Про культурний «коридор»

Олексій Кравчук зростав у Львові в театральній родині: батько деякий час очолював Театр ім. М. Заньковецької, багато років був актором і режисером Театру ПрикВО (нині це Драматичний театр ім. Лесі Українки). Акторської майстерності, а згодом і режисури навчався у Харкові. Міцно пов’язаний зі Львівським театром ім. Леся Курбаса. Регулярно співпрацює також з іншими львівськими колективами: днями поставив у Театрі ім. Лесі Українки виставу «Баба» за п’єсою Павла Ар’є «Баба Пріся (На початку та наприкінці часів)». Водночас, починаючи із середини 1990-х працював у Донецькому музично-драматичному театрі, ставив вистави в усіх без винятку театрах Луганська — українському, російському, ляльковому. Із 2012 року — головний режисер Луганського театру ляльок, намагається підтримувати зв’язок з ним і сьогодні.

Багато що в його міркуваннях та пропозиціях може видатися наївним за нинішніх обставин. Але Кравчук справді такий — світла людина, котра щиро вірить у те, що мистецтво, культура, взаємний альтруїзм зможуть урятувати цей світ.

«МИ СИДІЛИ У ПІДВАЛІ І ЧЕКАЛИ, ЩО НАС ОТ-ОТ ЗВІЛЬНЯТЬ»

— Я був у Луганську до 9 серпня, — розказує Олексій КРАВЧУК. — Останні десять днів ми жили в підвалі Російського театру і лише інколи навідувались додому готувати й забирати з собою їжу, бо навколо стріляли. У Театрі ляльок теж обладнали бомбосховище, і коли вщухало, ми вибиралися одне до одного короткими перебіжками — перевіряли, чи все в порядку. Вода була страшним дефіцитом, я навчився митися повністю одним літром води...

Траплялися такі моменти, що просто дах зносило. Ну, нестерпно мені бачити російський прапор у Луганську! Так, у житті я можу розмовляти російською, працювати в Російському театрі, але це — все одно Україна, хочеш ти цього чи ні. Мені дуже шкода, що, очевидно, слушний момент був упущено — коли ми сиділи у підвалі, а десь на околицях уже з’явився наш прапор, і все чекали, що нас от-от звільнять... Та все ж були сподівання, що все досить швидко скінчиться.

Взагалі дуже багато людей тоді виїхали з міста, але багато хто потім повернувся. Не завжди можна було десь влаштуватися. І потім, все одно — дім є дім...

Отже, я поїхав до Харкова, був і в Києві, порушував питання про виплату зарплати хоча б за попередній період. Актори належать до найменш забезпечених людей. Але ніхто нічого нам не заплатив, хоча тоді ще була можливість. Слава Богу, Верховна Рада ухвалила постанову, що, як тільки відновиться українська влада, все це буде компенсовано.

Восени я повернувся до Луганська, в листопаді випустив прем’єру п’єси Павла Ар’є «Кольори» в Російському театрі ім. Луспекаєва. Я дякую директорці театру за те, що вона ризикнула взяти зараз такий матеріал. У залі панувала така тиша... Героїню грала Поліна Шкуратова, і коли вона з центральним монологом виходить до залу і промовляє: «Я — Марія, моя земля — Україна!» — глядачі плакали. Актриса сама це пережила і переживає — вона весь час у Луганську, з мамою, котрій 90 років.... Момент еміграції, який є у п’єсі, зараз надзвичайно резонує там. Ти ніби залишився вдома, але — все одно не вдома. У цьому-то й біда. Це, можливо, ще жахливіше, ніж кудись виїхати.

Я вдруге звертаюся до цієї п’єси. Вперше — у Львівському театрі ім. Лесі Українки 2005 року. Тоді вистава була дещо пафосною, а тепер вийшла дуже болючою. І добре, що люди пішли саме на такий матеріал — він не розважальний, а навпаки, ставить запитання, на які людині щораз доводиться шукати для себе відповіді.

Востаннє був у Луганську на Новий рік. Ситуація там невизначена — якісь люди ходять зі зброєю, місто ані українське, ані російське, люди там просто виживають...

