«Україна має вести безупинний діалог із великими культурами»

Вадим Скуратівський є автором низки книжок, присвячених німецькій та світовій літературі, українському бароко, екранним мистецтвам, має понад тисячу публікацій з історії української, російської та західних літератур, філософії, кінематографу та театрального мистецтва, усесвітньої історії. Свого часу пан Вадим вів цикл телепередач «Свіжий погляд на історію» (на тоді ще УТ-2), «Монологи. Надії і втрати» (на «1+1»), «Бачу землю» (на Першому Національному). І хоча нині публічний ареал Вадима Скуратівського значно зменшився, він, як і раніше, належить до, як мовиться, публічних інтелектуалів. Зараз пан Вадим продовжує займатися науковою роботою й викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Сьогодні науковець святкує своє 70-річчя.

Із цієї нагоди «День» поспілкувався з Вадимом СКУРАТІВСЬКИМ про гуманітарну політику та безальтернативність демократії.

— Пане Вадиме, ви реалізували себе в багатьох гуманітарних сферах — як історик, культуролог, філолог, викладач тощо. Як, з огляду на свій досвід, оцінюєте сьогоднішню Україну в контексті 20-річчя незалежності?

— Хотілося би вжити слово «скептично», але я оцінюю сучасну українську ситуацію стримано, ба навіть драматично. Ми живемо у країні, що упродовж цілого тисячоліття розвивалася в режимі певного нездійснення. Україна — це порубіжна країна, унаслідок чого їй не вдавалося реалізуватися в певних аспектах і сферах. Я не буду говорити про якісь обрядові, ритуалізовані сюжети щодо наявності великої імперії з одного боку й тих чи інших надструктур з іншого, але те, що Україну упродовж століть було замуровано в могутньому трикутнику Краків — Константинополь — Москва, — це факт. І, на жаль, інерція такого існування продовжується і в роки незалежності. Зрештою, ми були свідками, як 2004 року ті персонажі, які рвалися до влади, хотіли здати Україну нашому східному сусідові. Тоді це їм не вдалося, як тепер самому східному сусідові не вдається відновити Радянський Союз, а тим більше у форматі Романовської імперії. Але все це падає на наші голови й наші долі — як загальні, так і індивідуальні.

Сьогодні Україна перебуває між молотом і ковадлом, бо не можна перетворювати той чи інший простір на буферну зону. Інакше цей простір оточать сили, які вважають, що можуть робити на ньому все, що заманеться. Варто тільки подивитися на російських дипломатів і гостей, які приїжджають в Україну й несуть імперіалістичну ахінею. А Україна тільки облизується.

Та все ж за 20 років незалежності в Україні було зроблено дуже багато. Згадаймо, що до цього писали в київських академічних роботах про українське минуле. Це була суцільна брехня. Десь у 1960-х роках професор Дмитро Чижевський, гортаючи один історичний київський журнал «УІЖ», сказав: «Положительно — для готтентотов». На щастя, та «традиція» вже закінчилася. Інтелектуальна Україна видрукувала практично всі свої заборонені раніше тексти, видала на-гора всю попередню фактичність і подієвість, спробувала подати її більш-менш об’єктивно й переконливо. Звичайно, і досі існують персонажі, як-от малописьменний, але дуже енергійний парламентарій з монархічним прізвищем Царьков, який говорить: «Ставили пам’ятники Сталінові й будемо ставити!» Проте він уже в меншості. Важливо, що всі ці тексти, положення, тези, напрацьовані Україною думки, пройдені нею факти та події за 20 років незалежності було певною мірою систематизовано й бодай частково тиражовано.

— Як те, що Україна перебуває, як висловилися ви, на порубіжжі, впливає на її внутрішні процеси?

— Україна сьогодні перебуває на грані громадянської війни. На жаль, до цього призвела свідомість і тих, хто керує цією країною, і тих, ким керують. Цю свідомість треба брати до уваги. Я бачив, як афганці штурмували українській парламент. Це було видовище. Туди варто було привести найголовніших з українського політикуму, щоб вони зрозуміли: з цією країною треба щось робити. Утім, я не бачу сьогодні жодної постаті, яка б могла принаймні осягнути ситуацію, а тим більше скерувати її. Деякі з політиків уважають, що досить вдарити адміністративно-бюрократичним кулаком по столу, як колись, — і всі проблеми розв’яжуться. Але авторитаризм у сучасному світі не працює. А якщо і працює, то тільки на користь кризи самого авторитаризму. Тому зараз ми в дуже складній ситуації.

— Чи є шанс, що керівництво країни зрозуміє виклики, які постають перед країною, і змінить гуманітарну політику?

