здаються комусь, безрозсудних вчинках. Зрозуміло, і в цій ситуації Лідія Василівна випередить і перевершить Родіона Миколайовича. Вона повернеться, щоб почути його слова: «Я ледь не помер»!