Три сестри і Меріл Стріп
В український прокат вийшла драма «Серпень: графство Осейдж» — зі справжнім сузір’ям хороших акторів
Початок фільму відзначено певною літературністю: літній письменник Беверлі Уестон (режисер і актор Сем Шепард) цитує англо-американського класика Томаса Еліота: «Життя дуже довге», і спересердя додає: «Чорт забирай, він мав рацію!» — перед тим, як прийняти фатальне рішення.
Власне, літературність цієї стрічки легко пояснити: її було знято за однойменною п’єсою американського драматурга Трейсі Леттса, відзначеного за «Графство Осейдж» Пулітцерівською премією 2008 року.
Драматург також написав сценарій; у результаті «Серпень...» втілився на екрані як розмовна родинна драма, де кожному з героїв першого плану відведено кілька більш-менш ефектних монологів, де діалоги детальні й багатозначні, де обов’язково є декілька напружених сцен, що розряджаються оглушливими скандалами і жахливими викриттями.
Недружне сімейство Уестон — доньки Барбара (Джулія Робертс), Айві (Джуліанна Ніколсон) та Карен (Джульєтт Льюїс) — збирається після похорону батька в старому будинку, загубленому серед монотонних рівнин Мідвеста, де тепер самотньо живе їхня мати Вайолет Уестон (Меріл Стріп). Збирається — і майже відразу починає витягати скелети з неосяжних родинних шаф. В однієї негаразди з чоловіком і з дочкою — веганкою, яка курить марихуану, в другої — дуже спритний коханець, третя закохана в засмиканого і закомплексованого кузена, однак все це тьмяніє в порівнянні з тим, що чекає на них в будинку дитинства.
Режисером виступив Джон Уеллс — досить сумнівна кандидатура, адже здебільшого він знімав серіали — але тут, очевидно, допомогло знайомство — Уеллс добрих десять років працював у «Швидкій допомозі» з Джорджем Клуні, а саме Клуні продюсує «Серпень».
Дуже швидко стає помітно, що настільки серйозний матеріал Уеллсу не до снаги. Рясне і не завжди потрібне підкладення жалісної музики, надлишок мелодраматизму, невинахідливе чергування планів і ракурсів — Уеллс старається, як може, проте серіальне ремісництво помітне на кожному сюжетному повороті.
Однак режисер виграв у іншому — йому вдалося не заважати акторам. Тут гарні всі, але передусім, звичайно ж, — Джулія Робертс та Меріл Стріп. Перша, в образі старіючої красуні, затиснутої в лещатах життєвих обставин між проблемною дочкою і ще більш проблемною матір’ю, просто перевершує саму себе. Її Барбара і смішна, і трагічна, і сентиментальна; Робертс знаходить у своїй психологічній палітрі десятки відтінків, за допомогою яких вона будує, мабуть, кращу роль свого життя.
Що ж до Стріп, то тут зайві пояснення непотрібні. Тільки-но вона з’являється в кадрі — решта практично зникає. При цьому акторка примудряється ніде, в жодному епізоді не переграти, не перетягує ковдру на себе — роль на ній сидить ідеально. Якщо у фільмі щось і тримається як єдине ціле — то лише завдяки цьому диву, що безперервно палить, лихословить, плаче, танцює і радіє.
Але хороші тут й інші. Весь фільм — суцільна школа кіноакторської майстерності. Тому, напевно, і варто переглянути цю багатослівну історію однієї американської родини, в безумовно толстовському сенсі «нещасної по-своєму».
