Сто миттєвостей Федора Нірода

Ім’я Федора Нірода стало одним із синонімів Київського театру опери та балету — 27 років (із 1961 по 1989 рр.) він був його головним художником. В оформленні майстра поставлені вистави: «Мілана», «Ярослав Мудрий», «Наталка Полтавка», «Руслан і Людмила», «Абесалом й Етері», «Франческа да Ріміні», «Лебедине озеро», «Пікова дама», «Ольга», «Наймичка», «Дон Карлос», «Хованщина». У нинішньому репертуарі Національної опери досі йдуть постановки у ніродівській сценографії. Цi опери — «Князь Ігор» і «Євген Онєгін»; балети — «Спартак» і «Ромео i Джульєтта» (в ювілейному вечорі партію Джульєтти виконала Олена Філіп’єва, Ромео — Геннадій Жало)...

«МЕНШЕ ЛАХМІТТЯ — БІЛЬШЕ ХАРАКТЕРУ»

На київській сцені балет Сергія Прокоф’єва «Ромео i Джульетта» йде вже 36 років. Завдяки самобутній сценографії Федора Нірода та хореографії Анатолія Шекери, які по’єднали трагедію з поезією, що гранично загострили всі почуття та конфлікти, надав можливості глядачам не лише побачити, але й пережити трагедію разом з її героями, вистава здобула світову славу. На цій виставі зросло кілька поколінь чудових танцівників, майстерності українських артистів і постановників аплодувала публіка багатьох країн світу. 1991 року, коли відзначали сторічний ювілей Прокоф’єва, рішенням ЮНЕСКО кращою інтерпретацією балету «Ромео i Джульєтта» була визнана київська версія 1971 року (диригент — Олег Рябов).

У цьому балеті розкривалися таланти таких відомих танцівників: Алли Гавриленко та Валерія Некрасова, Іраїди Лукашової та Валерія Парсегова, Людмили Сморгачової й Миколи Прядченка, Тетяни Таякиної та Валерія Ковтуна...

Сьогодні здається неймовірним, але музика до балету «Ромео i Джульєтта», яка з тріумфом полонила усі сцени світу, спочатку була знехтувана музичними критиками. Знадобилося п’ять років для того, щоб вона зазвучала в театрах. Цікавим є те, що найпершому варіанту фіналу, який було запропоновано композитором, пощастило і це стало мотивом для відхилення партитури, хоч більш серйозним приводом була сама прокоф’євська музика, зовсім несхожа на те, до чого звикли танцівники, в чому пізніше, вже під час роботи над виставою в Большому театрі, зізнавалася тодішня примадонна Галина Уланова.

З макетом декорацій київської постановки виникла та ж сама історія — його не ухвалили. Художня рада була настроєна побачити помпезні форми у стилі Ренесансу, щось на кшталт того, що було зроблено в Большому театрі Петром Вільямсом. Нірод тоді вважав, при всій глибокій повазі до таланту свого колеги, що тому, як і багатьом іншим, не вдалося уникнути історичної та емоційно- естетичної помилки. «Декорація не може бути лише фоном, вона повинна відповідати духу часу, драматургії сценарію та музики, а кольорова гама — звучанню», — вважав Ф. Нірод. Прагнення до створення єдиного художнього середовища — наріжний камінь колективної творчості...

Федір Нірод — аристократ по крові і духу, коріння чийого благородного генеалогічного древа сягає глибини століть, а гілки сплітають славні шведські й українські коренi, зі своїм тонким відчуттям художника зумів відшукати таку грань, якої не було в жодній із незліченних постановок шекспірівської трагедії. «Це принципове рішення прийшло до мене завдяки тому, що я хоч лише й одну мить, але побував у Вероні, у дворі Капулетті, під балконом Джульєтти». Сталося це задовго та безвідносно до постановки, але незгасні враження допомогли створити той шедевр сценографії, яким глядачі насолоджуються й понині. Пам’ятаючи похмурий двір середньовічного замка, схожий на колодязь, і відчувши всю жорстокість епохи феодалізму, Федір Федорович у процесі роботи над ескізами й макетами рішуче відмовився від пишноти, властивої розквіту італійського Ренесансу, справедливо помітивши у трагедії Шекспіра лише його перші паростки, пущені юними закоханими, які кинули виклик жорстоким законам середньовіччя. Декорації Нірода як ніщо інше засвідчують факт, що, дійсно, «нет повести печальнее на свете...»

Але... художня рада проект макета не ухвалила. Рекомендували «виправити згідно із зауваженнями», «додати неба й оксамитових портьєр». Нірод так був упевнений у своїй правоті, що сказав: «А ну їх» і — проявив характер — нічого змінювати не став. Дочекавшись, коли постановочна суєта сягнула апогею, художник віддав у роботу свої незатверджені ескізи... Глядачі та критики із захопленням сприйняли виставу...

