Вадим Абдрашитов: «Iнфантильність російського суспільства жахає...»

Ім’я Вадима Абдрашитова («Слово для захисту», «Поворот», «Полювання на лисиць», «Зупинився поїзд», «Парад планет», «Плюмбум, або Небезпечна гра», «Слуга», «Армавір», «П’єса для пасажира», «Час танцюриста», «Магнітні бурі») добре відоме тим, хто в 70—80 роки минулого століття був уже сформованою особистістю. У ті неквапливі застійні часи, коли в добі було більше годин, а з вечірніх розваг — два-три телевізійні канали, самвидав «Лоліта» Набокова або «Острів Крим» Аксьонова, які з усіма заходами конспірації дали почитати на одну ніч, і ще, звичайно, кіно. «Найважливіше з мистецтв». До того ж доступне.

Як ми чекали на нові фільми Романа Балаяна, Сергія Параджанова, Тенгіза Абуладзе, молодого і зухвалого Микити Міхалкова, як обговорювали, сперечалися, додумували їхні сюжети! Проте картини Вадима Абдрашитова і тоді займали свою, окрему від його талановитих колег, нішу. Вони були як заноза — прості й виразні історії стосувалися кожного з нас, хвилювали, змушували думати, і з роками не втрачали свого нерва, а майже завжди збувалися як інтуїтивне пророкування художника.

Розуміли і цінували фільми Абдрашитова і за кордоном: він — володар Золотої медалі Венеціанського кінофестивалю, «Срібного ведмедя» Берлінале, вражаючої кількості головних нагород (саме головних!) на інших престижних кінофорумах.

2003 року Вадим Абдрашитов разом зі своїм постійним співавтором, сценаристом Олександром Міндадзе зняв тривожну авангардну драму «Магнітні бурі», за яку вони отримали призи «Кінотавра», Національну премію російських кінематографістів «НІКА» та «Золотого орла, що конкурує з нею». З того часу, вже понад 10 років, Абдрашитов кіно не знімає.

В цього інтерв’ю була довга дорога на газетну смугу: починали розмову ми з Вадимом Юсуповичем рік тому на Міжнародному кінофестивалі «Листопад» у Мінську, продовжили місяць тому на Батумському міжнародному кінофорумі, а завершили після закінчення 46-ї «Молодості» в Києві. Що мені здається симптоматичним — саме на цьому кінофестивалі 30-річний режисер-початківець Вадим Абдрашитов отримав свою першу винагороду: приз «За кращу режисуру» за дипломну роботу «Зупиніть Потапова!»

НЕЗАТРЕБУВАНЕ КІНО ПРО ІНСТИНКТИ І ПРИСТРАСТІ

— Вадиме Юсуповичу, глядачі скучили за вашими новими картинами. У вас ніколи не було таких великих пауз між проектами. Можна дізнатись, у чому причина?

— Причина проста. Я недооцінив ситуацію на ринку грошей, або переоцінив свої сили. Почав роботу над досить дорогим — за російськими мірками — проектом. Фільм, який я хотів знімати, — технологічно складний для постановки. Комп’ютером зробити те, що ми придумали, неможливо. Спочатку сподівався, що зможу знайти необхідні для зйомок 15 мільйонів доларів (сьогодні вже 20, напевно) у заможних людей, багатих організацій. Поспілкувався з багатьма олігархами, часто молодими, які говорили мені: «Ми на ваших фільмах виросли, звичайно, допоможемо!» Інколи справа доходила до вечерь із дружинами. (Посміхається) Але як тільки розмова стосувалася грошей, все припинялося. І в певний момент я зрозумів, що потрібну суму для зйомок фільму не зберу ніколи...

— Можна дізнатися, що це за проект?

