Старі ідоли — нові імена

Показані в Будинку кіно фільми французьких кінорежисерів- дебютантів було включено до програми фестивалю «Французька весна в Україні», який пройшов ще у квітні. За два місяці картини мали можливість подивитися кіномани Львова, Харкова, Дніпропетровська та Донецька. Нарешті, з новими іменами французького кіно змогла ознайомитися й столична публіка.

Втім, не всі дебютанти фестивалю «Нові імена в кінематографі» є новачками у світі кіно. Наприклад, актриса Забу Брейтман, яка виступила в ролі режисера, здобула славу «музи багатьох французьких режисерів-семидесятників». Її ж картина «Пам’ятати про приємне» отримала відразу три «Сезари», які іменують французьким аналогом «Оскара». Окрім нагороди за кращий режисерський дебют, фільм було відзначено в номінаціях головна жіноча роль (Ізабель Карре) та другорядна чоловіча роль (Бернар Ле Кок). Власне, завдяки проникливій грі чудових акторів історія про тридцятидворічну Клер, яка почала втрачати пам’ять після удару блискавки, не збивається на банальну мелодраму. Хоч сюжет фільму «Пам’ятати про приємне» сповнений мелодраматичних пристрастей. Клер, яка потрапила на реабілітацію до спеціальної клініки, закохується в Філіпа, який в автокатастрофі втратив не лише дружину та сина, а навіть пам’ять про них. Разом з пам’яттю зникла здатність переживати будь-які почуття. І от молода жінка пробуджує у Філіпі кохання, вони починають жити як чоловік та дружина, однак стан Клер через погану спадковість (її мати померла від хвороби Альцгеймера) погіршується, молода жінка стає подобою біоробота, нездатного самостійно виконувати елементарні дії. Співчуття до подружньої пари інвалідів пробуджує один лише вигляд десятка будильників у домі, кожен із яких заведений на інший час: треба сходити до хлібного магазину, поставити у духовку пиріг, рецепт якого перетворюється для героїні на найскладніше завдання (вона все-таки забула покласти в нього цукор) тощо. Втім, Забу Брейтман не намагається розжалобити публіку, її фільм, який викликає співучасть до всякого людського страждання, мимоволі примушує замислитися над тим, що ми не вміємо цінувати подарованої нам Творцем здатності жити і усвідомлювати своє буття. Інший, схильний до філософських рефлексій глядач, знайде в картині привід для роздумів над далеко не пустими запитаннями: чи здатне дарувати душевну чистоту забуття? На що ми витрачаємо дорогоцінний час свого життя? Клер, коли амнезія почала загрожувати самій здатності усвідомлювати себе особистістю, розуміє, що єдиною цінністю в житті є кохання.

Про те, що життя без кохання позбавлене не лише сенсу, але й елементарної радості, розповідає картина Гійома Кане «Мій ідол», який, як і Забу Брейтман, прийшов у режисуру кіно з акторського цеху. Актор, який встиг доторкнутися до фабрики мрій, заробив гроші на власну постановку, в якій сам же виступив як сценарист і зіграв одну з головних ролей. Сатирична комедія «Мій ідол», у якій використовуються елементи фарсу та чорного гумору, своїм викривальним пафосом нагадує романи Фредеріка Бегбедера, що критикують споживацьке суспільство. Якщо в «1.499 євро» письменник прочиняє читачеві двері до таємниць життя рекламного бізнесу, з яким знайомий з особистого досвіду, то в «Моєму ідолі» Гійом Кане ділиться своїм досвідом життя в кіно і телеіндустрії. Молодий асистент зірки популярного телешоу (такого ж жахливого, як і «Вікна», які йдуть на наших каналах), мріє про власну передачу. Заради того, щоб задовольнити амбіції, сам не підозрюючи, чим закінчиться його поїздка на уїк-енд до могутнього продюсера Брусталя, Бастьєн погоджується провести вихідні дні в його товаристві. Спочатку юнакові довелося задовольнити дружину боса, яка божеволіла від нудьги, зіграну німецькою моделлю Діаною Крюгер, сходження на кіноолімп якої відбулося завдяки ролі Єлени в «Трої». Однак, продюсер, який запросив у заміський будинок свого підлеглого, розраховує використати охопленого честолюбними мріями молодого чоловіка не лише в ролі сексуального партнера своєї дружини (сам він давно втратив чоловічу силу), але й блазня, який розважатиме розбещену багатством, здитинілу пару.

У ролі ідола в картині Кане виступають не лише успішні шоумен та продюсер, але й гроші, які, з одного боку, дають можливість задовольнити будь- яку примху, однак з іншого, перетворюють людину на раба нескінченних примх та бажань. Замість щоденного свята, багата пара купує смертельну щоденну нудьгу.

