Театр і гроші — речі несумісні?

Той, хто регулярно відвідує театри, вже не дивується з аншлагів. Та нещодавно, прийшовши на виставу Національного театру російської драми «Блоха у вусі», мені довелося стати свідком, як на мене, безпрецедентної ситуації.

Усі квитки було розпродано, про що й повідомляло оголошення в касовому віконці. Та все ж чимало тих, хто бажав потрапити на виставу, не полишали касового залу, заздрісними поглядами проводжаючи кожного, хто отримував у адміністратора заповітну контрамарку. Ось тут і з'явилося декілька молодиків напівінтелігентного вигляду й змовницьки зашепотіли: «Квиточок не потрібен?» І якщо театрали могли купити квитки в театральній касі за сім — дев'ять гривень, але вчора, то меткі хлопці пропонували їх за тридцять, але сьогодні. Правду кажучи, торгівля йшла не дуже жваво. Потенційні покупці відмагалися: «Ми кияни — вистава не втече». Зрештою, осіб тридцятеро, переважно молодь і пенсіонери, на виставу так і не потрапили. Це якщо не рахувати студентів театрального інституту, яким цього разу відмовили в їхніх улюблених «елітних» місцях на гальорці. Проте декілька квитків, ціна на які перед самим початком вистави впала до двадцяти гривень, таки купили.

Якби Театр імені Лесі Українки містився десь... одно слово, був породженням капіталізму, описаний ажіотаж дуже сприяв би зростанню його добробуту. Адже якщо ціна визначається, зокрема, і співвідношенням попиту та пропозиції, то, мабуть, і театр не має бути в цьому сенсі винятком, хоч би як засмучувало нас те, що вистава в даному разі стає товаром.

Натомість позиція художнього керівника — генерального директора Російської драми Михайла Рєзниковича, який не втомлюється повторювати, що театр повинен бути демократичним і доступним закладом, отже, підвищувати ціни на квитки «аморально з погляду тієї ситуації, що склалася в країні» — залишається незмінною. Тому, хоча питання про підвищення цін на квитки останнім часом дебатується в дирекції театру, вони й надалі коштуватимуть не більше від дев'яти гривень. Принаймні до кінця сезону. Втім, досвідчені адміністратори кажуть, що підвищення цін не завадить спекулянтам перепродавати квитки на популярні вистави. І хоч якою брутальною може видатися така ситуація, вона викликає й певний оптимізм. Адже досі спекулянтів театральними квитками в Києві можна було побачити лише на гастролях московсько-пітерських зірок. Там публіка часто не цікавилася, за що платить — за мистецтво чи за халтуру, коли два стільці — вже декорація, а двоє відомих імен — уже мало не художня сенсація. На такі вистави публіка готова купувати квитки за шалену до абсурду ціну: грошовитих завсідників цих видовищ цікавить, схоже, не так театр, як престиж відвідати модну й «недемократичну» виставу.

Те, що за «Блоху в усі» деякі глядачі заплатили потрійну ціну, свідчить про обнадійливу тенденцію: «київське» починає котируватися серед театралів не нижче, ніж «московське». Глядач повертається до театру, виявляючи інтерес до конкретних колективів та їхніх конкретних вистав. Не знаю, чи спекулюють квитками на вистави Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра, але припускаю це: адже чимало вистав ідуть тут зі стабільними аншлагами. Чи слід реагувати на цю тенденцію популярним театрам, підвищуючи ціну на квитки? І чи не парадоксально, що нині за однакову ціну можна відвідувати й вистави-фаворити і вистави-аутсайдери?

Скажімо, у тій же Російській драмі поряд з аншлаговими виставами «Тойбеле та її демон», «Школа скандалу, «Банківські службовці шалено темпераментні» йдуть «З Вами небезпечно мати справу» та «Осінні скрипки», які глядачі відвідують значно рідше. Так само в кожному театрі: одні вистави користуються надзвичайною любов'ю глядачів, інші — ігноруються ними. Чому б не запровадити на них диференційовану ціну? Втім, художній керівник Київського театру драми та комедії Едуард Митницький вважає, що таке «сепарування» вистав може призвести до «психічних метаморфоз» серед акторів, отже, негативно позначиться на діяльності усього театрального організму.

І все-таки, гадаю, театри, напевно, могли б врахувати цілком реальне розшарування суспільства за фінансовою спроможністю. Згадаймо історію — зазвичай партер і «гальорка» належали бідноті, комфортабельні ложі абонували багатії. І якщо в Театрі драми та комедії градація місць неможлива через невеликі розміри залу та небажання, як каже Е. Митницький, «підігравати мобільним телефонам» у перших рядах, то адміністрація Національного театру імені І. Франка давно виношує цю ідею й не наважується її втілити лише через загальну економічну нестабільність у країні.

Керівник камерного театру-салону «Сузір'я» Олексій Кужельний, розмірковуючи над цією проблемою, зауважив, що нині до театрів застосовують закони як до звичайних комерційних підприємств. У результаті, після сплати всіх податків, покривається лише 20 відсотків витрат на виставу. Щоб театр міг існувати на комерційній основі, квиток має коштувати щонайменше 15 доларів.

Проте, веде далі Олексій Кужельний, зробити квитки дорожчими не можна не лише тому, що й нинішні 5 — 10 грн. за відсутності середнього класу — великі гроші (порівняймо: ціна театрального квитка ще десять років тому становила лише два відсотки середньої зарплатні, а отже, була доступна навіть людям із низькими доходами), а й через те, що в покупця спрацьовує 10-гривневий психологічний бар'єр. Квиток за дев'ять гривень п'ятдесят копійок, за спостереженням О. Кужельного, ще купують, а вже за 10 грн. — ні. Тому, вважає режисер, бюджетна дотація театрам насправді йде на підтримку не театру, а глядача.

Однак успіх «квитків із рук» у Російській драмі засвідчив готовність публіки платити за задоволення своїх смаків. Театральні спекулянти фактично стали індикатором справжньої глядацької уваги та спроможності театрів відповідати запитам аудиторії. І нехай критика глумиться з бульварних комедій у Театрі імені Лесі Українки та звинувачує Михайла Рєзниковича (та й не лише його) в потуранні невибагливим смакам, інтуїція «підприємців від театру» унаочнила інтереси глядача. Можливо, «публіка-дурепа», але кожен режисер усе-таки працює для неї і прагне здобути в неї успіх.

Ще кілька років тому найвищий статус, принаймні у фаховому середовищі, мав режисер-максималіст, який чаклував, як алхімік, у своїй лабораторії над студійними виставами, не дуже, зрештою, перехоплюючись їх прокатною долею, тим паче їх популярністю серед глядачів. Сьогодні до театру приходить прагматичніше покоління — постановники, до професійного оснащення яких входить не тільки здатність до оригінального художнього висловлювання, а й «менеджерські» здібності. Дуже дорогі й не менш суперечливі вистави Андрія Жолдака — яскрава ілюстрація такого підходу. Попри астрономічні ціни на квитки та кепкування критиків, вони мали справжній успіх і першими, до речі, довели конкурентоспроможність «вітчизняного театрального продукту» перед «експортно-гастрольним».

Тож хочемо ми того чи ні, а треба бути готовими до того, що за класні театральні видовища, нам, зрештою, невдовзі доведеться платити гідну ціну.