Просвітлений темперамент

— Ви могли б займатися іншою професією?

— Напевно... Напевно...

— Гуманітарною?

— Ні, радше медициною, яка мене і приваблювала, і лякала, і давала мужність. Я завжди схилялась перед людьми, які працюють у цій професії.

— Тоді що ж привело вас у театр? Адже актор — це особливий стан душі.

— Вона-то і привела мене в театр. Я дуже рано зрозуміла, що душа — це моє багатство, яке я повинна охороняти. Мені колись Ігор Ільїнський, мій педагог, сказав: «Дівчинко, в тебе трагічний дар — його треба берегти». Зрозумівши це, я стала в творчості дуже окремішньою людиною. Ми раніше не знали поняття медитація. А це, по суті, є початковою школою в театральному інституті: уміння зібрати себе. Тільки-но починаєш розуміти, хто ти є, на що здатний, — приходить результат. Коли ти все знаєш і все всередині тебе підпорядковане меті, ти неодмінно досягнеш її.

— Ви глибока психологічна актриса, яка володіє ще й віртуозною технікою.

— Цій техніці я зобов’язана живопису і поезії. Ще в інституті про мене казали: «Шаролаповій систему Станіславського читати не можна». Тому що в мене така природа, яку треба постійно приборкувати. Тобто, якщо сказати грубо, — щоб не було темпераменту задля темпераменту, щоб могла себе контролювати. І оцей емоційний контроль мені дає вивчення живопису і читання віршів. Учишся чіткіше розподіляти свої емоції, шукаєш залізну логіку вчинку.

— Ви вважаєте, що реалізувались як актриса?

— На якомусь рівні, так. Колись у «Владі пітьми», в «Молодій хазяйці Ніскавуорі» я грала ролі, які відповідали моєму віку. Потім різко перейшла в іншу іпостась, зігравши в «Рядових» Дударєва божевільну. Тоді я зрозуміла, наскільки багато ще в мені не відкрито. І сьогодні немає відчуття реалізованості, хоч я знаю, що в собі шукати.

— А гострохарактерні ролі вам близькі?

— Узагалі мене мало використали в таких ролях, хоч у мене запальний характер. От, наприклад, у Москві, після наших гастролей зі спектаклем «Руслан і Людмила», де я грала Наїну, написали: «Спектакль називається «Руслан і Людмила», але його сміливо можна назвати «Наїна». Свідомо до гострої характерності в цій ролі я не прагнула. Грала так, як написано в Пушкіна. Останньою вдалою характерною роллю, мені здається, була Служниця в «Кривавому весіллі» Ф. Г. Лорки. Там я зуміла добитися поєднання характерності і драматизму, тому що чиста характерність — це також не моє. Я серйозна людина. Якщо серце не болить, не йде «кров і м’ясо», мені нецікаво. Мені властива радше трагікомедійність. В «Уроках музики» у Віктюка в мене була надто драматична, навіть трагічна роль, де було всього намішано, тому вона й отримала такий резонанс. Роман Віктюк казав тоді нам, акторам: «Тут усе від російського поля, від поля, яке вчасно не зорали...»

— Ви відомі своїм почуттям гумору, разючою іронією...

— Так, але комедію я майже не грала.

— А хотілося?

— Навіть не знаю. У розкішній комедії, щоб це були живі люди, а не маріонетки, виконавці чужої волі, звичайно, хотілося б зіграти.

— А чому після Щепкінського училища в Москві ви поїхали в Україну?

— Бо дурна... А якщо серйозно... Тут був режисер Ерін. Він дивився наш курс і відразу запросив мене на велику роль у великому спектаклі «Влада пітьми». Театр забезпечував квартирою. І я поїхала до Києва, хоч мала запрошення з Ленкому і Малого театру. Пізніше мене кликали в Ленінградський БДТ, але я вважала, що від добра добра не шукають. Не можу сказати, що в Театрі російської драми мені було погано: весь час грала, була зайнята, а якщо і були простої, то все одно професійну форму не втрачала.

— З ким із партнерів у театрі вам подобалося працювати?

— З Адою Роговцевою, Євгеном Паперним. З Олексієм Бакштаєвим, який був дуже «теплим» артистом, а це завжди дуже важливо для того, хто колючий, різкуватий, як я. Узагалі, гарний, розумний партнер, який уміє прокреслити, а не прокричати роль, — велике щастя. У цьому плані мені шалено подобалося і подобається працювати з Адою Роговцевою: в «Матінці Кураж», «Хазяйці», «Вечірньому світлі»...

— А з ким із режисерів виходило?

— З Еріним, Митницьким, Валею Козьменко-Делінде, Юрою Одиноким, Романом Віктюком...

— Віктюка актори обожнюють. У чому його секрет?

— У нього є великий театральний дар і вміння спілкуватися з молодими. Помічати все нове і, як губка, вбираючи це в себе, тут же перетворювати його на благо своїй роботі. Крім того, в нього приголомшуюче чуття на акторський ритм. Про ритмічну партитуру його спектаклів можна томи писати.

— До речі, ви самі не пишете?

— Вела щоденники в молодості. Тепер перечитую і думаю: «Боже, наскільки я тоді була розумнішою!» А потім розумію — ні. Тоді я описувала якесь вигадане життя. А сьогодні, напевно, стала мудрішою.

— Ви прекрасно читаєте вірші, ніколи їх самі не складали?

— Колись мені здавалося, що я маю і цей дар. І все-таки, читаючи Пушкіна, Цвєтаєву, Ахматову, Северяніна, Волошина, Мандельштама, я зрозуміла, що змагатися з такими поетами неможливо. Читання їхньої поезії і є істинною творчою насолодою. Ти немов переживаєш чуже натхнення.

— Парадоксально, але призами ви, справжня театральна актриса, нагороджувалися в основному за кіноролі...

— Я не люблю кіно. Однак мені приємно було працювати з Михайлом Бєликовим у його першому фільмі «Ніч коротка», в «Каруселі» Попкова, де був цікавий творчий альянс із Нейоловою і Будрайтісом. Я встигла попрацювати в єдиній картині Георгія Буркова, яку він зняв перед смертю. У тій ролі було щось російське, жіноче, те, що мені особливо дороге. Приємно було працювати з Михайлом Іллєнком — тонким, інтелігентним кінорежисером. А взагалі, з кіно у мене дуже складні стосунки. І в Москві в студентські роки, і після приїзду в Київ мені не дуже-то дозволяли зніматися. Тому я все свідоме життя віддавала театру, а у фільмах знімалась ледве не конспіративно. Отож про кіно в мене склалась думка, як про щось не основне в кар’єрі артиста, а заборонене і тому таке, що вабить.

— Ваше кредо в мистецтві?

— Не роби зла іншим.