У русі...

Кому з дитинства не знайомі ці імена з казки Ганса Християна Андерсена? Розповідь про стосунки й поневіряння двох підлітків формувала наші поняття про дружбу й любов, про перешкоди та подолання, про взаємодопомогу, про силу тендітності та слабкість грубої неправедної сили, про теплоту та холодність як риси характеру, як стиль життя, ставила перед однозначним вибором поміж добром і злом.

На невеликій за розміром сцені театру казка про Снігову Королеву ожила у чудових декораціях сценографа Людмили Нагорної. Майстерність художника полягає у створенні такої перспективи й глибини, що, дивлячись на розмальоване полотно, потрапляєш поглядом у неосяжну далечінь, здається, що з самого вікна старого будиночка, де з бабусею живе Герда, ввижається безмежність простору аж до самої Лапландії — тої країни, уявної чи реальної, страх перед якою живе у душі кожної людини, адже вона символізує розлуку з чужої волі. Ще нічого не відбувається, ще усе добре й звично у теплому й затишному куточку, але на обрії вже вирують хмари, які створюють примарні картини змін, що невмолимо насуваються. Мобільна конструкція з двох постаментів на сцені легко перетворюється з острівця щастя на дві схожі на скалки Дзеркала Зла крижини, які розносить у різні боки океан життя, розлучаючи героїв. Та половина, на якій залишається Кай із замерзлим серцем, із появою Снігової Королеви перетворюється на розкішні сани, що вiдвозять хлопчика від дівчинки, яка босоніж і голіруч ладна долати кригу нелюбові — те зло, що «більше прикростей та зневіри убиває нас».

Гарну виставу вирізняє гармонія задумів сценографа й режисера у співтворчості з диригентом, хореографом, художником сценічного освітлювання, хормейстером. Драматургія музики Баневича сама диктує ритм подій на сцені. Режисер-постановник Лариса Моспан-Шульга змогла поставити кожний епізод так, що у виставі практично немає пустих сцен. У партитурі небагато музики для того, щоб відтворити складний і довгий шлях дівчинки Герди через ліси, поля, міста й королівства, який вона долає у пошуках Кая. Ілюзія тривалих і виснажливих пошуків створюється завдяки кільком пробіжкам героїні між двома завісами — інтермедійною й напівпрозорою, під час кожної з яких вона зустрічає різних людей і звертається до них із німим запитанням про Кая; і з кожною новою пробіжкою все більше відчувається, як вона стомилася, який великий шлях пройшла, поки не натрапила на зграю розбійників. Ця сцена настільки емоційно насичена за музикою й режисурою, що стає переломним моментом вистави: у нерівній боротьбі тендітної дівчинки з відчайдушними шибайголовами добро неминуче перемагає зло силою самого поняття любові, донесеного до спорожнілих сердець.

Мелодика твору дуже близька до мюзиклу, тому вимагає певних рухів, часто танцювальних, від кожного персонажа. У виставі практично немає статичних сцен: рухаються й танцюють і головні герої, і другорядні, і хор. Це завдяки тому, що визначальна роль у роботі над виставою належить балетмейстерові Віктору Литвинову, який, до речі, з березня минулого року є головним балетмейстером театру. Цей досвідчений майстер хореографії додав у оперну виставу дію, якої так часто бракує іншим постановкам. І мова не тільки про суто балетні сцени, яких не так уже й багато, а практично про всю виставу. У творчій взаємодії з режисером Віктор Володимирович пластично змалював більшість учасників дійства, для кожного знайшов характерні рухи й жести. Його Тролі (у блискучому виконанні Любові Канюки та Анатолія Гуріна) скоріше кумедні, ніж потворні, скоріше набридливі й навіть дещо недоумкуваті, ніж справді злі. І таке рішення виправдане, до того ж воно у повній гармонії з костюмами, запропонованими Л. Нагорною. У білій казці все красиве зовні, тож відверта потворність дій при зовнішній привабливості створила б надмірний дисонанс, який би дуже нагадував справжнє життя. А казка повинна залишатися казкою.

