Ті, що не злякались правди

Література Пушкіна і Льва Толстого, Тургенєва і Достоєвського віддавна (і справедливо) вважається оздобою світової культури. Не вдаючись до надуманих і недобросовісних спекуляцій, неминучих у тому випадку, коли починають шукати у світових літературах (у тому числі й у рідній) художників слова, порівнянних (або незрівнянних) за масштабом обдарування з Достоєвським або Толстим (незалежно від того, знаходять таких творців чи ні — це, в усякому разі, упереджений, непродуктивний шлях), звернемо увагу на одну важливу обставину. А саме: російська класична література була визнана в Європі яскравим прикладом (чи не еталоном) «усесвітньої чуйності», гуманізму, співчуття до людського болю і вселюдяності. Вважаємо, не буде невибачною зрадою природному патріотичному почуттю українців, якщо визнати, що в такій високій оцінці — справді чимала частка істини (хоча об’єктивність вимагає не забувати і про помітні «плями на сонці»: прояви великодержавності, православного месіанства і хворобливої антизахідної підозрілості). Інакше кажучи, велика російська література — як і всяке складне історичне явище — не була єдиним монолітним цілим, позбавленим внутрішніх драматичних протиріч. Якраз навпаки!

Якщо ж говорити про російську літературу століття ХХ — то і не озброєним історико-філологічним аналізом оком видно, що великі соціальні й етичні колізії цієї найближчої до нас епохи, коли зазнали страшних потрясінь самі основи загальнолюдської моральності та гуманізму — все це стало важким потрясінням для класичного мистецтва слова в Росії. «Якби Толстой дожив до 1918 року, він прокляв би все, що за своє життя написав», — так сказав у розпал громадянської війни в Росії найпроникливіший, мабуть, мислитель тієї епохи Дмитро Мережковський (до речі, українець родом).

Скільки трагедій довелося пережити, осмислити і перевтілити за законами мистецтва слова письменникам Росії! Одні (їх було немало) гаряче вітали відновлення старої імперії Романових — вже в новій, радянській, «червоній» формі, інші (їх також не бракувало) з запеклістю відкидали «криваве новітнє варварство» (Бунін), пішли у фізичну, зовнішню, або в духовну, внутрішню, еміграцію. Все було зламано, складно, суперечливо, все «тонуло в крові й боротьбі» (Олександр Купрін).

Нас же, читачу, цікавить питання: як саме російська література сприйняла і відчула «серцем» велику трагедію Голодомору — геноциду 1932—1933 років в Україні? Ми не зосереджуватимемо свою увагу на творіннях «метрів» соцреалізму, хоча і в їхніх книгах можна — траплялося! — зустріти окремі сюжети, згадки, оповідання, пов’язані з Великим Голодом в Україні (як і в Росії). Так, в романі Петра Проскуріна «Доля» в першій же главі розповідається про те, як жінка-українка, яка з останніх сил прибилася на територію РРФСР, на Брянщину, рятуючись від голодної смерті, падає від виснаження на підступах до російського села і гине. Але в цілому весь роман — про класову підступність хижого і жадібного куркульства, будь-якими способами (підпал, ніж, постріл із-за рогу) прагнучого заступити дорогу в колгоспне «світле майбутнє».

Ні, оскільки об’єм пропонованих заміток невеликий, тобто є сенс відразу почати розмову про тих російських письменників, які не замовчували страшної правди про терор голодом (зауважимо лише коротко, що пророкування Дмитра Мережковського про близьке пришестя Грядущого Хама багато що пояснює вдумливому дослідникові, що бажає зрозуміти, чому Сталін без щонайменшого жалю знищував мільйони людей!). Отже, хронологічно першим написав правду про голод-геноцид, якщо автор цих рядків не помиляється, Василь Гроссман (його повість «Все тече» створювалася в 1955—1963 роках). «День» уже публікував (з передмовою професора Володимира Панченка і з його коментарями) ті уривки з цієї повісті, де йдеться про Великий Голод. Та все ж — процитуємо найбільш виразні місця з Гроссмана.

