Олександр ГОРДОН: Публіка й не має бути об’єктивною
На II Міжнародному кінофестивалі в Одесі один із найбільш запитаних і популярних ведучих ГРТ Олександр Гордон не лише вів церемонії відкриття та закриття фестивалю, а й представляв свою нову кінострічку, зроблену за сценарієм батька, Гаррі Гордона, — «Огни притона». Розмова з Олександром, який часто буває настільки нетерпимим до творчості інших, ми пропонуємо вашій увазі.
— Сашо, в програмах «Закритий показ» ви не дуже жалієте творчу групу й ті продукти, які вони виставляють на суд глядача, котрий надивився всього, сьогодні ж стоїте «на іншому боці барикад». Ваші чекання, ваше самопочуття творця фільму, і наскільки, на ваш погляд, публіка може бути об’єктивною?
— Почну з останнього. Публіка не має бути об’єктивною. Бо я ж їй не новинну інформацію підношу, щоб було якесь сформоване політиками чи життям ставлення. Це, так чи інакше, історії художні. Отже, багато в чому від мене залежить, які емоції я викличу в публіки. На мій погляд, кіно має викликати в першу чергу емоції, а роздуми, враження — вже потім, коли фільм закінчено. Тобто це залежить від мене. Що стосується чекань, то оскільки на «Кінотаврі» фільм було вже показано, і показано якраз товаришам по цеху, то, зрозуміло, що на колір і смак товариш не всяк, але фільм було сприйнято більш ніж прихильно. Зала була повна, під час перегляду не пішла жодна людина; у тих місцях, на які я дуже розраховував, лунав сміх і оплески або зала стихала. Деякі вразливі жінки потім зізнавалися, що саме в цих місцях у них з’являлися сльози на очах. Головне, були дуже різні люди — й ті, з якими я в приятельських стосунках: і ті, яких майже не знаю; й навіть ті, яких колись сильно лаяв на «Закритому показі». Весь спектр — від здивування до серйозної розмови за фахом — я отримав. Окрім того, вони швидко зрозуміли, що я терпіти не можу кіно, зроблене для фестивалів, для критиків, це якийсь обмін культурним контекстом, це дуже важка й дорога робота для того, щоб виключати з результату глядача. Я все ж таки розраховую на масову аудиторію. На жаль, ця аудиторія не та, яка нині ходить до кінотеатрів. Не 14—20, а все ж таки 25+. І, на мій подив, там же, на «Кінотаврі», до мене підійшли представники компанії «ХХ сторіччя Fox», яка є прокатником у Росії, й сказали, що беруть картину в прокат і спеціально зібрали десять директорів мереж, щоб зрозуміти, як їм прокатувати на таку вікову аудиторію, їм давно хочеться вже заманити цих людей до кінотеатрів. Ось і з’явився привід. З листопада (кількість копій зараз обумовлюється, але десь від 150 до 200) прокат у нас почнеться. В Україні — теж, я розмовляв із «Аврора-фільм», вони чекають на остаточну ухвалу Fox і теж почнуть розписувати прокат по Україні в той же час, але, звісно, на набагато меншу кількість копій, оскільки меншою є аудиторія.
— У такому разі розмова, яка у нас була торік про те, що ваша картина буде у вашій же програмі, й зберуться не найдобріші глядачі й навіть Кость Ернст мався прийти, щоб вас «виводити на чисту воду». буде?
— Буде, але в дещо зміненому вигляді. Костянтин Львович подивився картину о 9.30 ранку на «Мосфильме» в переглядовій залі, іншого часу в нього не було. Він, чого з ним ніколи не було, у мене з ним не такі стосунки, мене прихилив до себе, сказав: «Дякую!». Тут же набрав Фандеру, яка була в Ізраїлі в цей момент, сказав, що це її найкраща роль, і підтвердив, що ми беремо фільм до «Закритого показу». Але ідея зараз у нього інша: вести програму, тобто і суддею, й підсудним буде одна людина — я. Я запитав: «Як ти збираєшся це робити?». Він відповів: «Придумаємо». ...Чесно кажучи, картину важко обговорювати в «Закритому показі», абстрагуючись від того, що я її знімав, бо інтонація критики, а я прочитав кілька критичних статей, дуже загальна — хвалити, мовляв, ми не хвалитимемо, а лаяти нема за що. І набрати прибічників і противників на це обговорення буде професійно дуже важко. З атракціону може вийти дуже вповільнена, повільна навіть не суперечка, а таке щось...
— Телебачення не приймає уповільненої суперечки, доведеться провокувати.
— Провокувати просто. У мене ж до себе є претензії, як у глядача до режисера. І, гадаю, висловлю їх сам собі.
