Що знає рояль Чайковського?
Весен двадцять тому, мені, коли я відвідав Святослава Ріхтера у його вежі на Бронній, було запропоновано гру: «піаністи та їхні стихії». Як незрозумілу, так і безкрайню.
Після битв у кості та думки, складання таблиць і статутів, це означало нове випробування. Тим більше, що до основних елементів: води, вогню, землі та повітря Ріхтер додав дерево й метал. А потім ще камінець — для рівного рахунку. Нарахували їх сім.
— Злиття стихій утворює ефір, щось на кшталт істини. Це рідко трапляється, оскільки кожен борсається у своїй тарілці: хтось добре горить, у когось земля з-під ніг... Якщо зрозуміло, давайте грати. Я складу свій список, ви — свій. Потім звіримо.
— А не можна біля кожної стихії написати: «Ріхтер»? — поцікавився я.
— Не можна! — похитав головою Метр. — І взагалі, поставтеся до цього з усією суворістю. Це важливо для майбутніх поколінь!
Якщо важливо, папір зі своїми каракулями зберігаю. Ось що я тоді «надряпав»:
«Вода — Мікеланджелі Бенедетті (більше за інших Нарцис, «підозріло» захоплений Дебюссі), Вогонь — Метр, сам Святослав (тут, на його подив, я вгадав і заробив від Ріхтера перший «хрест»), Земля — Гілельс (знову «вгадав», хоч Земля здавалася тоді найбільш скучною, «посейбічною» стихією), Рахманінов та Софроницький — дерева, дуби (не знав, кого вибрати, але все ж — Рахманінова; вже пізніше прочитав я у Горовиця: «Рахманінов — дерево мамонтове!»), Гульд — «металург», «металіст», а камінець — Юдіна (не вгадав, хоча був упевнений, що камінець «філософський»). А ось третій мій «хрест»: Повітря — це вотчина Володимира Горовиця, його законна стихія. Ріхтер також так вважав:
— Горовиць невагомий, він — пташиний! Такого Скарлатті, такого порхання ні в кого немає, ні-ні. Ось я Скарлатті і не торкаюсь.
Я удостоївся ріхтерівського «вінілу» з орлиним розчерком, коробки англійського чаю, а з третім даруванням він затнувся... (не розраховано було?) Нарешті, із далекої «схованки», із заповітної «шафової» урочисто винесли сірого метелика — у шемаханському шовку.
— Це вам за Горовиця! Він ці метелики збирає і, помітьте, — не шуманівські!
У ті роки, сповнені принад і дешевого дюшесу, я мало що знав про Володимира Горовиця: ані про колекцію у вісімсот краваток-метеликів, ані про дружину Ванду Тосканіні, яку японці прозвали «акумою» (по- нашому: відьмочкою), ані більшості його записів. (Крім Третього концерту Рахманінова і Скарлатті — саме того). Зате дізнався, що Горовиць із київської зав’язі і потрапляв до «золотого списку» народжених у матері міст руських.
Цей список я, патріот Києва-Вія, складав по крупинках. Від філософів і письменників (навіть Гоголь потрапив, хоч його миргородська калюжа досить-таки далеко від київських «схилів») — до танцівників, включно з Ніжінським. Але головне, головне...
Два циклопічнi тихогроми Володимир Горовиць і Святослав Ріхтер народилися в Україні.
Горовиць закінчував київську консерваторію у Фелікса Блуменфельда, який доводився Нейгаузу дядьком.
— Якщо вважати, що Генріх Густавович мені як другий батько, то ми з Горовицем — родичі! — жартуючи, зробив висновок Ріхтер.
Цим «висновком» він поділився з «Володею» — коли вперше покорив американське штатство. «Володя» забарився, прицмокуваючи губами та вивчаючи «родича»:
— А я думав, у нас не так багато спільного... Адже я абсолютно не здатен на скрябінський «етюд у нонах»...
— А я не здатен на шопенівський «по чорних клавішах», — підхопив «Слава», і обидва були у захопленні від своєї дипломатії.
Того вечора Ріхтер розпитував Горовиця про заняття із Блуменфельдом.
— Знаєте, що він розповідав? — інтригував Горовиць. — Як гусінь перетворюється на кокон, а потім із кокона на метелика. Це тоді була модна тема, щось на зразок відкриття... Отже, Блуменфельд нас вчив: не плазувати, підійматися з колін і намагатися злетіти... — Горовиць раптово облишив насмішкуватий тон. — Мій тато — він так і не піднявся з колін. Його ненадовго випустили до мене за кордон, але він повернувся до Росії. Його одразу заарештували...
Горовицю вторив Ріхтер. Вони говорили про загиблих батьків і про своє обожнювання Вагнера. Грали один одному лістівську транскрипцію «Смерті Ізольди». Ріхтер із неї починав свої «діяння діл», для Горовиця вона стане — через тридцять років — поминальною молитвою.
Так вийшло, що заповіт Блуменфельда Горовіц виконав до кінця — гусінню не став. Ще у двадцяті роки піймав світло-золото-перо, змінивши наше Чудище-убло (чудне визначення В. Розанова) на Новий Світ, де спокійно здійснював свій терен. Публіка визнала у ньому Вожака, підіймала патріотичний дух за рахунок фортепіанної петарди «Зірки і смуги назавжди». Як свідчить містер Дюбал у книжці «Вечори з Горовицем», Король Повітря міг прошипіти зміїним шипiнням: «Хочу их всех поиметь!» І тоді не тільки їхнє штатство, але й усе наше шарство — як за командою — надавало цю готовність.
