Останнє послання пана Cogito

У травні він видав останню збірку «Епілог бурі» — кілька десятків віршів, якими завершив літературний шлях, розпочатий 1956 року, в часи політичної «відлиги», збіркою «Струна світла».

Мав тоді 32 роки й був далеко не початківцем. Здобув три (!) вузівські дипломи — з економіки, юриспруденції та філософії, поодинокі вірші друкував у періодиці, але книжки опублікувати не міг, оскільки не писав ні про Партію, ні про Леніна, ні про «соціалізм», ні про польсько-радянську дружбу. Навпаки, почував до всього цього глибоку огиду, про яку прямо оповів згодом Яцеку Тшнадлю в книзі підпільно виданих інтерв'ю «Громадянська ганьба»: «Повоєнний період є доволі огидним розділом у історії польської літератури. Я не є фахівцем з порнографії чи з історії політичного гангстеризму, якими смердить та доба... 45-й рік не означав для мене жодного визволення, а лише заміну одного окупанта іншим... Сталінський комунізм був для мене просто іншим різновидом фашизму. Безперечно, комунізм мав своїх святих, яких не було в фашизмі, і це суттєва різниця. Але методи в них були ті самі».

Зрозуміло, що такий літератор, навіть із трьома дипломами, мусив перебиватися випадковими заробітками — видавав продуктові картки пенсіонерам у місцевому «соцзабезі», проектував якесь сантехнічне обладнання в КБ, видобував торф... Проте навіть поодинокі вірші, друковані переважно в «Тигодніку повшехному» (суворо цензурованому, а все ж позапартійному тижневику світських католиків), не лишилися поза увагою найпроникливіших спостерігачів. Наприклад, письменник Леопольд Тирманд у своєму щоденнику 1954 року зробив характерний запис у зв'язку із репресіями, які обрушились на активістів «Тигодніка» після розгону редакції комуністичною владою: «Свєнціцький хворий і зубожілий, ксьондз Бардецький працює в притулку сиріт, Збігнєв Герберт виготовляє в якійсь майстерні паперові пакети... І всі вночі чекають, чим це закінчиться й чи не треба буде похапцем пакувати зубної щітки та змінної білизни. Хоча багато з цих імен опиняться колись в енциклопедіях, у шкільних підручниках, у літературних та історичних бібліографіях...»

Так воно й сталося. Уже в 60-х роках, після перших своїх книжок, що були з ентузіазмом зустрінуті критикою й читачами, Герберт стає майже класиком, лауреатом різноманітних національних та міжнародних премій, його перекладають у різних країнах світу, запрошують на конгреси, лекції, презентації. На зламі 60-70-х років вірші Герберта з'являються і в російських та українських перекладах, переважно в антологіях та часописах, зокрема у «Всесвіті». Але досить було йому наприкінці 1975 року підписати разом з іншими польськими інтелектуалами так званий «Лист 59-ти» (протест проти подальшого ідеологічного «закручування гайок»), як ім'я Герберта в СРСР стає небажаним. Ми не знайдемо його ні в двотомній «Антології польської поезії» (Київ, 1979), ні в «Советском энциклопедичском словаре» (1988), ні в Українській літературній енциклопедії (1988).

Лише нещодавно в Тернополі невеличким накладом побачила світ двомовна збірочка Герберта в талановитих перекладах Василя Махна, проте за межі Тернополя вона, здається, так і не вийшла. А тим часом поет заслуговує на значно більшу увагу — і з огляду на його визначне місце в польській та світовій поезії (кілька разів Герберта висували на Нобелівську премію, з якою йому, проте, пощастило менше, аніж його славетним співвітчизникам Чеславу Мілошу та Віславі Шимборській), і з огляду на його українське коріння (Збігнєв Герберт народився у Львові, де прожив свої перші 15 років), і, зрештою, з огляду на його очевидний вплив на багатьох молодих українських поетів, котрі від 70-х років читали Герберта в оригіналі.

Витворений ним ліричний герой — такий собі «пан Cogito» (сogito ergo sum, казав Декарт, — «мислю, отже, існую») — дав зразок надзвичайно проникливого, іронічно-дотепного й, водночас, відсторонено мудрого погляду на довколишній світ і людину в ньому. «Вірші Збігнєва Герберта стали в 70-80-х роках молитвою мого покоління, — сказав у прощальному слові Адам Міхнік. — Пан Cogito став нашим провідником важкими часами, у яких панували потвори».

Можливо, в Польщі ці часи вже минули. В Україні прощатися з паном Cogito ще зарано.