Шляхом Дощу
Друзі називають його «мудрим не за вiком», «Майстром». Смішливий здоровань, добряк, епікуреєць — у внутрішній кишені плоска фляга, як у героя вестерну, а в ній хлюпочеться божественна прозора рідина. Флегматик, оточений старовинними меблями, сотнями старовинних іграшок, архангельським різьбленням etc — про його «Лавку старожитностей» вже й у пресі писали. Нарешті, Животков — одна з голів п'ятиголового дракона — «Живописного Заповідника».
Перегорнемо назад кілька сторінок. Початок 90-х років. Під головуванням Тіберія Сільваши виникає художня група, якій судилося стати — ні, не просто «заповідником» — «цитаделлю» українського нефігуративного живопису. Перша виставка нового об'єднання відбулася 1992 року в залі Спілки художників на Володимирській — там, де дивачили на своїх не менш легендарних акціях художники «Паризької Комуни». (На жаль, невдовзі зал заграбастали «друзі народу», які поквапилися спотворити його зомбічним мерехтінням комп'ютерних екранів та телевізорів SONY).
Загалом «Заповідників», з незмінно присутнім на них Животковим, відбулося три. Могло б бути й більше, якби не всілякі несподіванки. 1993 року Градобанк вирішив показати колекцію своїх робіт під тією ж назвою. Принагідно залучили кілька «блатних» художників, а ті потягли своїх товаришів-приятелів. У художньому світі так водилося за всіх часів — навіть у «передвижників» і «мiрiскусників». Тому, дотримуючись «чистоти доктрини», наші «заповідні» відмовилися від свого грифа. Проте хоч би там як вони звалися, а п'ятірка цих відданих лицарів чистої ідеї кольору — Сільваши, Криволапа, Кривенка, Гейка і Животкова — в наших анналах назавжди залишиться особливою компанією. Сьогодні, коли, на думку якщо не всіх, то багатьох, «Живописний Заповідник» переживає «доброякісну кризу», для художників цієї групи просто настав час індивідуальних жестів. Настали часи одноосібників. І ефемерних очманілих однодумців.
Такі знайшлися й цього разу, в «Ательє Карася». І якщо Маков роками освоює своє «Місце», а Тістол, на сусідній планеті-супутникові, споруджує «Пам'ятник» (не собі, але рукотворний), то шлях Животкова проходить десь зовсім поруч. Він в «Дорозі». Омиваній «Дощем».
У дитинстві, згадує наш герой, батько (художник Олег Животков, у творчості якого незмінно присутні «Озеро» й «Вечір». — Ред.), помітивши спадкову тягу сина до живопису, приніс йому стародавній китайський трактат «Про воду», невідомий автор якого намагався уловити й відобразити структуру текучого, плинного — і, схоже, досяг щодо цього успіху. «Мудрий знає, де берег, і водночас дає себе захопити течії води», — сказав інший мудрець із Піднебесної, ми митець і мислитель Ши Тао, чернець на прізвисько Гіркий Гарбуз. Ну, просто, як про Сашка Животкова: «Йде, не заступаючи на узбіччя, не закриваючись від потоків зливи». Навіть «кайф» від цього «ловить». «Мудрець не думає, мудрець живе». Це вже — Лао Цзи.
Звичайна скарга пересічного художника на груповій виставці: мене погано повісили, знову запхнули в кут. Тут зовсім не так: «серця трьох» б'ються в унісон. І кожного не бентежить присутність сусіда: все одно тебе впізнають. Коли «я» зрощене належною мірою, турбота про етикетку зайва. Так само, як і побоювання сусідів. Зазвичай в «Ательє Карася» під час чергового двотижневого експонування тріади художників, автори ізолюються, ховаються у власну кімнату-зал. Нині — не так: все змішано в дружню купу. В якій все не може злитися в одне.
Роботи Животкова — як неквапливі птахи. Стихія не відбивається, вона самою роботою відтворюється. Косі й горизонтально-благостні штрихи, не знаходячи притулку в межах однієї картини, проростають крізь раму. Колорит — аскетичний: у напрямку до світло-кавового і під пеленою сіро-блакитного. «Правду кажуть критики, що в твоїх роботах до п'яти шарів живопису?» — «Навіть більше. Але річ не в цьому. Робота пульсує. Нашарування — це рухи в часі. Шари перемішуються. Між ними виникають особливі стосунки. Штучно знищені шматки живопису залишаються, це шлях назовні... Процес нескінченний, ніколи не закінчується».
Останнє запитання до Животкова — дещо провокаційне: «Як ставишся до визначення «майстер»? Не зніяковів аніскільки: «Улюблене слово — люблю людей, які щось добре роблять, навіть табуретку...» У художника особливий рахунок. «Раніше майстру вірили. Сьогодні — ні. І не вірять, що він вірить. І перевіряють...» Животкову віриш, не перевіряючи.
№222 19.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
