Пуанти і... бізнес

Сьогодні ім’я Миколи Гришка відоме в багатьох країнах світу. Він пройшов шлях від дипломата (у 1970-х працював у Посольстві СРСР у Лаосі), потім викладав у Московському інституті народного господарства ім. Плеханова та в Інституті підвищення кваліфікації для керівних працівників легкої та текстильної промисловості. Микола Юрійович ніколи не забував про свій родовід (він — нащадок роду видатного генетика-селекціонера, академіка Миколи Миколайовича Гришка), увібравши кращі риси свого діда, і особливо одну з визначальних: поставивши мету, завжди її домагатися. Понад 20 років є президентом фірми Grishko, яка займається танцювальним і балетним взуттям, а також одягом для сцени. Танцюристи й балерини провідних театрів Росії, Софії, Праги, Києва та інших міст є замовниками Гришка (оскільки професійній балерині щомісяця потрібно мінімум шість-сім пар пуантів). Нині Микола Юрійович — віце-президент і академік Міжнародної академії театру, співзасновник Хореографічної асоціації, віце-президент регіонального Благодійного громадського фонду сприяння театру та телебаченню імені Смоктуновського.

— Миколо Юрійовичу, ви народилися в пологовому будинку, недалеко від Київського оперного театру, але в одному з інтерв’ю зізналися, що батькам не вдалося прищепити вам любов до балету, хоча сьогодні у вашому офісі можна побачити багато видатних танцівників.

— Я народився в пологовому будинку навпроти Володимирського собору. Зростав у квартирах дідусів по батькові та матері на вулиці Л. Толстого в будинках №11 та №15. У дитинстві особливої любові до балету не виявляв, тому що на вистави батьки мене почали водити дуже рано. Я ж упевнений, що до балету дітей слід залучати у сім-вісім років, але не раніше, і відвідувати спочатку казки та дитячі вистави. Як правило, хлопчики-підлітки вважають за краще поганяти м’яча, а оцінити всі тонкощі балету не можуть. А ось пізніше, коли я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою, до танцю, а потім — і до балету почав ставитися дуже уважно. Вона працювала на естраді, була однією з кращих степисток у колишньому СРСР. І вже після того, як я досконально розібрався в тонкощах танцю, прийшла любов і до балету.

— Прізвище Гришко в Києві в артистичному та науковому світі досить популярне. Але мало хто знає, що вас із академіком М. М. Гришком поєднують родинні зв’язки. У Ботанічному саду, який названо ім’ям вашого дідуся, часто буваєте? Чи немає там яких-небудь символічних рослин або кольорів, пов’язаних зі світом танцю?

— Звісно, я пишаюся тим, що академік Микола Миколайович Гришко — мій дідусь, на честь якого названо Київський ботанічний сад Академії наук. На згадку про нього я заснував фонд, який щорік вручає три грошові премії кращим молодим дендрологам України. До речі, мало хто знає, що Микола Миколайович дуже любив музику, писав вірші, й у нашому будинку часто гостювали поети й музиканти. Із дитинства пам’ятаю чарівливий баритон чудового співака Михайла Гришка, що примушував «трепетати» нашу кришталеву люстру у вітальні. На жаль, у Ботанічному саду я буваю нечасто, оскільки поїздки до мого улюбленого Києва бувають досить рідко. До речі, Ботанічний сад — улюблене дітище Миколи Миколайовича, де було організовано відділення біології, екології, селекції, фізіології та біохімії. Дід титанічно працював для створення експозиційних ділянок Ботанічного саду та його капітального будівництва. Завдяки особистій участі Миколи Миколайовича було завезено понад 800 видів троянд, бузку, різних оранжерейних рослин із Німеччини. До речі, Ботанічний сад відкрили у квітні 1964 року, але, на жаль, Микола Миколайович не дожив до цього дня. Він помер 4 січня 1964-го.

— Ваш офіс, прикрашений фотографіями та портретами артистів, ескізами театральних костюмів, більше схожий на кабінет головного балетмейстера.

— Справді, й у моєму кабінеті, й у приймальні вільного місця немає. Для того, щоб повісити щось нове, доводиться знімати, відриваючи від душі, реліквії минулих років. Оскільки до нас в офіс Grishko приходить багато гостей, то в нас є спеціальний службовець, який поєднує службові обов’язки у фірмі, працюючи ще й екскурсоводом. Нам є що показати, наприклад, дорога пам’ять — лист великого українського співака Івана Козловського з виведеними його рукою нотами і словами: «Многая літа Вам на землі...». Легендарний тенор дякує за два прекрасні стихарі, які ми пошили в рекордний строк для школи в його рідній Мар’янівці. За знайомство з Козловським на все життя я вдячний чудовій балерині Ользі Василівні Лепешинській. На її дні народження зібралася невелика компанія — Іван Семенович Козловський, видатний скульптор Лев Кербель, Анастас Мікоян та я з дружиною. Згадую ту зустріч як справжній бенкет витонченої духовності й інтелекту! Дорогий експонат для мене — «Золота маска», якою нагороджений за підтримку театрального мистецтва. Із нею суперничає медаль імені Вацлава Ніжинського із грамотою, підписаною трьома варшавськими і одним паризьким комітетами, які зберігають велику спадщину видатного танцівника. Пам’ятна для мене відзнака «Лицар балету» — за підтримку хореографічного мистецтва. Поруч можна побачити призи за допомогу в розвитку cтеп-руху, спортивного танцю, художньої гімнастики... Гадаю, незабаром зможемо відкрити музей нашої «бойової слави».

— У своїх виступах ви пов’язуєте свій успіх із природною завзятістю, властивою українцям.

— Чи успішний я? Напевно. Дякувати за це я повинен своїм батькам, що передали мені чудові українські гени. Справді, «козацькому роду нема переводу». Передусім це стосується такої риси, як прагнення бути незалежним, —не переношу над собою кимось призначених начальників. І не менш важливою є спадковість — це природна, властива українцям завзятість у досягненні мети. І вона в житті вельми згодилася!