Гарячі теми:

Перемога «Паразитів»: нечуване рішення Американської кіноакадемії

У Лос-Анджелесі в 92-й раз вручили премію «Оскар»

10 лютого, 16:39

Нинішній «Оскар» уже називають сенсаційним, але більше пасуватиме визначення «історичний».Усе – через переможця в головній категорії «Найкращий повнометражний ігровий фільм». Уперше в історії ним стала неангломовна картина - «Паразити» (Південна Корея). Ба більше, восьма повнометражна робота Пона ЧЖУН ХО здобула статуетки за найкращу режисуру, найкращий сценарій і найкращий іноземний фільм. Варто ще згадати минулорічну «Золоту пальмову гілку» в Каннах.

Це ще несподіваніше, оскільки інтрига в змаганні розгорталася в трикутнику «Джокера» Тодда ФІЛЛІПСА (11 номінацій плюс «Золотий лев» Венеційського фестивалю), «Одного разу в... Голлівуді» Квентіна ТАРАНТІНО й «1917» британця Сема МЕНДЕСА (по 10 номінацій). Так само десять номінацій мав «Ірландець» - але радше як данину заслугам Мартіна СКОРСЕЗЕ. Фільм, зроблений в улюбленому Скорсезе жанрі кримінальної драми, здається просто зібранням штампів з усього доробку режисера – від легендарного «Таксиста» (1976) до серіалу «Підпільна імперія» (2009). Наявність Роберта ДЕ НІРО в ролі найманого вбивці та Аль ПАЧІНО (корумпований лідер профспілки водіїв-вантажників), звісно, привабила багатьох глядачів; проблема, однак, у тому, що в більшості сцен обидва актори грають своїх героїв у значно молодшому віці, тож їхні обличчя «оновили» за допомогою комп'ютерних спецефектів. Але навіть найкращі програми не зрівняються з живою мімікою – тож у підсумку ми отримали збіднені версії двох видатних виконавців.

У «Одного разу в...» Тарантіно розповідає історію одразу на кількох рівнях. Перший і очевидний - звіряче вбивство «Сім’єю» Чарльза МЕНСОНА дружини Романа ПОЛАНСКІ, кіноакторки Шарон ТЕЙТ у 1969. Другий і основний – це сюжет актора вестернів Ріка Далтона (Леонардо ДІ КАПРІО) і його дублера Кліффа Бута (Бред ПІТТ) – двох близьких друзів, чиї взаємозалежні кар’єри переживають занепад. Оселя Далтона – й отут починається рівень зіткнення вимислу з реальністю - міститься по сусідству з особняком на Сьєло-драйв, 10050, де й убили Тейт. Четвертий пласт – це власне сінефільські ігри, до яких такий охочий Тарантіно.

Його попередні картини, хоча й були наповнені безліччю цитат з різних епох кінематографа, ніколи не оперували реаліями кіноіндустрії як сюжетним матеріалом - тільки лише як свого роду тлом для характерів. У «Одного разу в... Голлівуді» кіно заповнює буття героїв без залишку. Сам акт кіноперегляду подається як чуттєва насолода. Фільм генерує смисли безпосередньо зі своєї екранної природи; з тієї ж основи виростають мотиви й учинки дійових осіб. Кінематограф навіть стає свого роду вищою силою, що може змінювати перебіг речей, зокрема й у минулому: оживляти померлих, карати поганців. Саме тому розв’язка «Одного разу в... Голлівуді» - ефектна до непристойності вправа в жанрі альтернативної історії. А фінал – щемка й навіть трагічна епітафія і за Тейт, і за тим зниклим безповоротно Голлівудом кінця 1960-х.

Проте кіноакадеміки явно шукали свіжих форм і імен. «Одного разу в... Голлівуді» фільм видатний, але надто «тарантінівський». Справжнім переможцем тут став Бред Пітт, якому нарешті дали давно заслуженого «Оскара»: його розбишака-каскадер Бут - це феєричне поєднання маскулінності, сексуальності й комізму.

У акторських категоріях узагалі несподіванок не було. Рене Зеллвегер (найкраща жіноча роль, «Джуді») просто на розрив, на межі можливостей зіграла співачку Джуді ГАРЛЕНД у пізні роки останньої. Лора ДЕРН у «Шлюбній історії» (Ноа БАУМБАХ) опинилася поза конкуренцією, поєднавши звичне уявлення про жіночність з феміністичною самодостатністю, відкритою емоційністю та агресією фахової адвокатки.