— Про яку гуманітарну політику можна говорити, якщо Інститутом національної пам’яті керує комуніст? Цей інститут створили якраз для того, щоб збирати інформацію про катастрофу комуністичної України. Про яку гуманітарну політику можна говорити з огляду на повне засилля на українському телебаченні російського й американського кітчу, який руйнує гуманістичні цінності Європи, сформовані століттями? Гуманітарної політики в Україні немає і не може бути, поки проблеми освіти й молоді вирішує Дмітрій Табачник, чия публіцистика є прикладом українофобства, російського чорносотенства й узагалі ненависті до будь-чого українського. У зв’язку з цим доводиться говорити, що гуманітарної стратегії цей уряд не має і, напевне, не може мати, тому що її цікавлять зовсім інші стихії й матерії.

Немає жодних альтернатив, окрім демократії. Іншого виходу сучасне індустріальне й постіндустріальне суспільство поки що не знайшло. Але хто буде облаштовувати тут демократію? Я кажу не лише про керівну еліту, а й, не без суму, про опозицію.

Десь наприкінці минулого століття Росія в особі «путіних» пішла шляхом авторитаризму, і кожен її важливий крок — господарчий чи політичний — працює проти цих людей. Ми вже забули про серпень 2008-го, коли тисяча російських танків кинулася у бік Південної Осетії. Схоже, тоді путінська Росія не просто воювала проти Грузії, а демонструвала свої «м’язи» всьому Кавказу. Що з цього вийшло? Нічого, окрім чергової кризи й безупинної ненависті цілих етносів до свого сусіда.

У Росії є одна фундаментальна риса, за яку вона розплачується: вона нічого не знає про Україну й категорично знати не хоче. Колись вона так само нічого не знала ні про Прибалтику, ні про Молдову, ні про Білорусь, ні про Кавказ і християнсько-ісламський світ, ні про Середню Азію. І раптом усі ці колишні імперії відпали від неї. У Москві за останні 50 радянських років не вийшло жодної наукової книжки про Україну, не було там і знавців грузинської культури й навіть знавців Сибіру — і за це вона зараз розплачується. У Британській імперії, від Лондона до Калькутти, було десять тисяч фахівців з Індії, і все одно в середині ХХ століття ця імперія припинила своє існування...

Ми повинні поступово навчати сусідів української культури. Це наш обов’язок. Польща вже 200 років навчає сусідів своєї культури. Кілька років тому в Петербурзі вийшов блискуче оформлений двомовний томик «Енеїди» Івана Котляревського — в оригіналі і в дуже хорошому російському перекладі з моєю післямовою. Я не помітив, щоб Україна якось відреагувала на появу цієї книжки.

Історія має бути гранично об’єктивною. Російська історіографічна традиція від Карамзіна й до сучасних напівісториків ніколи об’єктивною не була. Був один об’єктивний історик Покровський, але йому заважала марксистська догма. От він відкрито говорив, що таке Російська імперія у всіх її проявах. Насамперед має бути об’єктивна українська історіографія, і в неї не мають утручатися керівники Інституту національної пам’яті, міністри типу Табачника та інші схожі персонажі. Усе мають робити фахові історики. І такі науковці в Україні вже, на щастя, є.

— Як сталося так, що після 20 років незалежності Україна отримала міністра «валуєвського зразка»?

— Це результат низки дуже різних політичних подій та авантюр. До цього треба ставитися як до певного фатуму. Нам здається, що 1991 рік вирішив усі проблеми, але він, навпаки, поставив перед нами сто тисяч нових — і з цим нічого не вдієш.

Треба продовжувати те, що ми розпочали. Ми маємо підтримувати свою суверенність. Скажімо, команда, яка сьогодні при владі, 2004 року здала б Україну за кілька діб. А зараз вона змушена якось підтримувати цю структуру, господарювати, бо зрозуміла: якщо Україна зникне, то й вони зникнуть. Але, звичайно, їхня стратегія і тактика дивують: усі ці клоунади у вигляді політичних процесів, всі ці спроби любити Росію Путіна (бо Росію з її великою культурою любити варто), того самого Путіна, який сказав, що Радянський Союз здобув би перемогу у Великій Вітчизняній війні і без України. Але навіть з ним треба вести діалог.

Треба продовжувати працювати, і це повинна робити молодь. Вона має шукати себе в цьому світі в усіх напрямках — політично, психологічно, юридично, інтелектуально та навіть еротично. Саме молоді належить ця країна, тому що вона через 10—20 років буде господарем цієї країни.

— Сьогодні багато хто говорить про потребу нового, молодого покоління політиків. Але ж маємо наочний приклад «молодого цинізму» — так звану молоду команду Черновецького...

— Це приклад антиселекції. Команда Леоніда Черновецького — це ті люди, яким я і кошеняти не довірив би. Якось Черновецького запитали, що робити з пам’ятником Леніна на Бессарабській площі, він відповів: «Пам’ятник повинен там стояти весь час, мені це прошепотів Бог».

