Ще щасливіше
На малій сцені Київського театру на Липках (ТЮГ) відбулася прем'єра оновленого спектаклю «Щасливі дні»Так вийшло, що «Щасливі дні» на малій сцені ТЮГу стали третьою роботою молодого режисера Юрія Яценка, яку можна було побачити в Києві. Дві попередні — «Стільці» і «Голомоза співачка» за Йонеско давали всі підстави для благонастроєності тих, хто знав, на що здатний цей талановитий постановник. Спектакль цей став уже другою постановкою нестерпної п'єси Беккета в місті, першу здійснив Олег Ліпцин у «Сузір'ї». Щось, напевно, витає у повітрі, якщо раптом два абсолютно різнi режисери майже одночасно звертаються до цього, взагалі-то, моторошного трагіфарсу. Поступове занурення в землю без права звільнення, два акти кричущої самотності, невимовне щастя від наявності зубної щітки — ні смерті, ні життя, одні тільки «щасливі дні». Беккет абсурдний і важкий. Щоб не загрузнути в ньому, можна зробити «Щасливі дні» ще щасливішими. Це щастя режисер і наганяє до спектаклю всіма доступними способами. Бідна закопана у землю Вінні (Ольга Писар) насправді має всю свободу рухів, вона вбрана у блискуче, дещо курортно-опереткове вбрання. Її безмовний друг Віллі представлений у цілих трьох вельми чарівних молодих обличчях. Велика частина спектаклю наповнена різного роду фізичними діями — і у м'яча грають, і на акордеоні, і імітують любовні акти, і танцюють, і співають. Ще щасливіше, ще щасливіше. Не відчуваєш, якої миті ці тонни щастя раптом стають вантажем — непідйомним, на жаль, для спектаклю. Начебто все й робиться грамотно і якісно, без ляпів і грубості — але, подібно до божевільної Вінні, постановка в'язне в інертній матерії суперечностей. Величезний монолог Вінні вимагає такого ж колосального внутрішнього зусилля, лише при такій умові решта складеться в цілісну і яскраву картину, до якої увійде i футбол на початку, і вальс у фіналі. Цього зусилля, цього прагнення відірватися від землі буденних прийомів та вишколених етюдів тут і немає. Зупинка руху, втрата енергії наростають поволі, і вже до середини спектаклю потік сценічної інформації — усі ці слова, жести, мізансцени — стає низкою почуттєво збіднених сигналів, виснаженим рухом по одній прямій, на одній ноті до завершення. А щастя справдi було можливим. Тому що Юрій Яценко здатний «взяти» матеріал вельми складний. Тому що «Щасливі дні» потрібні нині всім, як ніколи раніше. І тому що земля вже підступає під саме горло.