«Ось що я зрозуміла. Спочатку голод з дому жене. Спочатку він, як вогонь, пече, терзає, і за кишки, і за душу рве, — людина і біжить з дому. Люди черв’яків копають, траву збирають, дивись, навіть до Києва проривалися. І все з дому, все з дому. А приходить такий день, і голодний назад до себе в хатину заповзає. Це означає — осилив голод, і людина вже не рятується, лягає на ліжко і лежить. І раз людину голод осилив, її не підіймеш, і не тому лише, що сил немає — немає їй інтересу, жити не хоче. Лежить собі тихо — і не чіпай її. І їсти голодній не хочеться, мочиться весь час і пронос, і голодна стає сонною, не чіпай її, аби тихо було. Лежать голодні і доходять. А на деяких безумство находило. Ці вже до кінця не втихомирювалися. Їх по очах видно — блищать. Ось такі мертвих розрубували і варили і своїх дітей вбивали і з’їдали. У цих звір піднімався, коли людина у них вмирала. А вони не винні, винні ті, що довели матір до того, що вона своїх дітей їсть».

«Я дізналася потім — тихо стало в селі нашому. І дітей не чутно. Там вже ні іграшок, ні супу курячого не треба. Не вили. Нікому. Довідалася, що пшеницю війська косили, тільки червоноармійців в мертве село не допускали, в наметах стояли. Їм пояснили, що епідемія була. Але вони скаржилися, що від сіл запах жахливий йшов. Війська і озимину посіяли. А наступного року привезли переселенців з Орловської області — адже земля українська, чорнозем, а в орловських завжди недорід».

Треба визнати, що розмова про Голодомор в сучасній російській літературі неможлива без звернення до творчості Олександра Солженіцина. Так, покійний класик до останніх днів життя гаряче виступав проти визнання Великого Голоду 1932—1933 рр. геноцидом українського народу. Але, при всьому законному протесті чималої частини українців проти такої точки зору, не забуватимемо: перед нами великий письменник. Ось уривок із роману «В колі першому» (глава 71) — один із героїв, в’язень «спецшарашки» інженер Рубін, із жахом згадує, як «очищав від куркулів» українське село в 33-му і забирав хліб:

«Розумілося само собою! — розривати ями із закопаним зерном, не давати господарям молоти борошно і пекти хліб, не давати їм набрати води з колодязя. І якщо дитя господаря вмирало — подихайте ви, злидні, і зі своїм дитям, а хліба спекти — не дати. І не викликала жалості, а звичною стала, як в місті трамвай, ця одинока підвода з похнюпленим конем, що удосвіта йде принишклим мертвим селом. Батогом у віконницю:

— Небіжчики є? Виносьте.

І в наступну віконницю:

— Небіжчики є? Виносьте.

А скоро і так:

— Е! Чи тут є живі?

А зараз утиснуто в голову. Врізано розжареним залізом. Пече. І здається інколи: рани тобі — за це! В’язниця тобі — за це! Хвороби тобі — за це!

Нехай. Справедливо. Але якщо зрозумів, що це було жахливо, але якщо ніколи б цього не повторив, але якщо вже сплачено? — Як це очистити з себе? Кому б сказати: о, цього не було! Тепер вважатимемо, що цього не було! Зроби так, щоб цього не було!

Чого не вимотує безсонна ніч з душі сумної, яка помилялася?»

А ще — нам важко буде уявити жах мертво-голодного 33-го, не прочитавши оповідання Володимира Тендрякова «Хліб для собаки» і «Параня». У них — сама суть того часу: тортури голодом, корчі, згасання — і незнищенна, вічна людська великодушність (у першому із цих оповідань — дитяче): нагодувати, врятувати, обігріти тих, які гинуть. А друге оповідання (могло б, здається, бути написане Достоєвським) — страшна картина, якась фантасмагорія: божевільна баба Параня наганяє смертельний жах на все село, несподівано кричачи на знайомих і малознайомих людей: «Ворог ти! Скинення — замах на самого Сталіна задумав! Наскрізь бачу тебе!» І — не божевільна потрапляла в лікарню, але та людина навіки зникала.

А ще — прекрасний роман Бориса Можаєва «Мужики і баби» (написаний, правда, на російському матеріалі, але є «точки пересічення» з Україною), де розповідається про те, як авантюристи, демагоги, заздрісники, садисти і ледарі «організовують колгосп», практично розвалюючи міцне раніше село.

Та все ж — звичайно, росіяни ще дуже і дуже мало уявляють собі, що це було таке — Голодомор в Україні (а чи всі з українців уявляють?). Проте віриться: коли відносини між нашими народами стануть по-справжньому рівноправними (без імперської пихи), щирими, шанобливими — з’являться нові твори російських письменників, діалог буде продовжений.