Українська книга подолала Каракуми

Вперше почесним гостем ашгабатської виставки стала Україна. Серед 30-ти країн-учасниць наша національна експозиція, яку сформував Держкомтелерадіо, була найбільшою. У центрі Палацу виставок було представлено понад 500 видань, що вийшли за державною програмою «Українська книга», а також книг-лауреатів національного конкурсу «Краща книга України». Почесне місце в експозиції зайняв фотоальбом газети «День».

Книжкова виставка в Ашгабаті, як, утім, і вся країна в цілому, має свій колорит. Усі туркменські та зарубіжні експозиції тут обов’язково прикрашені портретами туркменського президента (білоруси привезли з посольства фото, на якому Олександр Лукашенко міцно стискає долоню Гурбангули Бердимухамедова, росіяни повісили поруч з туркменським свого президента, тим же шляхом пішла й Україна).

Втім, мало де в світі виставки проводяться за рахунок приймаючої сторони, включаючи оплату дорогих авіаперельотів, багажу, віз тощо. Мало де у світі урочистий обід на честь відкриття і закриття виставки починається і закінчується молитвою за здоров’я президента та процвітання країни. І вже точно ніде у світі не побачиш, щоб пізно ввечері напередодні виставки біля експозицій метушилися голова парламенту та віце-прем’єр-міністр країни. У виставковому палаці, куди ми приїхали із аеропорту, першими ми зустріли біля стендів, які монтувалися, двох симпатичних жінок у довгих до п’ят сукнях, оздоблених біля горловини національним орнаментом. «Як добре, що ви прилетіли. Чи були проблеми з вантажем?» Виявилося, що ці усміхнені приязні жіночки — голова меджлісу (парламенту) Туркменістану Акджа Нурбердієва та заступник голови уряду з питань освіти та інформації Туркменістану Майса Язмухамедова.

Про українську книгу та про можливості українських видавців і поліграфістів в Туркменістані знають не з чуток. Приміром, ще донедавна кабінет попереднього президента країни Туркменбаші прикрашала величезна рельєфна карта Туркменістану, яку виготовило українське державне видавниче підприємство «Картографія». До того ж, майже 80 відсотків фахівців поліграфічної галузі Туркменістану — це випускники Української академії друкарства. Ще за радянських часів Туркменія не мала свого поліграфічного вишу, отже направляла своїх студентів освоювати справу Івана Федорова до Львова.

— Сьогодні в українських вищих навчальних закладах вчаться понад чотири тисячі туркменських юнаків та дівчат, близько 400 — це студенти Української академії друкарства, — розповідає голова державної видавничої служби Туркменістану Гізилгуль Нургельдієва.

До речі, сама пані Нургельдієва у 80-ті роки теж закінчила Українську академію друкарства. І більша частина її колег, фахівців державної видавничої служби, теж мають дипломи українського навчального закладу.

Національна експозиція України та стенд Української академії друкарства став місцем зустрічі для тих, хто вчився в Україні, кого доля якимось чином пов’язала з Україною. Вони прагнули почути українську мову, потримати в руках українську книгу.

СОЛО ПОЧЕСНОГО ГОСТЯ

Почесний гість — Україна — виправдала сподівання господарів виставки. ЇЇ експозиція виявилася найзмістовнішою, насиченою різноплановою літературою, яка, долаючи мовні бар’єри, знаходила своїх шанувальників.

Не менш цікавою була й програма заходів України. У численних презентаціях українських видавництв «Либідь», «Мистецтво», «Грані-Т», «Наукова думка» брали участь і туркменські письменники. Вони хотіли дізнатися про нові твори і видані книги своїх українських колег, з якими колись були в одній творчій спілці.

Туркменський поет Курбаніяз Дашгінов прийшов до українського стенду із збіркою поезії Івана Драча, яку йому 1986 року подарував із автографом сам автор. «Пусть всегда Вам сопутствует Добрый и Солнечный Центр Поэзии. От сердца. Иван Драч», — написав український поет туркменському під час відпочинку у будинку літераторів у Піцунді. Свого часу Курбаніяз Дашгінов перекладав туркменською вірші Павла Мовчана. Мріяв перекласти й поезію Івана Драча. В Украйні вірші Дашгінова виходили у збірці туркменських поетів «Зелені бархани», що побачила світ у середині 80-х у видавництві «Дніпро». На пам’ять про виставку українські видавці подарували Курбаніязу Дашгінову збірку поезій Івана Драча, що вийшла минулого року у видавництві «Либідь».