— А зараз як у Луганську з театрами?

— Усі театри втратили дуже багато акторів. Деякі виїхали в Україну та якось влаштувалися: у Києві, Харкові, Черкасах. Дехто виїхав у Росію... Як уже чия доля склалася. Із Російського театру ще навесні поїхали Олег Александров з акторами — до Димитровграда Ульянівської області, Павло Морозов — до Новошахтинська Ростовської області, зараз працюють у місцевих театрах.

Я не можу засуджувати нікого в цій ситуації. Кожен робить свій вибір. Хіба що мені не хотілося б, аби тепер в інтерв’ю хтось говорив погано про свій театр, свою alma mater, тим паче, якщо він саме тут реалізувався, відбувся як митець. Такого не можна робити ніколи.

Ті, що залишилися, працюють у Луганську. У Російському театрі була ще одна прем’єра, окрім моєї, та дитяча казка. Український театр відкрив сезон мюзиклом «Таке єврейське щастя», зараз, наскільки я знаю, випустив якийсь водевіль. Трупа зовсім маленька плюс студенти з Академії культури. Директор театру Михайло Кошовий поїхав до Сєверодонецька з ідеєю продовжити його діяльність там, але це теж проблематично, бо фактично доводиться організовувати новий театр.

Театр ляльок поновив вистави ще влітку, коли не було ані світла, ані води. У місті залишалося багато дітей, так що актори, які теж не змогли виїхати, зробили виставу й ходили подвір’ями будинків і грали. Вони просто писали від руки оголошення, і дітки приходили, якщо не було обстрілів. Згодом, коли вже стало спокійніше, вистави для дітей грали на майданчику перед театром, бо світла не було. Тоді дуже допомогли театри ляльок України та Росії, навіть фінансово, бо ситуація була дуже плачевною. Тепер дитячий репертуар уже потроху відновлюють на сцені. Батьки з дітьми і туди, і до Російського театру приходять по декілька разів на одну виставу. Дорослі плачуть — навіть на дитячих виставах.

Восени вечірні вистави скрізь стали починати десь о другій годині дня. І, хоч як це дивно, люди пішли. Пішли в театр, бо це, мабуть, єдине місце, де можна відчути себе людиною.

«ЛУГАНСЬК ДУЖЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ДОНЕЦЬКА»

— А люди мають гроші на квитки?

— На початках взагалі грали безкоштовно, бо не могли зрозуміти, що і як робити. Вирішили: все одно працюємо за українським законодавством. І цінову політику робили цілком гуманною — від 5 до 10 гривень за квиток. Це суто символічні кошти, щоб можна було щось купити для акторів, хоча б якусь їжу...

Там зараз усіх тягнуть до російського законодавства, але воно не працює і не працюватиме. Досить порівняти сайти театрів Росії з нашими — все дуже відрізняється. І які там маніпуляції з людьми... Причому як від російських мас-медіа, так і від наших. Дуже важливо, на мою думку, весь час говорити про те, що Луганськ — це Україна і що там наші люди, а не так, щоб — відрізати, заблокувати, поставити стіну...

Ситуація дуже неоднозначна. Знаю, там дуже багато тих, хто за Україну, але війна є війна.

— Я розумію, що готових рецептів ніхто не має, але що слід робити з усім цим зараз?

— Треба докласти всіх зусиль, щоб єдина Україна відновилася. І в цьому величезна роль культури. Держава повинна брати на себе відповідальність за театри, за музеї, які перебувають на окупованій території. Культура має об’єднувати людей, в усьому іншому нехай розберуться ті органи, яким належить. Влітку я навіть телефонував на гарячу лінію СБУ із запитанням: навіщо перекрили кордони, чому б не зробити коридору, щоб можна було нормально їздити? Людина приїде в Україну, побачить, як тут, і коли повернеться, розкаже. Нема проблем — перевіряйте, щоб не було зброї, чогось забороненого. Той же момент — із відключенням зв’язку. Люди мають спілкуватися!

