Про доречність скульптурної героїзації

За роки Незалежності в Україні з'явилося багато нових пам’ятників. Це й зрозуміло: нова історія – нові герої. І все б нічого, якби не декілька «але»!

Часом хочеться назвати масову, як грибів після дощу, появу і монументальних, і камерних споруд епідемією, бо їх направду – хоч греблю гати. Під великим питанням також ідеологічна складова меморіалізації та місце розташування пам’ятників. Окрема тема – догляд за ними.

Про все це на прикладі Львова – у розмові з істориком мистецтва, проректором Львівської національної академії мистецтв Романом ЯЦІВИМ.

- Це питання є частиною великого комплексу проблем не лише ідейно-естетичного, а й морально-етичного рівнів, – вважає професор Яців. –  Меморіалізація і сакралізація історичної пам’яті у формах скульптури як процес має велику історію і чимало суперечливих прикладів, а з ними – й інтерпретацій. Можна сказати навіть про наявність різних рівнів розуміння цієї тематики, тому судження у спеціальних питаннях практики встановлення пам’ятників в сучасній Україні не повинні бути надмірно категоричними.

- Справді, 25 років державної Незалежності України супроводжувалися часто радикальними політичними подіями, відповідно до яких стрімко мінялася структура суспільного «Пантеону цінностей». Ідоли з тоталітарного минулого падали, на їх місце встановлювалися символи нової, національної влади. Свідомість людей мінялась повільніше, аніж приймалися рішення в органах центральної чи місцевої влади, тому навколо символів виникало чимало вогнищ суперечок, перш за усе, ціннісно-смислового, а не естетичного порядку. Треба взяти до уваги те, що попередня епоха була дуже старанною в символізації комуністичних ідей, закріплення на інформаційному рівні великої брехні. Ще й досі важко демаскувати всю мережу лицемірства, якою було обплутане суспільство (не лише в УРСР, але і в інших совєтських республіках) в протегуванні злочинної ідеології. Пам’ятники були візуальними носіями цих посилів, часто добре маскованих і методологічно обставлених під гуманістичну модель. Щодо талановитості персон скульпторів тих чи інших монументів, меморіальних комплексів, меморіальних таблиць, медальйонів тощо, можна сперечатися, хоч переважна більшість з них була зв’язана між собою схожим залежним становищем перед інституціями влади, які виступали замовниками такого роду ідеологічної (пропагандистської) продукції. Суто індивідуальним було питання компромісів, яких досягав той чи інший художник, а якщо точніше – то компромісів світоглядно-ціннісного рівня. Але це вже дещо інша тема.

- Украй важливою є ідеологічна складова питання, що його обговорюємо. Доволі часто, як на мене, сучасні пам’ятники, а особливо – монументальні, не виходять за межі концепції соцреалізму. На прикладі Львова згадаймо, зокрема, пам'ятник Бандері, про який від моменту встановлення і фахівці, і не фахівці говорили, що він дуже нагадує за концепцією пам'ятник вождю світового пролетаріату…

- Практику встановлення монументів в Україні за останні два десятиліття ефективніше розглядати з двох різних стратегічних точок: державної ідеології та суспільно-культурної вмотивованості. Лише через призму таких зустрічних ангажованих променів можна «схопити» саму квінтесенцію питань: чому одна ідеологічна установка, яка приходить на зміну іншій, позначається на майже ідентичному, як правило, низькому художньо-естетичному результаті, або ж чому емоційно виправдане прагнення громадян означити як свою духовно-культурну територію пам’ятником – певним символом (в тому числі таких титанів, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Андрій Шептицький та ін.) зазвичай не досягає належної мистецької форми. Зважаючи на це, можна легше зрозуміти, чому так часто стереотипні підходи до проектування і спорудження монументів мігрують з однієї до іншої епохи. Ще на підсвідомому рівні структурується «прийнятна» ідея пам’ятника: автори розраховують на солідарність із замовником, в якого така ж уява про «правильний пам’ятник», як і в скульптора, мислення якого запліднене ще попередньою історичною (в нашому випадку – тоталітарною) епохою.

- Окрема тема – місце розташування. Була добра ідея встановити у Львові пам’ятник автору рецепту «віденської кави» Юрію-Францу Кульчицькому. Але ж місце… Буквально у двох метрах від нього, через дорогу,  – громадські туалети. Хай тепер такі, що не функціонують...