— Сценарій написано за мотивами творів одного з нинішніх російських письменників. Не хочу називати його ім’я — раптом станеться диво, і ми все-таки знімемо картину. Ідея задуму проста: наш з вами склад крові на сьогоднішній день — той самий, що був десять, сто, тисячу років тому. Як і нормальна температура тіла — 36,60С. Так було завжди. Отже, і решта інстинктів і пристрастей по суті своїй не змінилися. Отже, можна створити певний кінопростір, коли в одному кадрі пройде декілька історичних періодів. Ця ідея абсолютно кінематографічної властивості. Нічого подібного не можна зробити ані в театрі, ані в літературі, ніде — тільки в кіно.

Сама ж історія, що лежить в основі сюжету, проста і зрозуміла: у доктора, дитячого лікаря, серйозно захворіла дочка... Ось, власне, і все. Звичайна людська історія. Мені здавалося, що розмова про вічні цінності має бути цікава людям, у яких є нібито все, і гроші у тому числі. Але часи змінилися, інтерес до кіно у спонсорів і меценатів пропав, і мої плани відсунулися кудись далеко, а можливо, й пішли в небуття.

На жаль, я витратив багато часу, поки сподівався зібрати необхідну суму для зйомок. Коли стало ясно, що слід перемикатися на скромніший (фінансово) задум, я це зробив. І тепер знову займаюся пошуками грошей — знов ходжу по різних кабінетах. (Сміється). Сьогодні кіновиробництво в Росії стало дуже дорогим: простий фільм (без павільйонів, без особливих зірок, без масового пошиття костюмів, на сучасному матеріалі, можливо, з однією експедицією) все одно коштуватиме 3—4 мільйони доларів. Держава (в кращому разі) виділить один мільйон. Отже, решту грошей потрібно шукати самому. А час іде, іде, іде...

ПЕРЕДЧУТТЯ КАТАСТРОФИ, АБО ПИЛЬНІСТЬ ПОГЛЯДУ

— Побутує вислів — півжиття ти працюєш на Ім’я, потім Ім’я працює на тебе. Парадокс: ви вже понад 10 років не можете знайти гроші на свій проект, а в радянські та пострадянські часи знімали фільм за фільмом, хоча ніколи не йшли на компроміс із владою. І ваші зі сценаристом Олександром Міндадзе картини, здається, навіть не відкладали на «полицю»?

— (Сміється) Майже кожну нашу роботу чиновники намагалися «вкласти на полицю», але не виходило. Фільм «Парад планет» не приймали протягом довгих дев’яти місяців. Картину «Зупинився поїзд» також чекала сумна доля, але в той момент не стало Брежнєва, прийшли інші функціонери, переглянули рішення, і фільм вийшов на екрани. Ось, щоправда, за «Полювання на лисиць» мене навіть звільнили з «Мосфільму... (Сміється)

— Чула про цю історію. На три дні, здається?

— Так. Але, головне, картину, яку називали антирадянською і навіть антинародною, все ж таки вдалося врятувати, зберегти не обрубаною, у повній цілості. Хоча один шрам там все ж таки залишився.

— Мені здається, ідея вашого проекту, який поки що не відбувся, ховалася у всіх попередніх фільмах. Коли передивляєшся їх, розумієш, що кіно 20—25—30-річної давнини про те, на що хворі ми сьогодні. Інколи ваші картини навіть сприймаються як передчуття біди, її передбачення. В Україні, де ми живемо, триває неоголошена війна, гинуть люди, друзі стають ворогами, зрадники маскуються під патріотів, і в той же час люди закохуються, одружуються, народжують дітей... Адже «Час танцюриста» про це?

