Сильна нація — це солідарна нація

Ця поїздка відбулася на запрошення Польського інституту у Києві. У складі групи (до неї входили критики і журналісти) був і наш постійний автор, кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів України Сергій ТРИМБАЧ. Ми подаємо перший матеріал, в якому підсумовуються враження від знайомства з польською кіноіндустрією. Продовження буде у найближчих числах «Дня»...

Колись Тарас Шевченко написав відомі слова: «Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила...» Це тим, хто радів, що ми, українці, посприяли занепаду сусідньої країни. Не варто радіти такому... А от успіхам у сусідньому дворищі порадіти варто. Хоча б тому, що позитивний приклад є заразливим і стимулює до прогресу й у власному господарстві.

«ПО-ПЕРШЕ, ЦЕ КРАСИВО»

Ми побачили нову Польщу, ми побачили кілька поколінь польських кінематографістів, які витворили нині кіно, що все активніше витісняє з національних екранів фільми інших країн. Молоді поляки хочуть бачити й отримують таку можливість, своїх героїв і свою історію. Приємно вразило, що класики, всесвітньо відомі режисери Анджей Вайда, Кшиштоф Зануссі, Єжи Гофман із надзвичайною повагою і приязню говорили про молодше покоління польських кінематографістів. Гофман, до речі, під час тривалої розмови багато говорив про уроки історії — і Польща, й Україна, на його цілком правдиву думку, в минулому зазнавали катастроф внаслідок внутрішніх «розборок», а то й війн. Враження, що Польща упродовж останнього чверть століття  врахувала уроки історії. «Солідарність» — справді ключове слово для розуміння природи успіхів поляків, з кінематографом включно. У нас, на превеликий жаль, історія все ще учить тому, що вона нічому не учить! Так у політиці, так і в культурі. Деякі українські кінематографісти (є такі серед старших, є й серед молодших) заходилися нині  з’ясовувати стосунки. Замість того, щоби об’єднатися перед загрозою нового культурного голодомору. Бо ж під салютні, збуджені гасла про наші поразки в інформаційній війні і в сфері аудіовізуальних мистецтв вітчизняне кіно, яке тільки-тільки почало оживати, знову гальмують, обрізають фінансування, і ми не зрідка не знаходимо нічого кращого, аніж сварки, внутріособні війни. Батьки лушперять дітей, діти — батьків... Подивімось на поляків, подивімось! Сильна нація — це солідарна нація.

Сильне враження справила ефективність реформ у кіноіндустрії. Визначальним у цьому процесі стало створення 2005 року Польського інституту кіномистецтва. Від самого початку його генеральним директором стала тридцятилітня (!) Агнешка Одорович.  Нині завершується друга, й остання, каденція її перебування на цій посаді.   Під час зустрічі пані Агнешка (чарівна молода пані, мушу вам зізнатися) розповіла про основні досягнення Інституту. В їх основі прийнятий того самого 2005 року закон про кіно, який і спроектував реформи. Нині річний бюджет польського кіно становить 35 — 40 мільйонів євро (у нас цього року будуть, напевно, ті самі цифри — тільки у гривнях), причому 90% цієї суми надходить з кіноринку (!), а не від держави. Всі учасники польського ринку сплачують щорічно 1,5 процента від своїх доходів на користь Інституту. Головний підсумок дев’ятилітніх реформ: не просто різке збільшення фільмів, а те, що глядачі почали дивитися свої картини — частка національних фільмів у прокаті становить 25 — 30 відсотків!

Мене особисто цікавив механізм відбору проектів, адже у нас він у чомусь схожий, одначе супроводжується скандалами (маю на увазі конфлікти, які супроводжували роботу експертної комісії при Держкіно України). «У нас жодних скандалів», — пояснила пані Одорович. Хоча та сама двоступінчаста система. Шість експертних комісій, кожну з яких очолює режисер (це попри відомий стереотип, що режисери люди надміру субактивні, нетерпимі до чужих мистецьких ідеологій). Обов’язковою умовою є те, що такий керівник комісії на час своєї короткої каденції зобов’язується не брати участі у жодному проекті, який подається на конкурс. Цікавим є те, що продюсер може подавати свій проект до однієї з комісій — на власний розсуд! Доля відібраних комісіями проектів вирішується на другому етапі, коли керівники комісій збираються разом і шляхом дискусій та голосування встановлюють остаточний реєстр відібраних кінопроектів. Може, варто і нам запозичити цей досвід? Запозичити у мирних, не войовничих і на диво ефективних  поляків...

