Так, важко

Режисер працював над стрічкою більше 10 років і помер, не встигнувши завершити озвучування. Фільм вийшов через рік після смерті Олексія Юрійовича.

Остаточна 177-хвилинна версія — це чорно-біла оповідь про кілька днів з життя аристократа, дона Румати, який насправді є розвідником-спостерігачем, посланим Землею на іншу планету, в державу Арканар, занурену у безпросвітне середньовіччя. Він бачить, як в Арканарі відбувається кривавий переворот: спочатку до влади, перебивши аристократичну верхівку, приходить рух «сірих», потім останніх вирізає Орден чорних монахів, «безжальних, як бразильські мурахи», за словами Стругацьких. І «сірі», і «чорні» із завзяттям винищують всіх більш-менш освічених людей. Румата, зв’язаний обітницею ніколи не вбивати — оскільки його здатності до бою набагато перевищують будь-яку місцеву армію — намагається рятувати книжників, але зрештою вдається до насильства, неправомірно втручаючись в хід розвитку чужої цивілізації. Це — за сюжетом.

Що таке «Важко бути богом» по суті? Світ з порушеними зв’язками.

Цей дійсно вражаючий образ Герман змальовує протягом перших 10 хвилин. Ніщо не перебуває у спокої, вся потенційна енергія перейшла в кінетичну. Кадр обов’язково розбито або ускладнено  на передньому плані рукою, мотузкою, струменем полум’я або диму, байдуже чим. Також немає жодної статичної або малолюдної мізансцени: обов’язково кілька людей щось мають робити. Осмисленість цих рухів і їхній зв’язок з рештою подій неважлива.

Тут так само все тече. Наявні всі види рідин та аморфних речовин, переважають кров, бруд, фекалії, дьоготь, нутрощі. Загалом, це дуже густа, липка й брутальна реальність: будь-яка розмова включає фізичний контакт від дотику до укусу, герої не тільки принюхуються до всього, що бачать, але й постійно щось розмазують собі по обличчю.

Однак, створивши таку моторошно переконливу картину, Герман не йде далі, а повторює вже сказане одним і тим же способом. Монотонність — головна тут біда. Монотонність гарячкового руху, від якого кадр тріщить по швах, і який не несе сюжетного повідомлення й нічого не додає візуально (при тому, що операторська робота — бездоганна). Монотонність діалогів, які герої здебільшого бурмочуть собі під ніс, починаються і закінчуються на півслові або заглушуються випадковими репліками чи шумами. Монотонність боротьби режисера з сюжетом, який він старанно топить у неосяжному болоті другорядних і часто незв’язаних деталей. Монотонність візуальних запозичень з живопису Північного Ренесансу — Брейгель-старший і німецькі іконописці надто вгадувані та до нав’язливості повторювані в композиціях і типажах. 

Одноманітна гарячкова інтонація руйнує драматургію. За таким надміром самої дії як руху драми й характерів немає, а через це немає повноцінного переживання того, що відбувається на екрані. Озброєні люди кудись увірвалися, хтось когось знову вдарив, Румата знову комусь нагрубив, когось знову закатували або вбили, одним більше, одним менше — яка різниця? З тієї ж причини не простежується конфлікт Румати-Ярмольника з цим липким, в’язким середовищем, в якому він наче розчиняється — а саме це протистояння мало б слугувати мотором всієї історії незалежно від складності форми втілення. Герой аж ніяк не змінюється. Ті ж самі відстороненість та іронія, ті ж самі скоромовка і клоунада, навіть у моменти, що передбачають інакші реакції.

Як часто буває з претензійними творами, поруч із формальним надміром йде банальність змісту. Нестерпно банальний Румата, який  цитує Пастернака якомусь горлорізу. Банальні його світоглядні діалоги як з головним ворогом — «сірим» Ребою, так і з врятованими мудрецями-книжниками. Банально звучить його фінальне: «Богом бути важко». 

Що ж це за фільм?

Це фільм, що виснажує і нічого натомість не дає.

Це фільм, що не створює мистецької цілісності, і кожний кадр якого при цьому є самоцінним твором.

Це останній фільм Олексія Германа — його видатна невдача, настільки ж велика, наскільки великим він був сам.