Світла й дещо меланхолійна сцена катання на ковзанах, на тлі якої розгортається драматичний епізод перетворення й подальшого зникання Кая, побудована таким чином: у центрi танець виконують професійні танцівники, а по краях сцени парами стримано рухаються артисти хору. І це дійсно виглядає справжньою ковзанкою, де діти катаються по середині, а дорослі туляться ближче до огорожі. Рука балетмейстера відчувається й в епізоді, коли Снігова Королева забирає Кая. Конструкція, яка виконує роль саней, досить громіздка, щоб зобразити швидкість зимового вітру, що підхоплює королеву з її почтом. Тож постановники застосували кінематографічний прийом уповільненої зйомки, завдяки якій створюється ілюзія швидкого руху, який переходить у політ, коли за кавалькадою опускається прозора завіса, нижня кайма якої нагадує білі хмари під полозами, котра в іншому епізоді грає роль кучугури.

Блискучо поставлена сцена у таборі розбійників. Динамічна та яскрава, вона приваблює й костюмами, і бутафорією, і поєднанням музичного й вокального тла з пластичним вирішенням. Тонкий гумор в авторській партитурі, який пом’якшує фактичну жорстокість розбійницького середовища, доповнюється пластикою виконавців, котрі зображують розгульних бешкетників, для яких життя людини та її переживання — просто забавка. Партію Отаманихи композитор написав для баса, й це створює додатковий комічний ефект, вдало використаний постановниками й утілений виконавцем (прем’єру співав Роман Смоляр, продемонструвавши вміння поєднувати професійний вокал з яскравим артистизмом). Маленька розбійниця у виконанні Вікторії Ченської дуже нагадує сучасне дитя вулиці, дівчинку-підлітка, яка недоотримала справжньої любові й уваги, але ще не втратила здатності її відчувати й сприймати, адже справжні прекрасні почуття пробивають нетривку стіну нелюбові, змуровану силою обставин, тоді назовні прориваються доброта й шляхетність, закладені Богом у кожній дитині.

Чи не найбільш вражаючою в цій сцені є поява Північного Оленя, який завдяки майстерності художника по костюмах виглядає справжнім благородним мешканцем суворого краю вічної мерзлоти. Це чи не єдиний статичний персонаж у постановці, але саме завдяки статиці, яка гармонує зі стримано- схвильованим музичним малюнком басової партії у виконанні Юрія Коваленка, створюється враження його величності та шляхетності...

Та ось ми у володіннях Снігової Королеви (Тетяна Странченко по-акторськи дуже переконливо виконала свою вокальну партію). Розкіш біло-блакитно-сріблястих декорацій та костюмів господарки царства криги просто заворожують глядача. Здається, що таку холодну красу не може подолати ніщо у світі. Сама Вічність панує на маленькій сцені, аж поки тендітна хоробра дівчинка з гарячим люблячим серцем не розвіє білі чари теплом і силою своїх почуттів. Герда у виконанні Ірини Ладіної настільки харизматична, що викликала у юних і дорослих глядачів просто безмежне співчуття. Її ніжно-дзвінкий голос у поєднанні з неабияким акторським драматизмом протягом усього дійства переконливо доніс до публіки основну ідею, що любов — це животворна сила, спроможна протистояти вбивчій силі світу нелюбові та байдужості, світу, який загрожує нашому реальному сучасному життю, життю наших дітей, світу, у якому без мудрого Ліхтарника (Віталій Жмуденко був справжнім провідником для глядачів) не просто знайти правильний шлях.

Прекрасна постановка з усім багатством декорацій і костюмів, звичайно ж, була б неможливою без коштів, наданих на її втілення. Це відбулось завдяки Головному управлінню культури й мистецтв столиці України, муніципалітету, які подарували дітям казку. До речі, цікаво, що цю ж оперу було поставлено всього за місяць до київської прем’єри у столиці Північної Осетії Владикавказі. І зроблено це було силами Санкт-Петербурзького Маріїнського театру фактично завдяки ентузіазму Лариси Гергієвої, яка при підтримці свого уславленого чоловіка, диригента Валерія Гергієва, знайшла поза межами Росії, в основному в Англії, спонсорів, які подарували дітям країни, де відбулася жахлива трагедія Беслана, де не загоюються рани від численних терактів, справжню новорічну казку... Яке щастя, що дітям України не відомий цей жах. Ми живемо у прекрасному місті, яке може й повинне дбати про своє майбуття, виховуючи нові покоління на кращих зразках високого оперно-балетного мистецтва.