- Спостерігаючи за тим, як переформатовується урбаністичний простір Львова, доводиться сумніватися, що існує перспективний містобудівний план, згідно з яким усі нові елементи – архітектурні споруди, малі архітектурні форми, а також пам’ятники та інші жанри скульптурної пластики будуть співіснувати в комунікативній, духовно-культурній та естетичній цілісності. Українське суспільство продовжує проходити іспит на зрілість не лише в громадянських почуттях, а й у смаках. За інерцією, ще спрацьовує відомий зі совєтського минулого підхід до питання спорудження пам’ятника з позиції «функції зайняття місця, щоб іншого не було». Тому й трапляються такого роду неузгодження. Абстрагуючись від згаданого Вами прикладу, скажу більше: наявність в історичному середовищі Львова «вільних місць» – скверів, закинутих дитячих майданчиків тощо – зовсім не привід для того, щоб там щось встановлювати. Міський простір не можна перевантажувати знаками, які вноситимуть дисонанс у «симфонію століть» красеня-Львова. Це заподіює велику шкоду для європейського іміджу Львова, а з погляду фаховості є однією з типових рис провінційного мислення.

- Також окрема і важлива тема – догляд пам’ятників. За кордоном на них встановлюють навіть спеціальні високі голки, щоби не сідали з відповідними наслідками голуби, припустимо. У нас про це навіть і не йдеться. Це – по-перше. По-друге, напевно, й не маємо відповідних комунальних служб, котрі би доглядали монументи. А особливо ті, що із мідними фрагментами. Пам'ятаю часи, коли пам’ятник Шевченку у Львові називали «жабою», бо справді був зеленим. Також можна зробити зауваження комунальникам щодо пам’ятника Данилові Галицькому – і щодо зеленої, з потьоками, таблички, і щодо плитки довкола, що повідпадала…

- Дуже слушне запитання. На часі перегляд усієї системи міського господарювання, в тому числі – і створення нових підрозділів, які би мали займатися питаннями упорядкування усіх меморіальних місць «міського ландшафту». Припускаю, що за чинної на сьогодні моделі забезпечувати цей інфраструктурний елемент є майже неможливо – в Україні не готують фахівців такої справи. А це теж знання професійні, й задовольнятися драбинами і мітлами в руках і без того завантажених прибираннями вулиць працівників комунальних служб недостатньо. Хоч певний прогрес в цьому напрямі я бачу. Ще донедавна доводилося докоряти міським службам у відсутності локального освітлення пам’ятників – уночі вони були «кинуті напризволяще». Сьогодні процес зрушився. Будемо сподіватися, що з пожвавленням туристичної компоненти в житті міста керівники відповідних служб створять спеціальний підрозділ, який буде відповідати за гігієнічний стан пам’ятників.

- Не можу оминути й теми квітів і вінків. Не відаю, як в інших містах, а от у Львові полюбляють до пам’ятника, наприклад – авторові Гімну України Михайлові Вербицькому, поставити похоронні вінки… Те саме, до слова, стосується меморіальних таблиць, зокрема – Верховному Архієпископу УГКЦ Йосипу Сліпому та полковнику УПА Олексі Гасину… Чи не перетворює це місто на пантеон?

- Вважаю, що покладання квітів чи вінків до пам’ятників в історичному середовищі міста повинно мати так званий «протокольний характер». Зайво нагадувати, що вшанування пам’яті в самій суті є сакралізованим актом, свідченням культури особи, яка здійснює цей акт. Потреба вшанувати певну особу чи подію, символічно означену пам’ятником, повинно супроводжуватися відповідними правилами, а також усвідомленою відповідальністю в етичному сенсі. Регулювати цей ритуал повинен відповідний підрозділ міських комунальних служб, у функцію яких буде входити відповідальність за гігієнічний стан пам’ятників.

- І не тільки пам’ятників – меморіальних таблиць також. Бо більшість – геть без догляду. Навіть елементарного. На них навіть наклеюють оголошення про оренду чи продаж квартир… Із цим як?

- Це питання в частині догляду пов’язане з двома попередніми. Щодо критеріїв естетики та мистецьких вартостей, то меморіальні таблиці справді вимагають окремої розмови. Вони є і будуть неодмінним компонентом візуальної комунікації сучасного міста, а відповідно, повинні бути наділеними рисами етичної тактовності щодо несучої архітектурної споруди та відповідного урбаністичного середовища. Попередня політико-адміністративна система наділила цей жанр скульптурної пластики функцією ідеологічного впливу на людину (звідси – термін «меморіальна дошка», з програмою відображення через особу чи подію певної ідеї, суголосної режиму). В глибшому розумінні меморіальна таблиця документує подію, сакралізує місце, але не нав’язує якусь ідеологію. То ж автори (скульптор та архітектор) зобов’язані бути вкрай лаконічними в тому, щоб така таблиця, виконуючи свою функцію, не руйнувала архітектоніку споруди, до якої вона припасована.

