Предмет розкоші
Уперше я побачила його ще на початку літа. То була пора випускних балів, і старшокласники шумними й веселими натовпами атакували всі доступні види транспорту, а вже на чималій відстані від своїх чад слідували втомлені батьки. Тому я анітрохи не здивувалася, коли милий пан середніх років ввічливо і дуже збентежено попрохав у мене жетон метро або тридцять копійок, мотивуючи своє прохання тим, що гроші залишилися у подружжя, котре покинуло випускний бал дещо раніше.
Гроші я, природно, йому дала і того разу, і наступного — місяця півтора потому — абсолютно не впізнавши, але з такої ж очевидної та поважної причини. Зрештою, дрібні неприємності можуть трапитися з кожним з нас, і співчуття — це те, на що тільки й залишається розраховувати.
Потім я почала впізнавати його. Знаєте це дивне почуття, коли тягне привітатися з людиною, ім’я котрої тобі не відоме, але з ким щодня зустрічаєшся в одному й тому ж місці: на зупинці, на станції метро, в переході, в магазині? Зрештою ці люди стають деякою мірою близькими, і страшенно переживаєш і хвилюєшся, якщо довго їх не бачиш. А при наступній зустрічі обмінюєшся з ними поглядами і дивуєшся: що ж заважає заговорити? Адже привітання фактично вже відбулося, просто не вимовлене вголос...
Вразило мене те, що, одержавши монетки, цей пан підходив до розкладки з газетами і неквапом, ретельно і зі смаком вибирав собі частіше дві, а іноді, вочевидь, коли бував при грошах, три-чотири газети. Потім знову йшов просити. І на наступний внесок (якось не повертається язик назвати ці гроші подаянням) купував кілька пиріжків, які продаються тут же, біля входу в метро.
Здавалося б, що мені його витрати, яке я до цього маю відношення? (Тим більше, що один раз оконфузилася, спробувавши дати йому цілу гривню і тим примусивши його пекти раків; він заметався по станції, прорвався до каси, розміняв гроші і все ж таки вручив мені здачу). Але, можливо, я думаю про нього так часто саме тому, що він чимось схожий на мене і численних моїх приятелів, коли ми цілий тиждень відмовляємо собі у всьому підряд, відшукуючи масу причин для помірності в їжі, але зате... Зате наприкінці тижня розбрідаємося по заповітних кутках міста. У травні — на Андріївський, де все строкате, шумне й захоплює дух від неймовірної краси, створеної людськими (повірити не можна!) руками; у всі пори року — на Петрівку, з головою поринаючи в бурхливе море книг і захлинаючись від захоплення й неможливості понести з собою все, чого душа щиро і давно бажає; на Кловський узвіз — туди, де щонеділі в холодному, давно нетопленому приміщенні туляться за незручними столами аматори колекційного (стендового) моделізму, всі скромні свої доходи від продажу фарб і конструкторів витрачаючи тут же, на ті ж моделі танків, вертольотів і залізниць; на Куренівку — по екзотичні комахи, амфібії, рептилії та рибки...
Ми, безгрошові, не маючи за душею ані шеляга на чорний день (до речі, про гроші на «чорний день»: здається, ми в нього просто не віримо) тягнемо в дім «непотріб»: крихітні глиняні дзбанчики і декоративну кераміку, отруйних сколопендр і примхливих рогатих жаб, вертольоти й солдатиків, енциклопедії та листівки, фарбу і пензлі, одним словом, розкіш — те, без чого прожити можна, але без чого, по суті, жити не можна.
У зв’язку з цим згадується мені стара моя знайома, колишня графиня, племінниця кам’янець-подільського генерал-губернатора Ігнатьєва і сестра знаменитого сходознавця Владимирцева, Ніна Яківна, котра тулилася в 70-х роках у крихітній кімнатці, де ледве уміщався вузенький диванчик і етажерка. У неї були три столові прибори, кілька тарілок і чашок і дві потерті білосніжні скатертини. Але зі своєї квартирки виходила вона завжди королевою: з шикарно укладеним волоссям, пахнучи нечувано дорогими «Коті», у вишуканому костюмі і з незмінною сліпучою усмішкою. Про її убогість знали тільки ми — кілька найближчих людей, захоплювалися ж нею всі поголовно.
То що ж це за потреба, яка примушує так неоглядно і, на перший погляд, бездумно розлучатися з грішми і взагалі не рахуватися з реальністю? Здається мені, що це прагнення не просто розкоші, але розкоші особливого роду — розкоші відчувати себе людиною всупереч тому, що з нами відбувається. Не жалюгідною, втраченою, переляканою і безпорадною перед обличчям проблем, які навалилися, але впевненою, гідною. Потреба жити власним повноцінним життям схожа на ту, що примушувала людей у блокадному Ленінграді відвідувати концерти та бібліотеки; ту, що спонукала Марселя Карне знімати «Вечірніх відвідувачів» у окупованій гітлерівцями Франції; а полонених англійців — із захопленням слухати неймовірно смішні і зворушливі оповідання Вудхауза про ідилічне сільське життя.
«Непотріб», як ніщо інше, може нагадати нам про те, що у нас є душа. Власне, він для неї й купується...
— Навіщо тобі це? — сердито запитує повний сивий чоловік у своєї дружини, яка буквально відірватися не може від якогось химерної форми горщика (очевидно, що в нього ані воду налити, ані квітку посадити).
— Для душі, — сором’язливо говорить вона...
Не вірю, що настав час бездуховності й жорстокості. І не повірю, поки нуртує щовихідні Петрівка, і не проштовхнутися на Андріївському, і сяючий пан років сімдесяти дбайливо ховає за пазуху набір крихітних солдатиків і пластмасову фортецю.
І поки просить свої тридцять копійок на свіжу газету та симпатична людина в метро; ні, зовсім не жебрак. Жебраки — геть інші.
