Сон білої ночi

У Санкт-Петербурзі я опинився саме першого дня роботи величезної виставки «Російський футуризм і Давид Бурлюк — батько російського футуризму». Виставка розташовувалася в нововідремонтованому приміщенні Російського музею, так званому корпусі Бенуа, — палаці на набережнiй Фонтанки, поруч із знову ж нещодавно відновленим храмом Спаса на крові. Відвідувачам доводилося пройти через загороджений риштуванням вхід — чудернацька «конструктивістська» прелюдія. Сама виставка була найдокладнiшою і найбільшою за обсягом з усіх, які мені доводилося бачити, з періоду 1920—30 років. Бурлюк тут був представлений і «російський», і «японський», і пізній «американський». Особливо добре було те, що представили не тільки художника, але і контекст його творчості — чималу частину експозиції становили картини побратимів Бурлюка по гілейсько-футуристичному цеху. У статистиці вернісажу була одна особливість, цікава київському журналісту. З чотирьох десятків представлених там імен, відомих на весь художній світ, добра третина — уродженці України, не виключаючи самого Бурлюка. Запам’яталися його дуже теплі і трохи смішні парафрази козацької теми — «Козак Мамай» і «Малороси». Але тут важливий чинник не стільки національності, скільки пам’яті. Просто одночасно з цією, в іншому корпусі Російського музею, відкрилася виставка художника довоєнної епохи, маловідомого в Росії Олексія Явленського. Будучи росіянином лише за народженням, який повністю сформувався і реалізовувався як живописець у Німеччині, він, проте, був дбайливо зібраний по німецьких галереях і презентований як російський митець. Нехай і роботи його багато в чому вторинні — однак для російської спадщини нічого не повинно пропасти. Саме тут, власне, і згадується недоречно географія футуристичних народжень. Адже у нас так само можна б було лише за місцем народження зібрати чудову колекцію епохи Високого модерну. Більше того — без України, без її східної частини і Києва навряд чи і відбувся б цей самий модерн у Росії в його всесвітньо визнаному варіанті. Тож ставлення Петербурга до свого минулого викликає стримане захоплення.

Стримане — тому що занедбаність і застарілість будівель, усіх цих знаменитих стін і колонад в історичній частині дійсно жахлива. Петербург — місто копчених стін, і з цим нічого не вдієш: той же Невський наново перефарбовують кожні десять років, але це допомагає мало. З балюстради навколо купола Ісаківського собору чітко видно серпанок смогу, який обплітає місто. Але спроби боротися із загальним запустінням все ж робляться. Музей — не виняток. Нині північну столицю Росії поступово захоплює хвиля загальних реконструкцій. Перекопано Марсове поле, розгорнено асфальт на тротуарах Невського проспекту. У риштуваннях славнозвісна куля «Зiнгер», Ісаківський собор і площа перед собором Казанським. Мешканці Петербурга зітхають: «І слава богу». На жаль, пострадянське запустіння, незмінне для усіх без винятку російських міст, спіткало і місто на Неві. Обличчя бідності скрізь однакове, і все ж Петербург злидарює, нудьгує і вибрикує по-своєму.

Чуйність до традицій — велика річ. Вона, внаслідок нез’ясовних парадоксів, дозволяє легко приймати нове. У Петербурзі, принаймні, це так. Паралельно з виставками в Російському музеї, у суворо класичному приміщенні Манежу відкрився, наприклад, Медіа-фестиваль — форум інтерактивного і кібернетичного мистецтва. Здається, що позбувшись тяжкого «ленінградського» партійного статусу, Петербург пустився берега. Це стосується практично всіх сторін міського життя, починаючи від вулиць. Парадний пейзаж Двірцевої площі дуже пожвавлюють ролери, які там влаштовують цілі змагання із слалому, для них спеціально встановлено різноманітні металеві гірки і трамплінчики. Там само дітлахи грають на роликах у хокей з м’ячем. Молодь тут взагалі легка на підйом, здається, що у них і справ інших немає (а таки й немає), як танцювати в людних місцях головоломний брейк, ганяти на роликах і художньо розмальовувати стіни. Графіті у Петербурзі — це взагалі тема для окремої розмови. Існують цілі настінні галереї у занедбаних петербурзьких дворах-колодязях, між різними угрупуваннями вуличних художників існує неабияка конкуренція.