Горовиць на колісниці опускався до «народжених повзати» — і ми тоді спостерігали небачені явища: підземні поштовхи за шкалою Ліста, пожарища зі ступенем складності концерту Шумана без оркестру. Із кузні Горовиця-Вулкана-Вакули мчали громи концерту Чайковського в октавному металі.
Імпресаріо подавали його як Сірокко, як Акробата з 94-ї вулиці... Але у слух, у кров був тихий, ювелірний «Володимир Скерцович, який наверчує Шуберта як чистий діамант». І Шуберта, й іже з ним...
Таким він і явився Росії після 60 років відсутності — осягнувши багато істин і з перших же нот обдаровуючи звуками, омитими в ефірах.
Московське та петербурзьке небо на кілька днів затягнуло балдахіном «у зірки та смуги» — на сцену Консерваторії прямо з Америки викотився «Стейнвей-Крокодилова Паща». Однак господар дозволив собі йому зрадити — відвідати старшого й самотнього колегу по цеху.
То був рояль-патріарх, клавічембал-довгожитель Чаїнька із постійною пропискою у Клину, в Будинку-музеї Чайковського.
Чиї тільки руки не пробуджували його — як вишневого Фірса — від дрімоти, не проводили лагодження суглобів і сухожиль! Скільки усмішок і шанобливого зітхання він витерпів над собою... Не засмучуючись, а тільки без смутку зберігаючи тіло й силу потайну свого хазяїна.
Про Горовиця він чув (злі язики казали: «слон», інші: «салон», казна-що казали!), але він жадав «рукоприкладства», відчути на собі «ненавмисну радість» його пальчиків.
Вітав знатного гостя, як хазяїн учив:
— Салфет Вашiй милості!
Горовиць у відповідь по плечу пошарпав Чаїньку і тут же його засмутив:
— П’єсами Петра Ілліча не цікавлюся, «Думку» і «Трійку» (джентльменський набір!) грав ще за Гороха. А сьогодні рахманіновську «Елегію» шаную, і баста!
— Нехай грає, що забажає! — вирішив сивий рояль, тим більше що його думки ніхто й не питав. — Важливе інше... Зараз за мої чорно-білі дощечки сяде Архангел Михаїл-з- Райдугою. Я його Архангелом величаю за те, що в Архангельську був заснований. А за те, що музику мого хазяїна підніс в емпірей, — за це йому Райдуга!
Коли руки Архангела заграли безвісну п’єсу Чайковського, рояль заспівав з таким напруженням почуттів, немов душа його розпечена до краю. Заодно й милуючись руками: витними, перстовими, ламкими, неначе не взятими у кисть, а розсипаними по клавішах. Під ними він почав дихати, задзвенів як оркестр. Горовиць переглянувся з «акумою» і схвально прицмокнув губами.
Ще Ліст — Перший Мефіст —вигадав так: оркеструвати для рояля. І як вигадав! Тепер це і Горовиця девіз, і Плетньова: не прочитувати сліпо, не грати по написаному! У простій шопенівській гаммі почути і скрипиці, і набати, і фістули... і крик птахів, яких убивають.
— Композиторські руки наймиліші! — зізнався мені Чаїнька. — Ось сюїти Плетньова — і «Щелкун», і «Красуня Спляча» — сріблом розсипаються. Плетньов — він і по кокону майстер: судячи по виведенню «Метелика» Гріга, бажанню жалити, пестити у скрябінській Десятій сонаті, розбиватися мільйонами метеликів!
Плетньов і топограф — як жайворонок співає у безконтурному світі. У Третій шопенівській сонаті льодовики, ріки, печери наносить на карту. Під руками його вони розпрямляються, починають рухатися. І так само потім випаровуються, вислизають. Річки може назад повернути, ліс примусити йти... Світ мінливий, світ тільки в польоті. Жан-Поль дав жайворонку слова: «Я співаю і, отже, лечу!».
Чаїнька на хвилинку стих, потім схаменувся, немов забув сказати головне:
— Коли Горовиця почали упрохувати: «Приїжджайте ще! Приїжджайте!» — він відповів ухильно, знизуючи плечима: «Навіщо? У вас і свої піаністи хороші!» Він про Михаїла Архангела думав — я це знаю!.. А зараз — коли Горовиць уже на інших «Стейнвеях» грає — хто, по-вашому, успадкував трон? Хто, по-вашому, Король Повітря?
Якби Ріхтер міг нагородити четвертим «хрестом», я б, напевно, його отримав відповівши: Плетньов!
Підбори заковзали, зашльопали, і музейний гід-«чичерон» вдалині почав лекцію. Я зрозумів: треба відкланятися. Провів рукою по опущеному крилу — на знак поваги, вдячності, дивуючись тому, як багато знають роялі.
— Сьогодні на зірці Кий, біля Богатирських воріт велике світоварення, — повідомив Чаїнька, немов не бажаючи мене відпускати. — Чуєте, настроюють роялі?..
Я закинув голову — намагаючись хоч щось вислухати у музейній їх замкненостi.
— Зараз усі стихії зійдуться, у квадрильйон рук заграють. Уявіть — квадрильйон! На першому роялі очікується Горовиць — Клавіатор Клавіатур... Шкода ось, Місяць ущерблений, отже, під час трансляції можливі перешкоди...
Екскурсія підійшла зовсім близько, і Чаїнька замовк — неначе й не говорив зовсім.
