Піна і мрії
Французький фільм «Піна днів» примітний вже через те, що тут зійшлися два відомих імені: класик літератури минулого століття Борис Віан та режисер Мішель Гондрі.
Віан — прозаїк, поет, джазовий музикант і співак — прославився ще протягом свого недовгого життя (1920-1959). Починав він із того, що під псевдонімом Вернон Салліван написав декілька похмурих, жорстоких творів, бездоганно витриманих у манері американського нуару — «чорного роману»: «Я прийду плюнути на ваші могили», «Всі мертві однакового кольору», трохи пізніше — «Жінкам не зрозуміти», «Знищимо всіх виродків». Дебютна книга — «Я прийду плюнути на ваші могили» — одразу стала бестселером і викликала гучний скандал. Наклади спалювали, моралісти влаштували масову істерію в ЗМІ. Рокова закономірність: 23 червня 1959 року саме на прем’єрі трилера «Я прийду плюнути на ваші могили», знятого проти волі автора роману, Віан знепритомнів. Швидка допомога вже не допомогла. Лікарі констатували, що свою роль зіграли переживання, пов’язані з небажаною екранізацією.
«Піна днів» — протилежний полюс стилістичної майстерності Віана — історія, виткана з музики, незлого гумору і щемливих втрат.
Головний герой — молодий багатий парижанин Колін, денді, жуїр і фантазер, живе в помешканні, яке обладнане не лише за останнім словом техніки, але й функціонує як велика художня інсталяція. Познайомившись на вечірці з красунею Хлоєю, Колін вмить закохується. Молоді люди одружуються, однак через півроку у Хлої виявляють рідкісне і складне захворювання — водяну лілею в легенях. Зупинити хворобу можна свіжими квітами, але це тимчасовий вихід. Незабаром вся реальність починає в’янути разом із Хлоєю.
Мішель Гондрі, здається, ідеально підходить для такої екранізації вже тому, що, подібно до Віана і Коліна, поєднує в собі якості митця і винахідника, а як режисер наділений невичерпною візуальною фантазією, що вдало проявилося у фільмі «Наука сну» (2006) з Гаелем Гарсія Берналем і Шарлотою Генсбур у головних ролях. У «Піні днів» пару закоханих грають так само зовні ефектні виконавці — Одрі Тоту (Хлоя) і Ромен Дюріс (Колін).
Головне завдання, що стояло перед Гондрі, — знайти візуальну відповідність предметному, деталізованому письму Віана. Очікувано, в перші ж хвилини з екрану обрушується лавина найнезвичайніших образів і квітчастих кадрів. Гондрі обожнює зібрані вручну артефакти і анімацію, різноманітні просторові витівки й вигадливі конструкції — все це присутнє, навіть, мабуть, з надміром. І будинок Коліна, що кишить дивними пристроями й химерними живими істотами, і міське середовище Парижа — це розкішна динамічна декорація, і спочатку дивитися на неї — суцільне задоволення.
Проблема не в образній перенасиченості, а в тому, що велика кількість цих чудових візуальних вигадок існують самі по собі, в смисловій порожнечі, не працюють ні на розповідь, ні на створення необхідних характерів. Трагічний поворот сюжету ускладнює ситуацію. Друга половина фільму позначена драматургією, яка все більше руйнується, і незграбними спробами режисера зібрати її докупи; кудись зникають цілі персонажі й сюжетні лінії.
Ще гірше відчуття вторинності. Гондрі чомусь схожий одразу на двох режисерів: на себе 7-річної давності і на чеського сюрреаліста-аніматора Яна Шванкмайєра. «Піна днів» нагадує повторення «Науки сну» — з тою лише різницею, що тоді не було й дещиці образної розхлябаності, яка панує зараз. Що ж до Шванкмайєра з його шаленими трансформаціями повсякденних речей, то сюрреалізм, на відміну від усіх інших методів, дозволяє поєднувати піднесеня і насильство, іронію і лірику, смішне й страшне. На жаль, тут Гондрі ступає на незнайому йому територію. Він не знаходить потрібних слів про смерть, про страждання, про соціальну несправедливість, про жорстокість світу — і вдається до звичних ігор і колажів, запозичує інструментарій на стороні — але все це виглядає зношеним від самого початку. Потрібні інакші інтонації, інакший рівень напруги. Як наслідок, Гондрі, випустивши на екран створіння своєї фантазії, не знає, що робити з ними далі — і не лише з ними, але й з героями. Останні поступово зливаються з роєм маріонеток, що втратили керування, і в них самих переконливості залишається не більш, ніж в маріонетках.
Гра кольорів на поверхні піни зачаровує. «Піна днів» знайде свою аудиторію. Біда лише в тому, що замість глибокого кінематографічного видіння вийшла мелодрама в надмірно пишній рамі.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за допомогу в підготовці рецензії.