Гоакін ФЕНІКС у «Джокері» перевтілився в рядового обивателя Артура Флека. Він працює вуличним клоуном, доглядає за немічною матір’ю, мріє робити кар’єру стендап-коміка. Протягом фільму божеволіє та стає тим самим суперлиходієм Джокером з графічних романів DC Comics.

Фенікс, можна сказати, лякаюче переконливий. Худорлявий — буквально шкіра та кістки — але також і неймовірно пластичний, він володіє воістину тваринною грацією, змішаною водночас і з беззахисністю, і з постійною напругою, немов готовністю до вибуху. Він бігає, як клоун, навіть у хвилини небезпеки. Танцює дивні танці під музику, яку чує лише він. Його сміх — ще одна особливість, бо ніколи не зрозумієш, чи дійсно йому весело або це черговий напад.

Цікаво те, що для Тодда Філіппса цей фільм став теж свого роду вправою в любові до кіна минулого – адже «Джокер» стилізований під «Новий Голлівуд» 1970 — 1980-х, насамперед під ранні фільми згаданого Скорсезе; Філіппс навіть позичив Де Ніро для епізодичної ролі. Артур — такий само ізгой з цокаючою годинниковою бомбою в голові, як і Тревіс Бікл (Де Ніро) в «Таксисті», але з важливими відмінностями: він продовжує викликати співчуття навіть після серії вбивств. Його червоний костюм і клоунський грим виглядають ідеальним відображенням і його нового «я», і його соціального статусу — мимовільного лідера повстання таких же маленьких людей, як і він.

Проблема «Джокера», втім, якраз у настирливому мотиві знедоленості. Затурканий зусібіч хлопець, у бідах якого винне суспільство і який під кінець починає вбивати наліво й направо, виголошуючи викривальні промови, — доволі банальна лінія розвитку. Та й розвитку особливого нема. Нам обіцяють історію становлення монстра, і її справді було би цікаво відтворити, демонструючи, як особистість Артура звужується до кількох суворо обмежених рис, як у коміксних персонажів — і серійних убивць. Але персонаж Фенікса такий самий як на початку, так і наприкінці. І з тим самим пафосом.

Фільм Філіппса не став великою мистецькою подією, хоча серед кінокоміксів він височіє окремою вершиною. І знов-таки тут не йшлося про новизну погляду. Тому – передбачувана нагорода Феніксу та «Оскар» за найкращу музику – кому ж іще, як не феноменальній ісландській композиторці Гільдур ГУДНАДОТТІР – яка вже зробила собі ім’я саундтреком до серіалу «Чорнобиль»?

Нарешті, «1917» виділявся у «великій трійці» насамперед формальною досконалістю. Мендес і його оператор Роджер ДІКІНС зняли фільм двома величезними за тривалістю безперервними кадрами – по годині кожен, за допомогою спеціальних програм повністю прибравши монтажні склейки всередині кожного з цих епізодів – і таким чином досягли шаленої динаміки в розвитку сюжету, відчуття співіснування в режимі реального часу з героями - двома британськими солдатами, що пробиваються через ворожу територію з важливим дорученням. У поєднанні з грою протагоністів - Джорджа МАККЕЯ і Діна-Чарльза ЧЕПМЕНА й винахідливістю Дікінса, який у окремих сценах досягає живописної щільності зображення, це дало в результаті якісний зразок фронтової драми. Звісно, Дікінс отримав свою статуетку; проте не дуже справедливо, що решта нагород – лише в другорядних категоріях - за зведення звуку і за візуальні ефекти; ця картина (в прямому сенсі картина) заслуговувала на більше.

Тож чому, при таких потужних суперниках, перемогли «Паразити»?

50-річний Пон Чжун Хо з самого початку був настільки західно орієнтованим, наскільки це можливо в космополітичній кіноіндустрії Республіки Корея. Він легко оперував голлівудськими жанрами на кшталт фантастики, трилера, фільму катастроф, завдяки чому став одним з найбільш комерційно успішних кінематографістів на батьківщині. А втім, найвищих нагород досяг з суто корейським продуктом.

