Талановитий бешкет
Фестиваль альтернативної, неформатної та експериментальної музики «16+» — діяння в певному сенсі героїчне
Робиться на ентузіазмі, реклама — через Інтернет і сарафанне радіо, список учасників — з мінімальним комерційним потенціалом. Проводять його ентузіасти для, за великим рахунком, такої само, як вони, публіки — середнього класу молодих містян, які мають смак до нетипових артистичних розваг.
«16+», до речі, — не вікове обмеження, а радше позначення місця проведення — арт-дворик на Іллінській, 16, а «плюс» вказує на розмаїття програми: різножанрова музика плюс кінопокази, плюс візуальне мистецтво.
Сам дворик — частково окуповані художниками одно- і двоповерхові напівруїни, якими все ще багатий Поділ. Деякі будівлі взагалі стоять без даху, що додає романтики, коли можна, розвалившись на канапі, дивитися фільм у проекції на стіну, а над головою в тебе буде лише літнє зоряне небо.
Цього року фестиваль відбувався уже вдруге, і протягом трьох днів на трьох сценах, які організатори примудрилися влаштувати в доволі непристосованому просторі, виступили близько 60 музичних колективів — від київських композиторів академічного авангарду Алли Загайкевич, Максима Шалигіна й Олексія Ретинського до різнокаліберних рок-груп. Жодних зірок, лише чисте самовираження. Загалом Іллінська, 16 на цей вікенд перетворилася на справжній заповідник нестандартного мистецтва; заклик «приходьте — буде дивно» знайшов цілком гідне втілення. Вершиною чудасії стала панк-опера «Трояндовий бутон».
Панк-опера — визначення, яке звучить як оксюморон. З одного боку — анархічний, брутальний стиль, якому трохи більше 40 років, з другого — класичний сценічний жанр з удесятеро давнішим спадком. Тим не менше, таке поєднання можливе, адже панк, за великим рахунком, — не так музика, як певна позиція, певний спосіб дражнити реальність. Панк може вкладатися в невротичне рок-н-рольне русло або звучати в ритмах легковажного диско чи приймати форму цілого спектаклю — в будь-якому вигляді його хуліганська енергія розпізнається одразу.
В Києві є група, що дотримується панку саме по суті — дует «Хамерман Знищує Віруси». Володимир Пахолюк і Альберт Цукренко (нещодавно в «Дні» було інтерв’ю з ними про Суми — місто, де вони починали 20 років тому) — цілком дорослі люди, але в творчій нестримності дадуть фору переважній більшості молодших рокерів.
Задум опери з’явився в них ще п’ять років тому. Фестиваль спонукав втілити нарешті це в повноцінний проект. За основу взяли біблійний міф про Каїна та Авеля. Зробили його травестію. Залучили цілий склад виконавців, навіть одного справжнього оперного співака.
У «Бутоні» серед інших діють такі химерні персонажі, як Гугл, Трава, Вівці й цілий натовп зомбі. Сюжет інколи набуває пружності трилера, інколи майже зникає, але дивитися й слухати незмінно цікаво. До того ж «Хамермани» мають те, що дозволяє їм переступати будь-які табу на сцені: влучне почуття гумору, причому гумор — просто-таки вугільно-чорний. Хоч би про що співали — чи то про крадіжку, чи то про вбивство, чи про підступну зраду або щось подібне — завжди виходить смішно: такий собі гран-гіньоль у бризках шампанського та бутафорської крові. І справді, «Трояндовий бутон» — це дійсно опера — з аріями, речитативами, дуетами, хорами, і це дійсно панк — з диким канканом у фіналі. Загалом — талановито зроблений бешкет, до речі, в цілком бароковому дусі, який у свою чергу для України є сталою мистецькою традицією. Такого на київській альтеративній сцені я, чесно кажучи, не пригадаю.
А в тих, хто не побачив це на Подолі, є ще шанс: у вересні прем’єра повної версії «Трояндового бутона» відбудеться на «Гогольфесті».