Стільки ж, скільки вкладається в АТО, але треба вкладати і в культуру. Йдеться не лише про благодійність чи концертні бригади. По-перше, якщо люди виїжджають, то потрібно було б знайти спосіб, щоб їх влаштувати тут. Насправді ніхто не зробив нічого — самі лише рекомендації. Другий момент: відновити на території України — на вільній території виплату заробітної плати, так само, як виплачують пенсії пенсіонерам. Щоб люди знали, що вони будуть забезпечені, що держава дбає про них. І третє — підняти зараз всю культурну спадщину Луганщини, а це і Музей Бориса Грінченка, і Меморіальний музей Володимира Даля... Говорити про це як про Театр ім. Луспекаєва — як про Україну. Про те, як цей театр провів перший міжнародний фестиваль і готував другий. Взагалі-то в Луганську я вважаю осередком української культури Російський театр, хоч як це дивно. На базі цього театру і Театру ляльок ми організували конкурс читців «Слово Тараса» до 200-річчя Шевченка, поставили в Ляльковому театрі спектакль «Сон» — мені так шкода, що він не йде зараз, хоч в Інтернеті є, а ще започаткували «Нелялькові зустрічі» — запрошували Олега Драча, Сергія Жадана... Це були дуже перспективні речі.

Жадан приїздив у травні, запитував навіть, у який бік розгорнути автомобіль, щоби швидко виїхати в разі чого... Його слухали зовсім різні люди. Журналістка запитує: «Сергію, а вас сепаратисти читають?» Двоє в камуфляжі піднімаються й кажуть: «Читали, читаємо і будемо читати».

Напрочуд важливо сформувати культурну політику для того краю, щоб не втратити його. Луганськ дуже відрізняється від Донецька. Луганщина — це Слобожанщина, вона потребує інакшого підходу.

Є така мрія — Маркіян Іващишин із «Дзиґи» висловив ідею — зробити проект «Культурний Донбас» у Львові. Зробити такий собі «коридор». Є гуманітарні коридори, якими передають їжу, одяг та інші життєво необхідні предмети, а це був би культурний. І коли б якось нормалізувалася ситуація — навіть привезти сюди театри, щоб показати їх тут. А звідси ті, хто може і хоче, поїхали б туди. Я поїхав би хоч сьогодні, і я знаю людей, які, напевно, поїхали б теж. Я навіть мав розмову з Мар’яною Садовською — вона каже, що поїхала б, але страшно. Звісно, страшно — кажу, але це була б дуже важлива річ.

— А поки що які твої плани?

— Я дуже вдячний Олексію Коломійцеву (директор Львівського театру ім. Лесі Українки) за те, що він відгукнувся і дав мені можливість реалізувати давню мрію — «Бабу Прісю», бо Павло Ар’є мені ще в Луганськ пересилав варіанти, щоб ми могли її там поставити. Наразі я у Львові. Можливо, ще будуть постановки тут і в інших містах, але я з нетерпінням чекаю, доки ситуація налагодиться. Луганщину, Луганськ я просто обожнюю, у мене величезний сентимент до цього краю і до цих неймовірно щирих людей.

P.S.: Відновлює роботу Луганський обласний музично-драматичний театр

Нині Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр (ЛОАУМДТ) шукає головного режисера й акторів для відновлення роботи після переїзду з підконтрольного російсько-терористичним військам Луганську до міста Сєверодонецьк Луганської області. Приміщення театру у Луганську та матеріально-технічне забезпечення залишилось на території, не підконтрольній українській владі. Про це повідомляється на сайті Міністерства культури України.

У грудні 2014 року театр змінив місцезнаходження та пройшов процедуру реєстрації у м. Сєверодонецьку. Працівники художньо-керівного і творчого складу перейшли працювати до інших театрів і організацій України, а деякі залишились в окупованому Луганську. Таким чином, для роботи Луганського театру виникли серйозні перешкоди Тепер ЛОАУМДТ  оголошує набір драматичних акторів та артистів балету, головного режисера та художника-постановника. Всього театр відкрив 35 вакансій.