Бо ось поки в нас хочуть ліквідувати Держкіно, український аналог польського Інституту. У нас чомусь будь-які розмови про реформи (улюблена забавка наших псевдолібералів) починаються з намірів щось скоротити, ліквідувати, влаштувати вселенське обрізання. У відомому єврейському анекдоті ребе, відповідаючи на запитання, в чому користь обрізання, відповідає так: «По-перше, це красиво...» Отаких ребе у нас — неміряно, естетів чортових; різали б своє щось, замість вкорочувати чуже.  Не запропонувавши нічого, не пояснивши взагалі, а для чого ви це збираєтеся робити. «Оптимізують», демони. Щоби ми переконалися згодом, що у черговий раз йдеться про те, щоб замурувати вихід з тунелю. У даному разі замість вироблення і прийняття нової редакції закону України про кіно, яке б дало нове дихання нашій кіноіндустрії... Замість того, щоби наш кінематограф отримував свою частку від ринку... Різати бухгалтерськими ножицями — ніякого розуму не треба.  Хто б оптимізував мізки наших чиновників, в яких одна пісня — скорочення видатків. Утім, як мінімум одна позитивна новина є — Держкіно України підготувало концепцію розвитку національної кіноіндустрії на найближчі десять років. Поки те Держкіно не «оптимізували».

РОЗМУРОВУЮТЬ, РОЗМІНОВУЮТЬ...

Не менш вражаючим є і досвід реформування польської Спілки кінематографістів. Голова Спілки, відомий кінорежисер Яцек Бромський оповів: коли сів у керівне спілчанське крісло у кінематографічної громади у власності була аж одна кімната. Нині орендують два поверхи будівлі у центрі, будують офіс, куди невдовзі переїдуть. Придбали кінотеатр «Кіно Культура», який показує добірні фільми, старі й нові, він є своєрідним клубом. Там же ресторан, в якому члени Спілки насамперед старшого віку, завжди можуть пообідати за мізерну суму. Придбали землю в одній із польських провінцій, де збудували Будинок творчості кінематографістів. Щонайважливіше — Спілка фінансує виробництво фільмів-дебютів...

Знов-таки, урок для українців. У нас традиційно творчі спілки кваліфікують як «породження сталінізму», як «оплот консерватизму». Це попри те, що, скажімо, Спілка кінематографістів у СРСР була утворена в роки хрущовської «відлиги/оттепели», утворена, не дивлячись на сильний спротив тодішнього партійного чиновництва: навіщо, мовляв, кінематографістам подібне об’єднання, вони й так у «колгоспах», чи то пак на кіностудіях працюють. Оптимізатори, знов-таки. Втім, як у воду дивилися — досить пригадати роль Спілки кінематографістів СРСР (і України, звичайно) у трансформуванні радянської системи... Чи не тому і нинішній владі усе чомусь наші спілки муляють? Досить пригадати хоча б порівняно недавні заклики Анни Герман ліквідувати ті самі спілки, а їхнє майно (ключова теза партайгеносе) передати якимось міфічним громадським (новим!) об’єднанням, де свобода творчості буде визначати все і вся. Пані Герман не конкретизувала, та найімовірніше йшлося про ті «творчі об’єднання», які «креативненько» і свобідненько грабували країну на мільярди і мільярди доларів.

У чому сутність  досягнень польської Спілки? В досить простому (хоча насправді реалізувати це було украй важко) реформуванні: кінематографічна спільнота стала організацією колективного управління авторськими правами, а отже, й отримує чималі надходження за використання тих прав. Як пояснив Бромський, не всі члени Спілки є носіями авторських прав. Носії прав виокремлені в гільдію і є спеціальний відділ, який і опікується даною проблематикою. Одначе усе це прийшло після тяжкої в тривалої боротьби. Перемога в якій стала можливою завдяки консолідації всіх кінематографістів.

Останнє, знов-таки, є важливим уроком для нас. Консолідація, корпоративна єдність — без цього важко досягнути якихось справді позитивних змін. Бо ж поки ми влаштовуємо міжусобні війни, справа вирішується на користь інших. Або — Іншого, якого-небудь олігарха, скажімо. На зловтіху іноземним «уболівальникам», які будуть просторікувати про «махновську», анархічну вдачу українців, нашу нездатність вибудувати власну державність. А держава і починається з внутрішньої, корпоративної солідарності, з уміння чітко ставити мету і так само чітко програмувати засоби її досягнення.

Так, Польща справді підіймається. А ще ж недавно ми були десь на одному рівні. Це не Франція, не Японія, це близький і зрозумілий нам приклад. Мусить же чомусь нас учити історія — і не лише власна.