Шанс для української документалістики

«...Ми вже чули оплески після завершення фільму, бачили сльози на очах глядачів, нам дякували, нас обіймали, нам казали слова вдячності. З мандрівним фестивалем DOCUDAYS UA стрічка побувала майже в сотні міст та містечок. Дуже багато хто запитував нас, чи зможемо ми показати цей фільм всім, хто має його побачити... І ми чекали (і, насправді, продовжуємо чекати), що ось-ось отримаємо чарівну пропозицію щодо подальшої підтримки стрічки, яка побувала на всіх українських минулорічних кінофестивалях, здобула гран-прі в Рівному і резонанс у пресі.

Але так само, як на Майдані було «візьми і зроби сам», так і в нас цей шлях досі залишається єдиним. Доля показів «Війни химер» почала вирішуватися сама по собі, наче стрічка сама відшукує собі свій власний, неповторний шлях до глядачів. І нам залишається тільки назвати його. Народна дистрибуція», — це уривок із маніфесту творчої групи документального фільму «Війна химер».

ВОЛОНТЕРСЬКЕ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ: НЕОБХІДНІ ТА БАЖАНІ УМОВИ

Відомо, що документалістиці особливо непросто дістатися до глядача. Її рідко показують у кінотеатрах, а за практичної відсутності в Україні дистриб’юторів ситуація дедалі більше ускладнюється. У такому непростому становищі опинилися й режисерки стрічки «Війна химер» Анастасія та Марія СТАРОЖИЦЬКІ.

Проте коли вони звернулися за порадою до продюсерки українських документальних фільмів Світлани Зінов’євої, вона теж не знала, що робити. Адже й сама має багато хороших документальних фільмів, які потребують розповсюдження. За словами Світлани Зінов’євої, це проблема не тільки української документалістики, а й європейської.

Поступово українці просуваються вперед, наприклад, є задум показувати ці фільми на «UA:Культура». Більше того, продюсерка напівжартома-напівсерйозно запропонувала ідею cinemabus, оскільки в багатьох селах та містечках є клуби, в яких можна було б зібратися людям для перегляду кінофільмів. Але загалом поки що, крім мандрівного фестивалю DOCUDAYS UA, в якому взяли участь режисерки, варіантів не було.

Натомість відповідь для творчої групи фільму «Війна химер» прийшла сама по собі. «Після показів стрічки нам почали телефонувати, телеглядачі — писати у Facebоok, які хотіли показати її в себе вдома, у класі, студентській аудиторії, бібліотеці, кінозалі, кіноклубі та інших місцях, де це може бути, — розповідає Марія Старожицька. — Ми віддавали стрічки на такі покази й зрозуміли, що це фантастичний шлях, який потрібно назвати, пройти і запропонувати решті документальних фільмів. Так ішли до нас, ішли ми, і йтимуть прийдешні. Ми пропонуємо назву: народна дистрибуція, волонтерське розповсюдження кінофільмів».

Її правила дуже прості: кожен охочий може написати на сторінку стрічки чи в соцмережі й отримати стрічку для безкоштовного (або за потреби благодійного) показу. Умова — зібрати зацікавлену аудиторію і розмістити в соціальних мережах розповідь про показ, відгук про фільм. Бо принцип передачі інформації з «вуст в уста» є головним для промокампанії народної дистрибуції. Наступний крок — підтримка з іншого боку, спонсорів, тих, хто може надати приміщення або гроші на афіші, стати інформаційним партнером.

Зараз «народна дистрибуція» стосується лише «Війни химер», проте режисерки сподіваються, що незабаром долучаться й інші, адже вони ще тільки ініціюють цей спосіб розповсюдження фільмів.

НОВІ ФОРМАТИ

Своїм досвідом із цього приводу поділилася також режисерка Лариса АРТЮГІНА, керівник проекту «Платформа української документалістики». Протягом двох років вони розповсюджують фільми саме в такий спосіб: показують, люди підходять і домовляються про наступні покази.

«Хвиля українського сучасного документального кіно стала особливим феноменом — відбувається виробництво і поширення фільмів, які залежать не від державного фінансування, а лише від бажання змінити щось в Україні, показати, які фантастичні люди поруч, як ми змінюємося, що з нами відбувається; до чого привів Майдан, що таке війна, яка вона... — поділилася Лариса Артюгіна. — Коли навколо тебе вирує життя, люди проявляють неймовірні риси, вчиняють героїчні вчинки, і все це просто поруч, не взяти камеру й не знімати — просто не можна».