— Що означає — передчуття? Те, що ми показали у фільмі «Час танцюриста», відбувалося в реальному житті. Це питання пильності погляду. Одного дня Міндадзе звернув увагу на фотознімок, надрукований у газеті чи журналі: десь на Кавказі стояв будинок, паркан, хвіртка... А на хвіртці на паперовому клаптику напис: «Будинок зайнято козаками». Ми зацікавилися — що за біс, які козаки, звідки? Припустимо, приїхали з Уралу ближче до сонечка, за фруктами — овочами, потім сім’ї свої перевезли?.. Насправді, так воно й було. Але вражає інше (вражає — у своїй виразності, я би сказав!): коли ми знімали грузинські епізоди, назву їх так, у «Часі танцюриста» жили в пансіонаті в Хості, на зйомки їздили за 40 кілометрів. До пансіонату місцеві жителі приносили на продаж фрукти, сир. Експедиція була довгою, ми з ними познайомилися, і одна з жінок розповіла історію своєї сім’ї, абсолютно ідентичну тій, що була прописана в нашому сценарії. Виходить — в житті все, придумане нами, вже відбувалося. Це не той випадок — мовляв, в реальності не було, а ми передрекли... Все набагато простіше, і складніше.

ПРАВО НА ВИБІР

— Вашим успішним творчим тандемом зі сценаристом Олександром Міндадзе (11 фільмів) захоплювалися глядачі, йому по-доброму (і не лише) заздрили колеги. Але ви несподівано розійшлися. Можна дізнатися причину?

— Так вийшло. Проте розставання сталося не миттєво. Ми працювали над проектом «Космос як передчуття». Мені здалося, що сценарій не складається, і я вирішив не знімати по ньому фільм. Картину знімав інший режисер. Але так і раніше бувало, я ж робив кіно не за всіма сценаріями Олександра. Пізніше ми зняли разом «Магнітні бурі», а потім Міндадзе, як і багато кінематографістів з різних цехів, вирішив спробувати свої сили в режисурі.  Безумовно, він — людина кінематографічного бачення, і його рішення стати режисером було абсолютно логічним. Сьогодні він успішно працює в цій професії. До картин Міндадзе можна по-різному ставитись, але, безумовно, його фільми — завжди події.

РОСІЙСЬКІ ЗАКОНИ ТА ЇХНІ НАСЛІДКИ

— Напевно, непросто перебувати в простої — нехай і тимчасовому. Чим ви займаєтеся сьогодні?

— Продовжую викладати у ВДІКу — у мене режисерська майстерня. Крім того, очолюю одну з кіностудій на «Мосфільмі», де працюю з 1974 року. Починав у об’єднанні «Товариш», яке свого часу організували Михайло Ромм і Юлій Райзман. У Ромма я навчався, з Райзманом 20 років працював у об’єднанні, був його заступником. Коли Юлія Яковича не стало, мене вибрали художнім керівником кіностудії «Арк-фільм» (колишнє об’єднання «Товариш», де були зроблені всі мої фільми).

— Нині на вашій кіностудії що-небудь знімається?

— Це дуже важке питання. Для того щоб запуститися з фільмом на студії, необхідно вибивати фінансування з Мінкульту або Фонду кіно, що не завжди виходить. Тому кіностудії на «Мосфільмі» існують за рахунок того, що надають виробничі послуги телебаченню. На «Арк-фільмі», наприклад, знімалися серіали «Діти Арбата», «Далекобійники». Зрештою, «Тарас Бульба» Володимира Бортка — ми пережили і цей «землетрус» (посміхається). Що стосується безпосередньої роботи: нещодавно один молодий, але впевнений режисер запустив художню картину. Так і живемо.

— До речі, про молоду російську режисуру. Які теми, проблеми цікавлять нове покоління кінематографістів?

— У загальному потоці фільмів, які сьогодні знімаються в Росії, звичайно, з’являються помітні роботи. Але — пропорційно всій продукції — їх мало. Напевно, я кажу як людина, розпещена тією епохою радянського кінематографа, коли в московському або київському Будинках кіно не менше ніж двічі на місяць проходили прем’єри дуже пристойних картин. Лише Лариса Шепітько представила «Сходження», тут вже й Ілля Авербах встиг із показом нової роботи, а там ще хтось. Сьогодні такий бенкет закінчився, і класні вітчизняні картини — велика рідкість.

МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ МОЖЕ НЕ ЗНАТИ ФІЛЬМ «ПЛЮМБУМ, АБО НЕБЕЗПЕЧНА ГРА», АЛЕ ЙОГО ВАРТО ПОБАЧИТИ, БО ВІН ПЕРЕДБАЧИВ ПРИХІД ПОКОЛІННЯ ЦИНІКІВ... У 1987 РОЦІ ЦЯ КАРТИНА ОТРИМАЛА ЗОЛОТУ МЕДАЛЬ НА ВЕНЕЦІАНСЬКОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ / ФОТО З САЙТА FILM.CLUB

Щодо молодих режисерів? Як вам сказати. Я в них не бачу молодості. Чекаю свіжості, сміливості, зухвалості, хуліганства врешті-решт! Всього того, з чого починається молодість, чим вона відрізняється від інших вікових категорій, але нічого подібного навіть не помічаю. Все, що молодь сьогодні знімає, я вже дивився, лише в кращому виконанні. Ви теж. Що це? — А, контратип з американської картини 50-річної давнини. А це? — Калька з французького бестселера, який гримів років 40 тому...

Незрідка виникає відчуття, що сучасне російське кіно роблять старички з сильними молодими ручками, і це сумно.

— Своїм студентам ви даєте таку ж оцінку?

— Якщо казати про студентів і нинішнє навчання творчим професіям, можна назвати це насильницькою інфантилізацією.

— Що ви маєте на увазі під цим формулюванням?

— Річ у тому, що за нинішніми російськими законами друга вища освіта — платна. Навіть при більшовиках було по-іншому. Після закінчення вишу ти зобов’язаний був відпрацювати три роки за фахом. Потім міг знову вступати до будь-якого вищого навчального закладу — безкоштовно. Тому у ВДІК, наприклад, найчастіше приходили вже досить дорослі люди, з певним багажем знань і хоча б мінімальним життєвим досвідом.  Сьогодні ті, кому від 22 до 30 років і хто хотів би пов’язати свою долю з кіно або театром, обходять ВДІК стороною. Тому що у багатьох з них просто немає грошей на навчання.

Ідеальні абітурієнти всіх російських вузів, у тому числі й творчих, — вчорашні школярі. Молоді, красиві, часто натхненні обличчя. Вони хочуть вчитися і вступають. Що відбувається далі? Про що може 17—18-річний хлопчик або дівчинка розповісти мені, глядачеві, щоб покликати мене до кінозалу? Чудово, коли це спроба висловитись, — перше кохання, перший досвід соціалізації, стосунки з батьками... Гарно, щиро, прекрасно. Що далі? Не знаю. Говорю про це як професіонал, що бачив величезну безліч робіт молодих і на вдіковському екрані, і на молодіжних фестивалях, і в прокаті, і на телебаченні. Відбувається інфантилізація матеріалу, інфантилізація конфліктів як таких.

Це серйозна проблема освіти, культури, самоідентифікації нації, врешті-решт. Багато років тому, коли ситуація стала остаточно зрозумілою, група шанованих людей — відомі кінематографісти, театральні діячі, письменники, композитори — об’єдналися і почали писати листи нагору. Одному президентові країни, іншому, до адміністрації президента, в Міністерства освіти, культури, фінансів. З єдиним проханням — внести до діючого закону про другу вищу (платну) освіту лише одну поправочку — дозволити тим, хто вже має диплом вишу вступати на дві смислоутворюючі спеціальності творчих вищих навчальних закладів на загальних підставах з іншими абітурієнтами.

— Ризикну припустити, що це режисура і сценічна майстерність?

— Так. У театральних вишах, відповідно, театральна режисура і театральна драматургія. Дивно, що до нас приєдналася консерваторія. Вони просили такі самі пільги для композиторського і диригентського факультетів. Як це показово, погодьтеся? Музиканти теж гостро відчувають інфантилізацію студентів.