— Що сталося чи відбувається з програмою «Гордон-Кіхот», яка просто пішла з ефіру?
— Все дуже просто. Ми зібралися, представники керівництва, редактура і я, й мовчки — одноголосно — цю програму закрили. Бо те, як вона мислилася, і те, до чого дійшла в результаті, абсолютно різні програми. І якщо першу я зробив свідомою і досить гострою, то остання була виродком за обставинами. Пов’язано це в першу чергу було з тим, що перестали ходити до мене люди, яких я хотів би бачити.
— Чому?
— Це природно, бо програма була досить гостра і безстороння, вкрай суб’єктивна, і йти слухати, що там про тебе думає Гордон, якщо це не входить до твоїх піар-планів, то я не можу навіть уявити мотив, який міг би змусити людину це зробити. Ті, кому «плюнь в глаза — божья роса», побували. А всі інші, до кого претензії були більш гучні або більш внутрішні, абсолютно розумно визнали такий похід неможливим.
— Це не викликано тим, що, хочемо ми цього чи ні, подобається це чи не подобається, але в наше життя знову входить цензура? Не в тому вигляді, в якому була, але вона є?
— У цьому випадку це ніяк не пов’язано з цензурою. Цензура — це заборона з боку держави, а в засобах масової інформації — це, загалом, унтер-офіцерська вдова, яка сама себе січе. Це не мій випадок, бо список у мене був досить широкий, і всі люди, які в цьому списку, медійні. А ось зараз, із нового сезону, робитиму програму, яка називається «Громадянин Гордон», програма громадсько-політична, якраз вийде в ефір у виборчий рік. Поки що труднощі лише одного порядку — не контроль з боку держави, а абсолютне небажання і деяка навіть, я б сказав, зарозумілість урядовців. Вони не хочуть іти в ефір і розмовляти про конкретні насущні соціально-політичні проблеми країни. Якщо на політичні теми ще готові говорити, бо теми загалом відірвані від життя, то на соціальні практично змусити міністра прийти майже нереально...
— Хоч що б ми говорили, але загальна планка знижена — далі нікуди. Телебачення, якому ви служите вірою і правдою, відіграє тут не останню роль?
— Згоден. Чи не здається вам, що ми програли війну, сьогодні ми всі живемо в окупації. Хороші комуністи були чи погані, жорстокі чи добрі — річ десята, але те, що вони зробили в культурному сенсі, нині не оцінене. Пригадайте, будь-який слюсар, токар, зварник — представник так званого пролетаріату — робив усе, щоб його дитина здобула вищу освіту. Комуністи прекрасно розуміли, де зерна, де плевели. Та сама «дуля в кишені», на якій виросла добра половина нашої культури, не що інше, як прямий хід у бік «кіжевської» фізіології. Кесареві давали кесареве, а собі — все інше. Радянська цензура — дівчинка у короткій сукенці в порівнянні з цензурою сьогоднішнього ринку, через яку ніщо живе практично пробитися не може! Тому, звісно, загальний рівень споживання предметів мистецтва або артефактів культури впав стрімко і жахливо за останні 15 років. Що з цим робити? Не знаю.
— У вашій органіці присутній, скажімо так, здоровий цинізм. Чи зможе цей найздоровіший цинізм допомогти вам існувати всередині громадсько-політичної програми, яка, природно, на Першому каналі не може не бути замовленою і перед якою стоятимуть чіткі й визначені завдання?
— По-перше, я не пішов до війська, бо мені було поставлено діагноз «психопатія зі схильністю до сутяжництва». Перекладаючи російською мовою, це ще перш ніж сісти за столик у ресторації, я маю просити книгу скарг, бо мене точно що-небудь не влаштовуватиме. І ось цю свою хворобу я хочу поставити на службу суспільству. Замовлення, звісно, є, але це замовлення загальне. Певні розмови, причому тут гранично конкретні, допомогли б визначитися з тим, яка існує міра соціальної напруженості в суспільстві, й за можливості цю міру напруженості знімати. Я уявляю, що це конкретне, цілком почесне завдання, бо російський бунт безглуздий і нещадний, ми це знаємо, і, як правило, виникає на абсолютно, з погляду держави, порожньому місці. Отже, з одного боку, це інструмент з’ясування певних больових точок у суспільстві, а з іншого — він поставлений таким чином, що наприкінці програми приймаються експертами і мною абсолютно конкретні ухвали. Тобто, грубо кажучи, на адресу того чи іншого урядовця, який винен, на наш погляд, у ситуації, яка склалася з простою людиною. А в основі — історія простої людини. Надсилають листа, гранично виразно сформульованого. Це лист від засобу масової інформації, згідно із законом вони зобов’язані відповісти на нього. Відповідь обговорюватиметься в одній із наступних програм. Тобто з’являється зворотний зв’язок, все ж таки телевізор знову стає інструментом. Я хочу відкату, що називається. Хочу до того часу, коли один голос, який звучить, щоправда, з Першого каналу, хоча б щось міг змінити. Якщо не вийде, значить, програма закриється. Вийде — мене «підуть», що буде, можливо, чудовим приводом нарешті розлучитися з телебаченням, яке я так ненавиджу.