Цікаво, що, опинившись після закінчення фільму в метро, я почув рекламу, яка переконувала моїх співгромадян у цілющій для душі ролі багатства. «Власники голубих і сріблястих авто — щасливі люди!» — дратував пасажирів метрополітену вкрадливий жіночий голос. Але десять хвилин тому французький режисер переконував мене в протилежному — власник сріблястого «Мерседеса» продюсер Брусталь виявився настільки нещасною людиною, що наклав на себе руки.

Гроші знаходяться в центрі іншого комедійного сюжету, знятого Жераром Біттоном та Мішелем Мунцем. Зроблена в кращих традиціях французької комедії сімдесятих картина «Ах! Якби я був багатий!», є втіленням чи не найзаповітнішої людської мрії, суть якої полягає вже у самій назві фільму. «Якби я був багатим, то всі мої проблеми вирішилися б» — як і більшість людей, упевнений герой Жан-Пьєра Даррусена, комівояжер фірми, яка продає косметику. Цьому типовому герою французьких комедій, наївному простакові, який, незважаючи на своє (чи швидше, завдяки йому) нехитре ставлення до життя, завжди опиняється у виграші, звалює на голову навіть не заповітний мільйон, а цілих десять мільйонів євро. Як сказав би в цій ситуації інший шукач багатств Остап Бендер, здійснилася мрія ідіота. Герой, який розбагатів, затаює свій лотерейний виграш від дружини, звабленої його колишнім другом і нинішнім начальником, і починає жити на широку ногу. Одягшись у дорогий костюм, він ходить обідати до шикарного ресторану, де можна задовольнити не лише гастрономічні пристрасті, але й зняти розкішну дорогу повію, ніч з якою коштує 5 тисяч євро. Щоправда, при цьому щасливчик допомагає друзям, звільненим коханцем дружини. Створивши разом з ними конкуруючу фірму, він розоряє колишнього шефа (помстився за друзів та дружину). Зрештою, зрозумівши, що покладені в хороший банк гроші вже ніколи не закінчаться, мільйонер половину нечуваної суми віддає дружині. У фіналі подружня пара, яка розсварилася, а потім знову зійшлася, святкує в ліжку своє забезпечене солідними рахунками щастя. На відміну від автора картини «Мій ідол», постановники фільму «Ах! Якби я був багатим!» запевняють публіку, що гроші можуть принести радість, якщо, звичайно, до них не прив’язуватися і щедро ділитися багатством з іншими.

Без щастя знемагають герої фільму «Берег моря» Жюлі Лопес-Курваль, яка вже встигла написати кілька п’єс і поставити їх у театрі. Дія картини, позбавленої видимого зовнішнього сюжету, цілком будується на настроях та взаєминах героїв, мешканців південного провінційного містечка, життя якого протікає в мріях та очікуванні чергового курортного сезону. «Берег моря», принаймні, нашого глядача, охопленого гарячковим пошуком щастя в далеких заморських краях, може підвести до розуміння, що повсякденна рутина життя скрізь однакова, незважаючи на його, життя, матеріальний рівень та якість, що нудьга — вона і у Франції нудьга.

Втім, незважаючи на провінційну нудьгу і крах надій, справжній відчай героям цієї картини невідомий. Його, відчаю, руйнуючу силу досліджує у своїй картині «17 разів Сесіль Кассар» Крістоф Оноре. Як і героїня Жюльєт Бінош із фільму Кшиштофа Кислевського «Синє», Сесіль втрачає коханого чоловіка, без якого не уявляє свого життя. Намагаючись урятуватися втечею від обтяжливих спогадів (померлий чоловік являється як привид), молода жінка залишає маленького сина подрузі і виїжджає до іншого міста. Історія її подальшого життя складається з розрізнених фрагментів, зв’язати які в логічно послідовну оповідь глядач не може. Режисер свідомо відмовляється від послідовного викладу подій, бо сюжет сам по собі передбачає якусь цілеспрямованість, ланцюг подій, що логічно розвивається, містить у собі певний сенс. Сесіль, яка потрапила до компанії гомосексуалістів, якийсь сенс і мету існування втратила. Щоправда, західний менталітет, який поселяє надію навіть у перетворене на пустелю серце, у випадку Крістофа Оноре все-таки перемагає. У фіналі героїня проводить ніч на березі річки з нетрадиційно зорієнтованим щодо статевих стосунків юнаком, який раптом захотів подарувати їй сина. Як кажуть, коли б не нещастя, не було б і щастя.

Втім, сам факт, що в країні виробляють фільми, при тому не лише майстри, але й дебютанти, сам по собі свідчить про те, що в суспільстві, незважаючи на всі проблеми та невдоволення, завжди вмираюча останньою надія ще жива. Там, де вона вже зникла, кіно не знімають.