— Туркменсько-українська дружба має давні традиції, — розповідає директор книжкової палати Туркменістану Агагелди Алланазаров. — Колись ми всі в туркменських школах вчили вірші Тараса Шевченка туркменською мовою. У засланні Шевченко якийсь час мешкав серед туркменів. В одному зі своїх листів він писав, як заснув серед степу, а вранці, прокинувшись, побачив «сліди туркменських дітей». Якби він тоді знав, що нащадки цих туркменських дітей, чиї сліди він побачив біля себе, читатимуть його вірші туркменською...

До речі, в столиці Туркменістану є пам’ятник Тарасу Шевченку. Його було відкрито 1926 року. Після землетрусу 1948 року його було знищено, а поновлено 1972 року. У вересні 2009-го за сприяння українського посольства та мерії Ашгабату пам’ятник було реконструйовано та перенесено у зручніше місце. В один із днів свого перебування в Туркменістані українські видавці разом з працівниками українського посольства відвідали пам’ятник Кобзарю та поклали квіти до його підніжжя.

В Ашгабаті українці провели презентацію збірки поезій класика туркменської літератури Махтумкулі, видану українською мовою видавничим центром «Просвіта». Переклад віршів здійснив лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Керівник української делегації, директор департаменту видавничої справи та преси Держкомтелерадіо Валентина Бабилюлько подарувала це видання туркменському уряду, а ще вручила художнє фото, на якому зображено пам’ятник Махтумкулі, встановлений у Києві.

— Своєю присутністю, своїми книжками українські видавці ще раз довели, що Україна є великою культурною державою. Саме так її і сприймають в Туркменістані, — підсумував результати участі України в ашгабатській книжковій виставці Надзвичайний та Повноважний Посол України в Туркменістані Валентин Шевальов.

ПРО ОСОБЛИВОСТІ ТУРКМЕНСЬКОГО КНИГОВИДАННЯ

Втім, сьогодні Туркменістан важко назвати книжковою столицею Сходу. І висловлювання нинішнього президента країни Гурбангули Бердимухамедова, що туркмен за книгу здатен верблюда продати, треба поки сприймати лише як красиву метафору, котра нічого спільного не має, на жаль, із дійсністю. Кілька років поспіль в Туркменії видавалася і поширювалася у кожний дім лише одна книга — «Рухнаме» Сапармурата Ніязова, у якій є все — і клятва справжнього туркмена, і перелік ознак духовного світу туркмена, і опис історії нації. Кажуть, в усіх країнах, які мріяли про туркменських газ, видавалася ця книга. В Ашхабаді їй було поставлено пам’ятник.

Тепер на виставкових полицях туркменських видавництв представлені інші книги — які видаються за авторством нинішнього президента країни. Це «Книга о здоровом питании», «Лекарственные растения Туркменистана» (президент за освітою — лікар), а також «Ахалтекинець — наша гордість і слава» (про туркменську породу коней). Подарункові варіанти цих книг мають обкладинки з натуральної шкіри, прикрашені каменями Сваровськи.

Великими тиражами державні видавництва друкують і книги, присвячені опису біографії свого президента. В головному архівному управлінні при кабінеті міністрів країни навіть створено архівний фонд президента Туркменістану. Шістнадцять науковців цієї державної установи збирають по архівах відомості про президента та видають окремими томами.

На тлі цієї поліграфічної розкоші по-сирітські скромними видаються тоненькі дитячі книжки. Майже відсутня сучасна туркменська література. Поступово цю ситуацію намагаються виправити: нинішній президент відновлює бібліотеки, закриті своїм попередником. За повідомленнями туркменських ЗМІ, їхня кількість виросла з 89-ти до 230-ти. Але поповнення їхніх фондів залишається проблемою: ще 2001 року країна перейшла з кирилиці на латинський алфавіт. Класична та популярна література не була перевидана латиницею, отже багатюща художня, науково-популярна, публіцистична література, видана до 2001 року, тепер хіба що в архівах і недоступна для нового покоління туркменів.

Але, здається, ці явища тимчасові. Країна, в черзі до якої стоїть бізнесова еліта світу, країна, яка сьогодні мільярди вкладає в освіту та культуру (тільки будівництво одного Музею килимів коштувало державному бюджету 4,5 мільйона доларів), країна, у якій населення не платить за світло і газ, може дозволити собі видавати найкращу книгу. І курс нової влади на освіченість та інтелектуальність нації дає надію на те, що на видавничій мапі скоро з’явиться ще одна книжкова столиця світу.