Підтримаймо сільські музеї!

Нагадаємо, нині на теренах нашої країни функціонують сотні сільських музеїв. Залишені напризволяще державою, вони можуть сподіватися лише на небайдужість та ентузіазм місцевих жителів. Без належного догляду унікальні колекції, які зберігаються у фондах деяких із цих закладів, можуть зникнути назавжди. Проект «Скарби родоводу України», ініційований Національним музеєм народної архітектури та побуту в Пирогові, має на меті привернути увагу громадськості та влади до проблем сільських музеїв, що виживають у тяжких умовах. Підтримати ініціативу обіцяють регіональна влада, громадські організації та земляцтва.

Хоча серед сільських музеїв України трапляються й справді унікальні (наприклад, Музей-садиба Катерини Білокур або Археологічний музей «Добраничівська стоянка» на Київщині), більшість із них досить схожі між собою. Переважно там представлено експонати, що охоплюють увесь період історії від первісної доби й до Другої світової або навіть Афганської війни. На думку генерального директора музею просто неба в Пирогові Дмитра ЗАРУБИ, така концепція цілком виправдана.

— Сільський музей передусім є краєзнавчим, — зазначив Заруба в коментарі «Дню», — й повинен представляти конкретний куточок України. Не може бути так, що музей в одному селі описує біологічне розмаїття краю, а в іншому — його історію. Сьогодні таким закладам бракує передусім комп’ютеризації, віртуальних турів, ознайомившись з яким кожен турист міг би завчасно вирішити для себе, чи буде для нього цікавою та чи інша експозиція. Водночас слід пам’ятати, що сільські музеї виконують просвітницьку функцію для місцевого населення, зокрема школярів. Саме це є їхнім першочерговим завданням. Виняток тут становлять лише заклади, розташовані в туристичних місцях. Оскільки мета Національного музею архітектури та побуту — якнайповніше представити культуру різноманітних регіонів України, нам здалося доречним ознайомити відвідувачів із колекціями маленьких музеїв із усієї країни. Для цього на базі постійної експозиції «Українське село 1960 —1970-х років» ми зробили невеличкі виставкові зали.

Першою публіці представили експозицію Захарівського краєзнавчого сільського музею Світловодського району Кіровоградської області. Хоча починався він лише з однієї кімнати, зараз у сховищах — понад 18 тисяч експонатів, зокрема велика колекція годинників і виробів із глини. Науковці та студенти відвідують село в пошуках матеріалів для своїх досліджень.

— Не можна сказати, що наш музей присвячений суто регіональній тематиці, — в нас є експонати, яких не знайдеш і у великих колекціях, — розповідає Іван СКРИПНИК, учитель краєзнавства та історії й один із творців музею. — Наприклад, в експозиції є лобова кістка тура, яку використовували давні жерці для проведення ритуалів. Були спроби забрати такі унікальні артефакти для якихось обласних чи столичних музеїв, але жителі села ніколи б цього не дозволили. Сьогодні музей став народною справою — всі, хто їде до нас із навколишніх міст та сіл, намагаються привезти якісь нові експонати. А спочатку все трималося лише на ентузіазмі працівників і директора — Любові Шкірай.

У окремій експозиції Захарівського музею представлено предмети домашнього вжитку та вироби традиційних народних ремесел, що були збережені жителями 25 населених пунктів, затоплених у 1960-х роках під час спорудження водосховища Кременчуцької ГЕС. 140 експонатів із цієї колекції й стали основою виставки, що триватиме в Пирогові до кінця року. Відвідувачі зможуть побачити старовинні рушники, меблі, вироби з лози, кераміку, інструменти, ікони, а також фотографії, на яких зображено основні етапи будівництва й переселенці, які були змушені залишити свої домівки. Нагадаємо, водосховище Кременчуцької ГЕС є одним із найбільших в Україні. Задля його створення у 1959 — 1961 роках було знищено 212 населених пунктів, найбільший із яких — місто Новогеоргіївськ. Усього довелося переселити близько 130 тисяч людей. Назавжди зникли мальовничі озера, ліси, болота Придніпровської рівнини разом із флорою та фауною.

— Упродовж тижня, поки ми приводили до ладу «кіровоградський» будиночок, я мав можливість бачити, з якою цікавістю українські та іноземні туристи розглядали експонати й слухали розповіді екскурсоводів, — поділився з «Днем» враженнями від виставки голова Кіровоградського земляцтва Микола МЕЗДРІН. — Хоча сам я багато років прожив на Кіровоградщині, до цього часу мені були невідомі всі обставини спорудження водосховища, зокрема те, як багато жителів було відселено. Один мій земляк, що був свідком цих подій, розповідав, що держава тоді виділила кошти, на які жителі мали розібрати свої будинки й потім відбудувати їх на новому місці. Натомість більшість людей витратили ці гроші на перезахоронення останків своїх родичів. У кожного з переселенців була власна доля, свій маленький світ, від якого вони змушені були відмовитися. Раніше про цей епізод української історії мало говорили, тому дуже важливо принаймні зараз приділити йому належну увагу.

Під час створення водосховища було знищено «легені України» — під водою зникло понад 30 тисяч гектарів лісових масивів.

— Жоден технічний прогрес не вартий таких жертв, — вважає Іван СКРИПНИК, батьки якого були відселені з села Чаплине. — Мій дідусь або тато, коли я запитував у них про рідне село, не могли стримати сліз.

— Товариш розповідав, як після закінчення служби в армії він мріяв потрапити до свого села, а повертатися вже було нікуди — воно опинилося на дні моря, — згадує керівник відділу народного мистецтва та фольклору музею в Пирогові, один із натхненників проекту «Скарби родоводу України», уродженець Кіровоградщини Олександр БОСИЙ. — Місцеві жителі переповідають моторошну історію про те, як весною прилетіли птахи й цілий тиждень здіймали страшенний крик, бо не могли зрозуміти, де ділися їхні гнізда. Хотілося б, щоб пам’ять про цих людей і їхню культуру збереглася для наших нащадків. Якщо ми належним чином виховаємо своїх дітей, прищепимо їм правильні цінності та ідеї, вони зможуть дати нове життя українському селу.

— Ми всі допомагали споруджувати Кременчуцьку ГЕС, — пригадує 86-річний Василь КЛЮЙ, який на той час був головою одного з колгоспів у Кіровоградській області. — Країна була розорена війною, заробітної плати ніхто не отримував. Тисячі людей з лопатами в руках, з кіньми та волами працювали на будівництві. З нашого району там позмінно трудилися 200 — 300 чоловік. Звісно, для місцевого населення, яке довелося відселяти, це було тяжким випробуванням, проте слід визнати, що нова ГЕС допомогла підняти народне господарство Півдня України. На жаль, зараз ситуація там невтішна — водосховище не отримує належного догляду, воду в Дніпрі не очищують.