— А які особисті плани у Гордона, чи є якісь ідеї, а, головне, можливість їх реалізувати?
— Абсолютно переконаний, що гроші в будь-якій справі — річ навіть не другорядна, а третьорядна. Ми часто говоримо про інновації й абсолютно не розуміємо, що це таке. Тобто в Росії, гадаю, й у вас інновацією називають винаходи, які допомагають колишньому способу думки існувати, тоді як кіно — в чистому вигляді інновація. Виникає ідея, й вона домінує. Під неї збираються кошти, виробляється певний продукт, який потім тиражується, щоб стати бізнесом. Так влаштоване кіно, абсолютно інноваційна схема. В інноваціях будь-які інвестиції ризикові. Тому держава так чи інакше бере на себе функції інвестора в кіно. Інша річ, як ці гроші сьогодні розподіляються. ...Є й інші гроші. Тому я завше починаю з іде,ї й жодного разу, а я три фільми зняв, не було так, щоб на ідею, яка з’явилася та сформувалася, не знайшлися гроші. Такого не буває. Не ті, не тоді, не в тому обсязі, але це ніяк не заважає закінчити справу. Зараз у мене лежить матеріал фільму, який я зняв за дуже невеликі гроші, «кризового бюджетного фільму» — «Завірюха», і до осені все одно потрібно буде, подобається мені цей матеріал чи ні, зробити з нього історію. Тобто випустити ще один фільм.
— А чий сценарій?
— Сценарій — дуже вільне інсценування оповідання Льва Миколайовича Толстого «Завірюха» у викладі Аркадія Яхніса і вашого покірного слуги. Місце дії — Підмосков’я, час дії — наші дні. Ми спробували цю історію перенести в сьогоднішній день. Що вийшло, ще не знаю. Але матеріал знято і навіть майже змонтовано.
— Повнометражне кіно?
— Так. Головну чоловічу роль грає Григорій Добринін, якого, треба сказати, я дібрав ще до того, як він отримав свого «Ведмедя» на Берлінському фестивалі. Другу головну чоловічу роль грає Леонід Павлович Мозговой, він виступає в абсолютно не своєму амплуа — грає російського мужика такого бородатого. Є кілька дебютантів, Равшана Куркова, наприклад. Загалом, акторський склад дуже пристойний.
— А театральні екзерсиси ваші продовжите?
— Як режисер, цієї зими, скоріше за все, якщо вийде, переговори були вже, в Музичному театрі Станіславського і Немировича-Данченка в Москві, на Малій сцені, поставлю оперу. Дитячу оперу Бріттена «Ноїв ковчег», але дитячу оперу для дорослих, природно. Чомусь мене раптом захопила ідея зробити це. Там ще й хори дитячі потрібні. Гадаю, в Москві знайдуться. Окрім того, Гаррі Борисович закінчив сценарій ще одного фільму, це історія з життя, теж дуже вільно розказана, Валентина Хруща.
— Художника?
— Так, якого ми поховали з батьком п’ять років тому в місті Кімри Тверської області. Гаррі Борисович дружив з ним з 12 чи 13 років. Доля у нього досить типова для художника для того, щоб можна було поміркувати про долю взагалі на його прикладі. Ну, й особа дуже колоритна. Наступною осінню плануємо почати знімати в Одесі цю історію.
— Україну не намагалися залучити до копродакшну? Все ж таки в Одесі зніматися буде, й історія українського ж митця?
— Ще — ні, але я знайомий уже другий рік зі всім кіноістеблішментом України, у тому числі — й державним. Гадаю, такі переговори будуть доречними, щойно я визначуся з тим, хто буде в картині виконавчим продюсером, оскільки в нас усе переплутано в цьому сенсі, й продюсерами називають тих людей, які просто гроші шукають.
— І перерозподіляють певним чином.
— Так, але хочу поставити все на свої місця. Якщо ідея належить мені, то я й режисер, і продюсер цього фільму. А ось знайти собі співпродюсера, який був би виконавцем цієї затії, допоміг би зробити її технологічно, потім продати кіно — завдання первинне. Мені здається, що навіть одного продюсера, який уже пішов із професії, я умовив у неї повернутися.
— Чи це не Сергій Чліянц?
— Так. У мене SMS від нього є, що він згоден.
