Світом правлять політикани?

У Польщі вп’яте пройшов Міжнародний театральний фестиваль «Діалог». Нинішній форум став ювілейним: «Діалог», що проводиться раз на два роки, святкував своє десятиріччя. Але урочистостей, звичних при таких оказіях у нас, організатор і директор «Діалогу» Крістіна Майснер не влаштовувала. Всю розкіш, яка натякала на святкову особливість фестивалю, було реалізовано в його програмі. Зібралася компанія іменитих європейських режисерів, які становлять обойму кращих майстрів світового театру.

Йдеться насамперед про четвірку найсильніших — Іво Ван Хове, Люка Персивале, Еймунтаса Някрошюса та Крістофа Марталлере. Саме їхні вистави представили «психоаналітичну мапу» сучасного європейського суспільства з його закостенілою матеріальною залежністю та віковим прагненням до духовної розкріпаченості, з його патологічною вірою в розумність державної системи та інфантильним жаданням прогресу, нарешті, з його завидним умінням реготати, дивлячись на себе в люстро.

І сумно, що таких, часом умисно кривих, часом до огиди правдивих, вистав-дзеркал не виготовляють в Україні. У нас нині на кону державних репертуарних театрів розгулюють дивні персонажі в строкатих костюмах усіх часів і народів, в яких ще потрібно піднатужитися, щоб роздивитися себе. А попутно виявити у виставі і певний комплекс насущно важливих морально-етичних проблем, старанно упакований у потрійний шар обгортки «класичного сюжету». У дев’яти випадках із десяти в українському театрі наполегливо й планомірно продовжують у класиці шукати алюзії сучасності, у той час як у театрі європейському давно вже навчилися бачити в нинішніх реаліях класичних героїв і хрестоматійні сюжети.

Власне, за цим принципом: виглядали п’єси Вільяма Шекспіра, будь їх автор нашим сучасником, — створено вистави «Римські трагедії» Іво Ван Хове (Амстердам, Нідерланди) та «Троїл і Крессіда» Люка Персиваля (Мюнхен, Німеччина). Обидві вистави об’єднує тема граничної політизації суспільства, яке давним-давно перетворилося на банальний полігон для випробування всіляких стратегій «економічного та культурного розвитку».

ПЕРЕДВИБОРНІ ПЕРЕГОНИ ТА ВНУТРІШНЬОПАРТІЙНІ ІНТРИГИ

У «Римських трагедіях» об’єднано три драми: «Коріолан», «Юлій Цезар» та «Антоній і Клеопатра». Майже семигодинна (!) вистава, грається в сценічному просторі, що нагадує і обстановку сучасного офісу, і інтер’єр телестудії, і партійний штаб, і, коли потрібно, стильне приватне помешкання: непомітних тонів м’які меблі, затишні діжки з рослинами, елегантний коридорчик із двох прозорих стін і безліч телевізійних екранів. Актори — в сучасних ділових костюмах, підкреслено суворих і офіційних зображають політиків, які ведуть нескінченну, безглузду та безпощадну боротьбу за владу. Передвиборні перегони та внутрішньопартійні інтриги. Демократія, яка обертається тиранією. Хисткі взаємовигідні союзи, які закінчуються зрадою. Політика, яка проникає навіть у особисте життя, підпорядковуючи собі почуття людей. Усе це зрідка припиняється випусками новин і оглушливим гуркотом воєн, а закінчується незмінно смертю героя, яка заздалегідь анонсується.

Але найнесподіваніше: протягом вистави глядачі можуть (при бажанні) полишати свої місця й прямо на сцені, біля стійок, розставлених за периметром основного майданчика, покуштувати буфетних закусок, замовити собі філіжанку кави, скористатися комп’ютерами з виходом до інтернету, або навіть зайти до професійного візажиста, а потім сісти на одну з численних канапок на сцені й далі стежити за перипетіями чи то в екранних трансляціях, чи то «вживу». Такий хід — зовсім не екстравагантна витівка. Рядовий глядач, потрапляючи в простір вистави, несподівано привносить у дію нові сенси. Обиватель, який живе своїм рівнобіжним життям, невигідно відтіняє суєту мишачої метушні цих, на перший погляд, поважних і стурбованих людей. Політики, начебто, особливо й не потрібні нікому, вони не цікаві й нудні. Так чому ж їхніми обличчями просто-таки під зав’язку забиті телеекрани? Чому ми так пильно спостерігаємо за їхнім життями, на шкоду власному? І навіть починаємо олюднювати їх, жаліти, співчувати їм, абсолютно байдужим до нашої долі? Але Ван Хове не лише ставить усі ці незручні питання, але й натякає нам, що, як не декларуй власну незалежність, не тікай від настирливих «людей у сірому», все одно світ давно вже ними, політиками, захоплений і підкорений. І ми, глядачі, які скромно сидять на канапках і п’ють каву, частина цього завойованого простору. Наша особиста свобода, констатує режисер, буває лише внутрішньою, та й то потрібно ще довго розбиратися, що ж це таке.