Сценографія «Ромео i Джульєтти», яка має свої риси індивідуальності, дозволяє повною мірою виявити свою майстерність освітлювачам, а у 70 х художником зісвітла у театрі був Віктор Гоженко. Нірод надавав роботі освітлювачів неабиякого значення, адже саме завдяки їм сіро-коричневий моноліт стін, який сягаючи самих колосників, чарівним чином перетворюється то на пастельно-світлу спальню Джульєтти, то на помпезну залу для балів із благородним старим дубом і позолотою внутрішньої обробки. Девіз Нірода- художника — «менше лахміття, більше характеру». Багатофункціональність містка, немовби прокладеного між будинками Монтеккі й Капулетті, надає йому такого смислового наповнення, яке властиве окремо взятому персонажу. То він просто місток, то, вишкірившись підсвіченими зсередини арками-переходами, стає місцем кривавих сутичок двох ворогуючих сторін, то перетворюється на поміст для ложа Джульєтти, то на трибуну правлячого суд герцога Верони. Нірод був противником пустого натуралізму, а проповідував умовний реалізм.

«ЯК БАГАТО МИ ВТРАЧАЄМО, ЗАБУВШИ»

Федір Федорович, роздумуючи про творчість і мистецтво у книзі «Спогади художника, або Записки щасливої людини», яка побачила світ лише 2003 року (через сім років після його смерті) нарікає: «Художники ХIХ століття — Коровін, Головін й інші — займалися живописом, працювали у театрі й були великими майстрами, а не сценографами». Ескіз декорації, на відміну від ескізу до майбутньої картини художника-станковіста має самостійне значення й є довершеним твором мистецтва, але для публіки, частіше за все, залишається недоступним, і навіть 100-річчя художника не стало приводом для демонстрації в якій-небудь галереї його робіт. А життя вистави, в якій втілено погляд художника, як правило, є обмеженим у часі... Давно не йде на київській сцені опера «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, декорації до якої грузини оцінили вище ленінградської та своєї, тбіліської вистави. На жаль, декорації першої постановки 1975 р. опери Г. Майбороди «Ярослав Мудрий» були знищені, щоб звільнити місце на складі. (Віддаючи належне художникам Ріндзакам, які зробили нову сценографію опери, мимоволі виникає запитання — чи не кращою присвятою з нагоди 100 річчяхудожника могла б стати ніродівська версія «Ярослава Мудрого» в Національній опері, але, на жаль, ця утрата є незворотною). Хоч, наприклад, у Гранд-Опера, «Жізель» і сьогодні йде в декораціях, створених Олександром Бенуа; Андріс Лієпа не жалкує коштів на відродження декорацій Лева Бакста...

«Як багато ми втрачаємо, забувши», — це слова із книги спогадів Ф.Ф. Нірода... Про своїх славних нащадків, шведських графів, які обрусіли, блискучих вояків, які вірою та правдою служили вітчизні, й які склали голови за неї (один із дядьків, Олексій Михайлович, мічман крейсера «Варяг», загинув у бою у Чемульпо, інший — Георгій, який на знак пам’яті про брата пішов на флот, був розстріляний разом із крейсером «Світлана» у нерівному бою з японцями). З іншого боку — про материнський дворянський рід Муханових, який, за сімейними переказами, походив із Золотої Орди (через свою прабабцю В.В. Лукашевич-Трепову Нірод є прямим нащадком гетьманів Д. Апостола, І. Скоропадського, П. Дорошенка). Про петербурзьке дитинство та київське отроцтво й дорослішання...

Із хвилюванням читаєш спогади художника про матір, яка важко перенесла смерть 36-річного чоловіка, якого вона дуже кохала (не витримавши горя — захворіла на психічний розлад, рік лікувалася, спочатку у С.-Петербурзі, а потім — у Вісбадені... Повернулася, щоб виростити дітей, внуків, а на прикінці життя знову втратила зв’язок із реальністю). Це була остання графиня, яка у своєму маєтку у Трощі під Житомиром побудувала аптеку, де селяни безкоштовно отримували ліки. А під час Першої світової війни стала хірургічною медсестрою. Під час громадянської війни сама мила підлоги та посуд, прала та готувала їжу...

Федір Нірод пише й про інститут, де було «цікаво та несамовито»: про свої зустрічі з Маяковським, Мейєрхольдом, про те, як брав участь у конкурсі на кращий кіноплакат, а 300 рублів премії витратив на пальто та поїздку до Москви й Ленінграда... У залі Тиціану офіцерові, який дозволив собі непристойні висловлювання по відношенню до «Венери з дзеркалом», в яку Федір був несамовито закоханий — як у витвір мистецтва й, як у реально існуючу жінку, Нірод дав ляпасу. Він із болем писав, як переживав, коли дізнався, що тогочасна влада продала «Венеру» за безцінь Америці...

Коли перегортаєш сторінки спогадів художника, то здається, що чуєш голос Федора Федоровича, немов разом із ним пізнаєш світ, робиш відкриття та закохуєшся на все життя — у театр...