Ми бачимо серйозні політичні маніфестації, молодь активно бере в них участь. Ситуація сьогодні настільки складна, що зрештою на наших очах можуть дійти консенсусу всі більш-менш нормальні сили цього суспільства всіх вікових, інтелектуальних, соціальних та інших класів. Коли я подивився, як 55-річні полковники у відставці кинулись на парламент, я подумав: у них же є онуки, які зможуть перейняти це. У будь-якому середовищі, навіть у тому, яке нам не подобається, є розумні люди, які у важкі й відповідальні історичні хвилини знають, що їм робити. Тому я маю надію, що Україна все ж таки вийде з цієї складної ситуації, але в яких формах, жанрах, стратегіях і тактиках, поки сказати не можу, як і про тих персон, які поведуть за собою нову Україну.

— Нещодавно ми на сторінках «Дня» обговорювали феномен пострадянської людини. Що скажете про українську пострадянську людину? Вона не така, як, скажімо, польська?

— Справа в тому, що над Польщею, Угорщиною чи навіть Чехословаччиною, та й взагалі над всією комуністичною середньою Європою після Другої світової війни радянський догмат нависав, але до нього там ставилися внутрішньо дистанційовано. Радянській пропаганді не вдалися якісь великі зрушення в тамтешній масовій свідомості, а у нас вони вдалися цілком. І досі людина зі східної України вірить, що у західній Україні живуть «погані бандерівці». Їй досі не можна пояснити феномен західноукраїнського антисталінського партизансько-селянського руху. Але, гадаю, років через десять цю ситуацію зрозуміють і на сході країни.

— Яку, на вашу думку, роль зіграло телебачення в тому, що ми маємо те, що маємо?

— Частково, звичайно, винне й телебачення, тому що воно не повідомляє, не інформує, а в кращому випадку лише розважає. Але ж і розважає воно по-ідіотському. Проте телебачення є унікальним винаходом: один поворот регулятора — й нічого не видно.

— А чи є, на вашу думку, шанс, що вітчизняне телебачення повернеться до інтелектуального продукту?

— Сам по собі він не повернеться, а лише тоді, коли країна візьме телебачення за комір. Скільки можна, наприклад, слухати дурість, яку говорять ті чи ті персонажі радянського кіно в розмовах із Дмитром Гордоном? Гордон ні разу не влаштував інтерв’ю з якоюсь біль-менш відомою людиною нашою країни. Так не має бути.

Ми живемо в непростому світі, коли українській культурі потрібна допомога. Утім, здається, що ніхто їй не допомагає. Ідеться про загальну ситуацію. Десь на півдні Україні якийсь добродій вибудував модель Тадж-Махалу в повний розмір, де влаштував сімейне свято, на якому за неймовірні гроші працювала естрадна зірка, а добродій Рінат Ахметов у Лондоні купує квартиру за 135 мільйонів євро, а іншій добродій за кордоном влаштовує собі іменини за п’ять мільйонів доларів...

— Як можна заохотити і стимулювати українську бізнесову еліту вкладати гроші в національний культурний простір?

— Одних можна заохотити, а інших треба взяти за комір. Я вважаю, що іншого виходу немає. Ми знову повертаємось до того, що трапилось 20 вересня під парламентом: не захочуть — їх змусять силою. Інша річ, що це може закінчитися новою паракомуністичною катастрофою. З’являться різні «шарикови», які цитуватимуть героя повісті нашого земляка: «Усе взяти і поділити». Але це не вихід. Проте не можна всерйоз ставитися до національної структури, в якій співвідношення багатих з бідними становить один до кількох тисяч.

— Як ви бачите побудову гуманітарної політики, яка водночас була б спрямована на відтворення національної ідентичності та інтегрувала б Україну у світовий культурний простір?

— Вона має бути абсолютно вільною і водночас захищати українську ідентичність, а не тиражувати українофобські книги, які продають у Києві на кожному кроці. Йдеться не про цензуру, а про нормальний суспільний патронат над вільним художником-інтелектуалом, який працює на Україну.

Справжнє культурне середовище ніби кристалізує довкола себе позитивні виміри світу гуманістичного спрямування. Але поки що такого середовища ми не маємо. Приходжу я в Спілку письменників, а там знімають фільм за романом Булгакова «Біла гвардія». Роман дуже цікавий, але фільм (судячи з того, як поводяться люди, що його знімають) буде українофобським лубком.

У першу чергу, треба зрозуміти термін «глобалізоване». Часто глобалізацією називають засилля американського продукту. Це помилка, бо американська цивілізація по суті нав’язує світові свою національну модель. У світі є певні універсалії, які нагромаджуються ще з дохристиянських часів і до наших днів — і українська національна структура має бути в діалозі з цими універсаліями. Усе те, що дуже добре переклали українські перекладачі (а, чесно кажучи, в радянські часи у нас була не стільки власна література, скільки блискучі переклади), має бути видане, щоб ввести нашого читача в діалог із тим, що напрацювало людство. Це має грандіозне значення, тому що саме в Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття наш земляк Володимир Вернадський вибудував концепцію так званої ноосфери — накопичення людством своїх розумових зусиль у біосфері. Україна — це лише одна із ланок цього нагромадження, тому наша країна має бути в безупинному діалозі з великими культурами минулого та сучасності.