— Але ж ви пізно стали спілкуватися з батьком, на вас вплив, особистісний, людський, справляла матір. Вона була дуже сильною людиною, і спілкування з батьком для вас, його початок і продовження, було серйозним відкриттям і потрясінням. Сьогодні, коли минув певний час, загальні роботи — ваша спроба вивести батька на певну орбіту, підтримати певним чином, чи для вас це просто настільки шикарний літературний матеріал, що нічого іншого ви не бачите?
— По-перше, поправка. Не лише мама, а й бабуся впливала на мене у дитинстві, оскільки й мати, і вітчим годували родину й були дуже зайняті, в ті часи це було важко робити, а бабуся була такою собі Ориною Родіонівною, тому дуже впливала на мене. Щодо стосунків, розумієте, в чому річ, адже я щоразу намагаюся почати спочатку. Шукаю літературний матеріал, а мені він потрібний, оскільки я не з себе творю, я не митець самовираження, а — інтерпретатор. Мені необхідний літературний матеріал, своєрідна маска, щоб можна було говорити вільно і для себе зрозуміліше. Щоразу починаю з пошуків матеріалу поза родиною, тобто не відразу знімаю книжку батька з книжкової полиці і гадаю: дай-но подивлюся, що він там ще написав. І кожного разу кола звужуються, звужуються, звужуються і наводять мене на думку, що тандем утворився і не потрібно шукати іншого добра. Намагався написати з Яхнісом професійний сценарій, який розповів би історію. На жаль, наша традиція така, що ми на будь-якому рівні розповідаємо лише анекдоти. Необхідно розповісти історію, щоб у неї був початок, кінець. Західне кіно просто оперує архетипами у тій чи іншій мірі. І я зрозумів, що виразна історія, сюжет для кіно — на останньому місці взагалі. А в Гаррі Борисовича матеріал, звісно, дуже благодатний. Я ж писав сценарій про себе, від першої особи, який мав називатися «Закритий показ». Це була б історія про те, як на «Закритому показі» Гордона показують його картину. Що з цього може вийти? Абсолютно така вудіалленівська комедія в його ранньому дусі, що називається. Потім зрозумів, що всі теми, на які хочу говорити в цій картині, є в матеріалі про Хруща. Навіщо мені скупо мовити від першої особи, коли можу злетіти й розповісти загальну історію, архетипову, скажімо так. Оскільки такого сценарію не було і повісті такої не було, а Хрущ під псевдонімом Плющ з’являвся то в одному романі, то в іншому, то в оповіданні, попросив Гаррі Борисовича навіть не скомпілювати цю історію, а просто переказати її ще раз. Те, що вийшло, ми, сподіваюся, і спробуємо здійснити.
— Що відбувається в житті у Саші Гордона? Чим живе, чому радіє, що надихає? Що дає сили просто працювати далі й приходити на нелюбе телебачення?
— Уже сформувалося вміння не думати про такі питання і не відповідати на них.
— Навіть собі?
— Тим більше — собі. Абсолютно переконаний і вже давно, що життя — це процес, а сенс життя — у розгадуванні цього процесу і в тому, щоб він певний час ще тривав. Ставити собі якісь проміжні завдання в цьому процесі чи радувати себе проміжними цілями мені вже давно нецікаво.
— А прості людські радощі?
— Це ж природно. Здається, Соколов написав: «Божевільному Ван Гогові не позичати розуму, живемо, й слава Богу, якого нема». Якось так! Стосунки з друзями, жінками, добрі напої, добра риболовля.
ДОВIДКА «Дня»
Народився 20 лютого 1964 року в селищі Бєлоусово Калузької області. Виріс у Москві.
Батько — поет, письменник і художник Гаррі Гордон, родом із Одеси.
Закінчив акторське відділення Театрального училища ім. Щукіна.
1989 року з дочкою та дружиною емігрував до США, де перший час установлював кондиціонери, готував і доставляв піцу. Потім — режисер, монтажер, диктор, помічник оператора в телекомпанії RTN. 1993 року створив компанію «Wostok Entertainment». Автор і ведучий публіцистичної програми «Нью-Йорк, Нью-Йорк», яка виходила на російському телеканалі «ТВ-6». 1997 року повернувся до Росії. При цьому залишається громадянином США (підтвердив це в телепрограмі «Познер» від 28 вересня 2009 року).
20 квітня 1998 організував «Партию общественного цинизма» (ПОЦ) і заявив про свій намір балотуватися на пост президента Росії 2000 року. У партії перебувало понад три тисячі членів, а Гордон довічно є її генеральним секретарем. 2005-го партію було продано Гордоном за 3 долари невідомій особі.
З 2007 року веде передачі «Закритий показ», «Гордон-Кіхот» на Першому каналі.
