Свідчення свободи

На Андріївському узвозі, 21, у домі Івана Кавалерідзе, тривають великі мистецькі імпрези. Тільки-но залишив галерею Іван Марчук, як експозиційну площу незабаром займе Валерій Франчук. За характером творчості ці митці різні, але близькі за внутрішнім покликом і, на жаль, за складністю долі.

Вони й народилися майже поруч. Марчук — на Тернопільщині, Франчук на Поділлі. Марчук починав з кераміки, Франчук — із графіки. Може, як-то кажуть, і не було б щастя, та нещастя помогло. Пройди одразу науку живопису у ортодоксальної соцреалістичної професури, можливо по цей день вони на знайшли б свій шлях у мистецтві. Марчук, наперекір усім застоям, став митцем двадцять років тому, а офіційно визнаний лише сьогодні, коли йому не потрібні нагороди, звання — він сам собі створив звання, дарував собі й нам власні твори. Також і Франчук прийшов у дім Кавалерідзе на правах законного нащадка — експресивний, монументальний, глибоконаціональний і загальнолюдський, яким був сам Кавалерідзе.

Зрештою, час все і всіх ставить на свої місця. Франчук залишиться Франчуком, а дутий авторитет переживе себе фізично і аж ніяк не духовно. Все ж таланти народжуються значно рідше, аніж самообрані академіки, та й державі доцільніше більше дбати про самородків, ніж про саморобків.

З 16 жовтня у домі Івана Кавалерідзе, що під золотими банями Андріївської церкви, постане дивоцвіт України. На Франчукових полотнах блакитні коні долатимуть небесні гони, буятимуть квітуча весна й плодоносне літо, ранки у росяних долинах і казкові ліси, кольорами веселки згасатиме осінь, яка сусідитиме з білосніжною зимою. Позитивнi емоції, життєствердні ритми, філософічність — така творча вдача Франчука. Його працездатність і моральна вимогливість межують із фанатизмом. Його творчість — краще свідчення свободи, котра, понад будь-яку боротьбу, є цариною краси.