НЕ ПОЛКОВОДЦІ — КЛОУНИ

Інший режисер Люк Персіваль, при підході до тієї ж теми, виявився більш їдким та іронічним. У нього, як і у Ван Хове, світом правлять політикани, але «Троїл і Крессіда» — це не трагедія, а дотепна комедія-карикатура. Ця чи не найпопулярніша п’єса Шекспіра написана за мотивами гомерівської «Ілліади», розповідає про події десятирічної війни між греками та троянцями, яка розгорілася через викрадення Парісом прекрасної Єлени. Так ось, у Персіваля затяжну та малоподієву війну з обох боків ведуть не уславлені полководці, а втомлені клоуни, в зім’ятих костюмах і несвіжих сорочках, які давно впали одночасно в депресію та маразм. До того ж, режисер, зберігаючи смисл, місцями просто переказує текст Шекспіра фразами з газетних передовиць і телевізійних виступів сучасних політиків. Герої смішно та претензійно просторікують про війну, про демократію, про суть і значення того, що відбувається, про «неминучі наслідки» і «прогнозовані результати», і кінця цим розмовам не видно. Чи потрібно говорити, що в цих «словах-словах-словах» тоне і гине подібність кохання між троянцем Троїлом і гречанкою Крессідою, в якому непотрібних слів також виявилося набагато більше, ніж необхідних справ. І цілком логічно, що Персіваль, діагностуючи загальну гіподинамію та іпохондрію, навіть не намагається натякнути на порятунок чи хоча б зрозумілий фінал: «війна» зайшла дуже далеко. І всі давно забули, хто має рацію, хто винен, за що воюють і яких, власне, перемог очікують. А головне — забули, як жити по-іншому, не стрясаючи повітря порожніми філіппіками та пафосними одами, не сварячись і не кривляючись, не підміняючи власне існування імітацією життя.

ЖИТТЯ «МАЛЕНЬКИХ ЛЮДЕЙ»

На противагу Ван Хове і Персівалю, вистави Еймунтаса Някрошюса «Ідіот» Федора Достоєвського (Вільнюс, Литва) і Крістофа Марталлера в «Riesenbutzbach. Постійна колонія» (Відень, Австрія) прискіпливо вивчають і описують життя «маленьких людей». У першому випадкові, йдеться про людей, які не вміють, бояться, зрештою, соромляться бути щирими, чуйними, добрими, справедливими. Князь Мишкін, який і є головний «Ідіот», у Някрошюса зовсім не свята і не «ідеальна людина». Він, юний і чистий, майже ще дитина, не розучився бути самим собою. Він не соромиться плакати, коли сумно та страшно, і реготати, коли весело, говорити лише правду, словом, не соромиться залишатися без броні із жорстокості, цинізму та егоїзму. Інші персонажі, геть позбавлені соціальної та фінансової нерівності, відрізняються від Мишкіна лише «віком душі». Вони більш потайні, замкнені, у них інші розрахунки й інше розуміння «пристойностей», які зв’язують руки й ноги. Щось «ідіотичне» приховане і в Настасії Пилипівні, і в Рогожині, і в Аглаї, і навіть у Тоцькому, ось тільки вони це старанно маскують. Для чого? Ось тут у кожного свої розрахунки: починаючи від дитячої потреби виглядати солідніше, і закінчуючи бажанням маніпулювати іншими людьми. Чим доросліше суспільство, говорить режисер, тим менше воно потребує наївних «ідіотів», які прагматизм підмінюють людинолюбством, а принцип особистої вигоди — мрією про загальне щастя.

Крістоф Марталлер, чию виставу було показано в передостанній день фестивалю, дійсно підбив своєрідний підсумок розпочатої розмови. Зазначу, що вистави цього режисера ніколи не базувалися на п’єсах, у звичному розумінні цього слова. Всі вони поставлені за авторськими сценаріями, створеними спільно з драматургом Стефані Карпо. І в світлих, гумористичних, марталлерівських опусах розповідається часом по декілька десятків історій, —лише химерне асорті зі всіляких історій про європейців, яким випало жити за часів кризової лихоманки, яка віщує кінець доби нестримного, неконтрольованого споживання. Люди насилу розлучаються зі своїми речами, вони до них приростають, зливаються з ними. Люди вимагають усе більше й більше нових предметів меблів і гардероба, послуг, комфорту і, зрозуміло, кредиту. Але гроші «більше не працюють» — бунт рабів, обертається крахом надій та ілюзій їхніх господарів. Така, мабуть, магістральна тема вистави. А попутно ж існує і ще пару десятків не менш важливих проблем, наприклад, втрата приватного простору європейцем, життя якого протікає під пильними поглядами відеокамер, консьєржів, любих сусідів, сотні соціальних служб. Шепіт телефонної розмови транслюють через гучномовець, приватна бесіда відбувається під мікрофоном, який невинно звисає згори. Людина просто таки приречена на публічність, на суспільство, на саму себе. Кульмінацією вистави стає дуже забавний «показ мод».Усі ці дивні, шаржовані, злегка гротескові, прості обивателі раптом виходять на дефіле в безглуздих костюмах а-ля недбалий «домашній туалет». Але регіт у залі стоїть не від натягнутих до грудей спортивок, а від того, як актори демонструють своїх героїв, зворушливих, незграбних; таких, що тушуються та ховаються за речами, не вміють їх носити; але радісних і таких, що невірно вважають, що чимось можна прикрити порожнечу свого життя.

І цей відчайдушний сміх публіки, мабуть, найкраща з усіх можливих реакцій людини, яка побачила себе на повен зріст збоку. А весь фестиваль загалом і ці чотири режисери зокрема, довели, що такий сміх над собою є життєво необхідний. І тоді, при всьому невтішному та суворому діагнозі, виставленому європейським театром суспільству, надія на «одужання» ще залишається.