Сміття на Двірцевій і літні кафе з гучною і вульгарною музикою місцевих ФМ-станцій — також прикмети сьогоднішнього дня. Такого в Ленінграді й уявити не можна було. А щодо раніше заборонених товарів — справжня гігантоманія. Наприклад, зброєю торгує «Солдат удачи. Оружейный универмаг» — не лавка чи магазин, а саме універмаг. Розквіт еротичної індустрії — «смажені» розваги пропонуються на кожному кроці, і знову ж у перебільшеному форматі — не «секс-шоп», а цілий «Центр сексуальной культуры». На Невському наполеглива реклама: «Клуб свободной эротики «Сахара». Знойные девушки для тех, кто любит погорячее». Або Клуб «69». Мальчишник по пятницам. Мужчинам вход бесплатный». І тут же, в одному підворітті зi «Знойными девушками» — величезний малюнок зуба і напис «Стоматология».

Розкутість поведінки повсюдна, навіть на найважливіших і парадно-академічних газонах — хоч поруч із Зимовим палацом, хоч на Марсовому полі, валяються поодинці, парочками чи невеликими компаніями молоді люди, часто напівголі, іноді один на одному (одягнуті). Втім, і виходу-то особливого не було: погода на нинішні білі ночі цілком спростовувала уявлення про Петербург, як похмуре дощове місто. Сонце шпарило, як на курорті, температура зашкалювала за 30. Хмарами літав тополиний пух, цвів бузок (це наприкінці червня!), а береги Неви вистилали засмагаючі тіла. У воду, щоправда, ніхто навіть до пояса заходити не наважувався — вода у ріці й каналах давно і безнадійно отруєна. Численні рибалки, котрі цілий день маячать зі спінінгами прямо на старовинних мостах, займаються цим швидше із спортивного інтересу — рибу з цієї води їсти не можна (дивно, що вона там ще водиться). Що ж до жебрацтва, то тут йому також намагаються надати певної елегантності. Традиційний збір пожертв на притулок для тварин набув просто неможливої для опису форми. На Невському просто біля тролейбусної зупинки під табличкою «Нас покинули хазяї» прив’язано кілька чистопородних собак: німецькі вівчарки, бульдог і справжній хорт. Всі виглядають дуже нещасними. Неподалік інша тітка збирає копійки за допомогою клітки, набитої кошенятами — не продає, а саме збирає. На щастя, зустрічається й інше ставлення. У петербурзькому зоопарку можна взяти під свою опіку звіра, який сподобався вам, і наглядати за ним, годувати-поїти, і тоді на клітці з вихованцем з’явиться почесна «опікунська» табличка з вашим ім’ям. Тваринам навіть вже починають ставити пам’ятники: перегнувшись з парапету Фонтанки, можна побачити невелику статую Чижика-Пижика, а на Малій Садовій вулиці, перетвореній на пішохідну зону, на рівні другого поверху красується пам’ятник безіменній кішці, вельми правдива статуетка. Справедливості заради слід зазначити, що петербурзькі коти якось особливо поважні і величаві, і це також петербурзька традиція. Вони ніколи не поспішають, лежать отакими сфінксами на тротуарах, і не ходять, а саме шпацiрують. Вони, звичайно, істинні хазяї міста.

Щодо господарів інших, номінальних, то вони, будучи явно не в силах повернути минулу велич навіть засміченому і засмиканому центру, роблять окремі ефектні жести. Дві пішохідні вулиці поруч з Невським, перетворено на пішохідні зони і заставлено химерними пам’ятниками — з такого роду яскравих латок. Дуже цікавий і так званий «Центр мистецтв на Пушкінській, 10» — захоплений молодими художниками і музикантами ще минулого десятиріччя квартал занедбаних будівель. Нині ж це місце, після довгої боротьби з його мешканцями, узаконено і перетворено на територію вільного мистецтва, притулок всілякого експерименту (навіть таких дивовижних закладів, як Музей Джона Леннона) і нонконформізму.

Багато ще дивних, прекрасних і суперечливих речей існує в цьому такому ж дивному і суперечливому місті. Але всі його багатства і виразки раз на рік покриваються непорушним куполом білих ночей — тим, що в Петербурга не могла і не зможе відняти жодна влада. Біла ніч — це коли сонце приблизно опівночі починає удавати, що заходить, але і після цього ясніє, як у нас звичайних ранніх сутінкiв, — немов світило розгубилося і забуло сховатися, поринувши у такий собi напівсон, напівзабуття. У такий же примарний, ледь шалений стан занурюється і все місто. І стрибають мартини прямо посеред вулиці, і бродять нічними мостами замріяні люди, і все здається сновидінням.

Та й саме це місто колись комусь приснилося. І, що з цілковитою упевненістю не можна сказати, продовжує снитися і зараз.

Прокидатися необов’язково.