Через цю специфіку, як влучно сформулювала Лариса Артюгіна, документальне кіно «містить у собі запитання до глядача й актуалізує певну ситуацію». Тому для поширення таких кінострічок потрібно створити середовище, де люди могли б поспілкуватися, проаналізувати побачене. І народна дистрибуція чудово підходить для цього.

Більше того, все це потрібне і як пошук альтернативних підходів у сучасній кінематографії. «Хвиля документального кіно насувається, причому не тільки в Україні, а й у цілому світі. Світ страшенно змінився. Ми живемо в цифрову епоху, і традиційний формат уже не так працює, потрібні нові форми втілення», — коментує Лариса Артюгіна.

Один із таких форматів режисерка реалізує власноруч. Наприклад, вони організовують одночасні покази на прифронтовій території і в Європі (наприклад, у Мар’янці та Вільнюсі), а потім проводять онлайн-обговорення. Різне сприйняття однієї й тієї ж ситуації спонукають до пошуку істини, налагодження діалогу.

Ще один новий формат можливий завдяки тому, що тепер «кінозал» можна організувати майже будь-де, зокрема в бібліотеці, як розповіла Іванна ЩЕРБИНА, директор Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району. Це не тільки руйнує стереотип про бібліотеку як місце лише для читання, а й перетворює її на локацію громади на місцях.

Іванна Щербина згадала й нинішній запит на, умовно кажучи, просвітницьку роботу. Бо далеко не всі жителі перебувають у курсі новин, тож потребують орієнтирів. «Фільми структурують те, що відбувається з нами. Тому що люди часто дезорієнтовані. Дуже влучною є назва «Війна химер» — бо інколи послаблюється розуміння, чи є війна, чи ні», — оцінила роль документалістики Іванна Щербина. Крім того, вона додала, що нині діти мають або дуже матеріалізованих, а не духовних героїв, або ж віртуальних. А варто бачити тих героїв, завдяки яким ми живемо в мирній Україні.

АСИМЕТРИЧНА ВІДПОВІДЬ РОСІСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ

Один із таких справжніх, сучасних героїв — боєць Андрій ПОЛЯКОВ — теж прийшов на прес-конференцію. Після перегляду він загорівся ідеєю поширювати кінофільм, зокрема, провів показ в Авдіївці перед школярами віком 13—17 років. Як поділився Андрій Поляков, на них зруйновані будинки чи історії про постріли не справили жодного впливу, вони могли перешіптуватися про своє, було доволі гучно, бо це для них звичні будні. «Але їх зачепили кадри воєнних дій. Для них бійці — це захист. У залі тоді запанувала мертва тиша, це їх вразило», — стверджує він. Чоловік також відзначив особливу роль документалістики у фіксації історії, сформулювавши це так: «Кіно — це історія, яку можна повернути й передивитися».

До слова, документалістика може стати джерелом важливих, правдивих свічень про стан справ на Донбасі. Наприклад, мало хто знає до перегляду цього фільму, що російські військовополонені були ще до Іловайська. За словами Марії Старожицької, це відкриття спонукало їх пришвидшити пошук можливостей для поширення кінофільму.

Лариса Артюгіна представила й своє розуміння ролі української документалістики: «Думаю, що такі фільми — чудова несиметрична відповідь тій російській телепропаганді, з якою ми маємо справу. Моє переконання таке: якщо відповідати симетрично, контрпропагандою, тобто схожими засобами, — це глухий кут. Ми так ніколи не переможемо».

Серед важливих функцій документалістики, зокрема «Війн химер», є ще одна. «Фільм налагоджує діалог всередині нашого суспільства між людьми, для яких війна — це просто картинка в телевізорі, й тих, хто перебуває всередині цього процесу», — підсумувала Ліна КУЩ, перший секретар Національної спілки журналістів України.

Тож народна дистрибуція — це не просто спосіб подивитися фільми для більшої кількості людей. Це також важливий інструмент для поширення правдивої інформації та поглиблення діалогу між українцями.