Головні герої «Паразитів» — безробітна сім’я Кім, яка живе в тісному підвалі й перебивається мізерними заробітками, збираючи упаковки для піци. Ситуація змінюється, коли старший син Кі Ву (У Щик ЧХВЕ), завдяки рекомендації свого більш соціалізованого друга, по підробленому диплому та вродженій чарівності, отримує роботу репетитора англійської мови для дочки заможного бізнесмена в маєтку родини Пак. Поступово хлопець перетягує до довірливих багатіїв інших членів родини: батька (Сон КАН ХО) — шофером, сестру (Со ДАМ ПАК) — вчителькою для гіперактивного молодшого сина господарів, мати (Хі ДЖИН ЯНГ) — покоївкою. При цьому попередню прислугу усувають за допомогою інтриг і доволі підлих прийомів. І коли все начебто налагоджується, виникають абсолютно непередбачені ускладнення.

Рушійна сила фільму — захоплива оповідь. Але перше, на що слід звернути увагу — віртуозна жанрова гра, влаштована Чжун Хо. «Паразити» розпочинаються як чорна авантюрна комедія, де забезпечена верства зображена з усім можливим сарказмом, але без ненависті, а бідняки — з доброзичливим гумором, проте й без ілюзій. Потім гротеск трансформується в справжню драму, в якій нерівність слугує чимось на зразок античного Фатуму (хай як хитрували Кіми, вони приречені повертатися в сирий просмерділий підвал), а в розв’язці й зовсім вибухає геть несмішним кровопролиттям.

Несхильний до іномовлень, Джун Хо відтворює метафору соціальної драбини буквально: багатії живуть на пагорбах, біднота — в низині. В одній з попередніх робіт Хо «Крізь сніг» (2013), до речі, знедолені мешкали в хвості велетенського поїзда, а панство — в голові. Проте, на відміну від «Крізь сніг», у «Паразитах» ніхто революцію не влаштовує — навпаки, хитруни сприймають ієрархію як даність, намагаючись здобути зі свого конформізму максимум гараздів. Тож тут не класовий конфлікт, але питання не менш ультимативне: людська гідність. І вимагає воно ультимативної відповіді. Ціною життя.

Корейське кіно через певні історичні обставини не встигло породити власного неореалізму — традицію фільмів про маленьких людей, як, наприклад, у Італії та в сусідній Японії. Чжун Хо, мабуть, першим серед своїх співвітчизників зробив це на такому рівні, щоправда, в формі ядучої, жорсткої сатири. В нього немає остаточно правих та винних, страждають усі. І, на відміну від італійців, він не лишає своїм злидарям навіть неореалістичних «двох шелягів надії» — лише мрії про багатство, яке ніколи не настане, лише черговий підвал.

Очевидно, кіноакадеміків і каннське журі вразила подібна комбінація жанрів; у такий спосіб замовити слово про бідних раніше ніхто не наважувався. Перемога Пона Чжун Хо, крім усього іншого - ще й визнання сильних національних кінематографій за межами США. Південнокорейський кінематограф - безумовний феномен; маючи набагато потужніших сусідів, Корея спромоглася налагодити випуск власного жанрового продукту на світовому рівні, і, як наслідок, це одна з небагатьох країн світу, де національні фільми регулярно випереджають голлівудські блокбастери в прокаті.

Раніше – що ні для кого не було секретом - «Оскар» намагався відповідати інтересам американських прокатників. Нагородження того чи того фільму в рази підвищує глядацький інтерес. Звідси й мовний бар’єр: публіка набагато охочіше йде на фільми рідною їй мовою, не титровані й не дубльовані. Це своєю чергою орієнтує певним чином і виробників. Нагороджуючи неангломовний продукт, Кіноакадемія, по суті, впускає світовий кінематограф на закритий до цього часу американо-британський ринок. Які це наслідки матиме - важко передбачити.

Але точно зрозуміло одне: краєвид кіноіндустрії віднині змінився глобально.

ЛАВРЕАТИ «ОСКАРА» 2020, ПОВНИЙ СПИСОК

Найкращий фільм

«Паразити»

Найкращий режисер

Пон Чжун Хо («Паразити»)

Найкраща жіноча роль

Рене Зеллвегер («Джуді»)

Найкраща актриса другого плану

Лора Дерн («Шлюбна історія»)

Найкраща чоловіча роль

Хоакін Фенікс («Джокер»)