- У Львові багато так званих камерних пам’ятників. Наприклад, Леопольду фон Захер-Мазоху на вул. Сербській. Чи бровару на проспекті Свободи. Чи львівським Ромео і Джульєтті – Пелагії та Ромуальду на вул. Лазневій…  Встановлені такі розважальні (часто сумнівно розважальні) пам’ятки коштом рестораторів поблизу своїх закладів. Або керівниками навчального закладу – говорю про сумнозвісний пам’ятник ветеринару біля ветакадемії… Також прошу прокоментувати появу муралів і віршування на стінах. Зокрема, присвяту Митропополиту Андрею Шептицькому на стіні Стрийського ринку та віршів Василя Стуса, Ліни Костенко і т.д. на обдертих стінах, парканах, біля магазинів, що торгують спиртним, тощо.

- В цьому випадку необхідно виходити від самого призначення скульптурного об’єкту, який далеко не завжди може претендувати на поняття пам’ятника. Така собі «атракційна» складова скульптурних форм, які дедалі частіше стають туристично-комунікативним елементом у житті сучасного міста, приносить ініціаторам їх встановлення певний комерційний зиск. Поза сумнівом, органи влади повинні мати загальний нагляд над встановленням та експлуатацією таких об’єктів. Зазвичай, це є дієвою формою реклами, тому виставляти до них естетичні критерії повинні компетентні служби при головному художнику Львова. Якщо ж існують відповідні дозвільні документи, то такі об’єкти приймаються «на баланс» тими чи іншими інституціями чи комерційними структурами, з чим вони беруть на себе відповідальність за стан збереження та усуспільнення. Такі пластичні інсталяції немає підстав аналізувати з погляду мистецтва, оскільки за своєю естетичної природою і функцією вони належать до системи масової культури, де діють зовсім інші критерії, суспільні смаки і запити.   

Щодо активізації галузі «суперграфіки» (створення муралів), то її варто оцінювати, в цілому, як позитивну тенденцію. Інша справа, як Ви зазначили, що далеко не завжди ініціатива мистця збігається з ідеальним місцем для реалізації дуже доброї композиційно-смислової ідеї. Співіснування інтелектуального мистецького розпису, віршованих рядків поряд із торговими точками – це та реальність, в якій ми зараз живемо. Я за те, щоб високе, духовне перемагало в Україні на всіх фронтах, в тому числі – і через таку конфронтацію. 

- Я, пане професоре, недаремно підняла цю тему. Говорили сьогодні і про пам'ятники, встановлені державним коштом і коштом меценатів. На моє переконання, є багато проблем у містах і селах, так званих дірок, котрі конче латати… То чи не варто би було спочатку оце, нагальне, зробити, а вже потім вдаватися до отакої монументалізації? Зрештою, є багато інших способів вшанувати тих чи інших достойних осіб. Наприклад, проведенням конференцій, лекцій, створенням відповідного медіапродукту в електронних ЗМІ, виданням книжок…

- У мене теж часто нав’язується думка про те, що у зв’язку з досі сильним силовим полем тоталітарної ідеології з її стереотипами у сфері меморіалізації історичної пам’яті варто було б встановити мораторій на реалізацію нових масштабних монументів. Аж надто багато пафосу в суспільній риториці навколо цих питань, часто банальних суджень про знаково-символічні аспекти тем, яким присвячується ідея того чи іншого пам’ятника. Але треба зрозуміти, що в цій сфері ми не можемо підстрибнути вище своєї голови, тобто досягнути значно якісніших результатів у суспільстві, яке перебуває на переломі своєї етичної свідомості та культурної самоідентифікації. Цей процес є тривалим, а в сфері монументального мистецтва – особливо складним. Я думаю, що виховувати естетичний смак в сучасного українця необхідно комплексно і в жодній мірі не революційним шляхом. Тому і виставкові зали, і якісні програми на телебаченні, електронні ЗМІ, нові книжкові проекти повинні наближувати людей до вищих естетичних стандартів життя. У той час, коли в газетних кіосках Львова чиниться суцільний безлад через домінування маскультурного продукту безпосередньо або опосередковано від держави-агресора, де спотворюється українська історія і нав’язуються низькі в смаковому сенсі «культурно-мистецькі практикуми», важко розраховувати на швидшу переміну духовно-ціннісної парадигми в масовій свідомості. Пам’ятники повинні виконувати, зокрема, виховну функцію в середовищах, здатних розуміти вищий порядок речей світоглядного рівня. Тому про все це має дбати не лише влада, а й усі ланки громадянського суспільства, яке так яскраво розкрилося під час Революції Гідності.