— Є якісь результати?

— Пройшло 15 років, а віз і нині там. Три роки тому Путін, коли приїжджав у ВДІК, начебто погодився з тим, що треба цю справу владнати, але... Все! Держава в особі влади ніяк не реагує на наші запити, і створюється враження — може, такий стан справ у вітчизняній культурі цілком влаштовує владу? Можливо, інфантильна свідомість — якраз те, що сьогодні потрібно? А раптом освічені, грамотні люди, з досвідом життя, з творчим потенціалом почнуть знімати фільми, писати книги, в яких поставлять незручні запитання, — хто винен? що робити? що взагалі відбувається?.. А якщо кинуться у бік неореалізму — і з’являться твори про життя простих людей? Дуже суворе життя? Адже таке може статися. А навіщо? Нехай краще діти, котрі вирішили займатися кінематографом, штампують вульгарні розважалівки, які хіба що телебачення в змозі проковтнути.

Не хочеться думати, що існує певна змова, але 15 років безсловесності — очевидний факт. До речі, в цих листах ми наводили списки талановитих режисерів, сценаристів Росії, які вступили до ВДІКу людьми вже сформованими, які сьогодні є гордістю нації. Елем Клімов був авіаінженером, Гліб Панфілов — інженером-фізиком, Андрій Кончаловський закінчив консерваторію. Виняток — лише Андрій Тарковський. Я сам, до речі, вступив у ВДІК, коли мені було вже 25 років.

— Наскільки я пам’ятаю, у вас перша вища освіта — технічна?

— Я — фізик, але знаючи, що все одно вступатиму до ВДІКу, вирішив не протирати штани в якому-небудь НДІ, а піти на завод. Причому вибір зробив, орієнтуючись за схемою метро, щоб без пересадок їздити від станції «Смоленська», де я жив, до «Електрозаводської». (Сміється) Там знаходиться Московський завод електровакуумних приладів, де я з цікавістю пропрацював три роки. І навіть кар’єру зробив, ставши начальником великого цеху.

У такому статусі я й прийшов вступати до ВДІКу. Думав, буду найстаршим дядьком. Проте виявився середнім за віком: зі мною на курсі вчилися — письменник з Естонії, актор з Молдавії, професійний спортсмен, льотчик-випробувач реактивних літаків, що вийшов на пенсію. Ми вивчали професію, «варилися в спільному казані», обмінюючись тим самим життєвим досвідом.

ДУМКИ ПРО САМОІДЕНТИФІКАЦІЮ

— Ви заговорили про безпосередній зв’язок проблем освіти, культури в російському суспільстві з самоідентифікацією нації. А, можливо, для більшості жителів вашої країни це не так вже й важливо, адже 85 відсотків (чи сьогодні ця цифра змінилася?) населення Росії підтримують політику нинішнього президента? Чи не є ця цифра самоідентифікацією?

— По-перше, це традиційний менталітет росіянина, який завжди голосуватиме за деяку стабільність, — хай ілюзорну, хай низького рівня, але стабільність. Росія так багато воювала, стільки пережила, що фраза «аби не було війни» і є виявом ментального самовідчуття себе і своїх дітей, тому що йдеться про майбутнє. У зв’язку з цим, звичайно, події останніх років — війни і збройні конфлікти — абсолютно суперечать цій самій ментальності. Не думаю, що всі ухвалені політичні рішення були правильними, оскільки часто вони грали на руйнування сталих пріоритетів суспільства. В екстремальних ситуаціях завжди чутно більш галасливих, але, наскільки я можу судити, у російського суспільства, загалом, немає запрограмованої ненависті до своїх найближчих сусідів, українців. Не ризикну стверджувати, та саме оскаженілі вигуки окремих осіб з приводу ситуації між нашими країнами якраз працюють на руйнування цих 80—85 відсотків, що підтримують політику держави.

— Змушена заперечити вам. Один відомий російський режисер, віруюча людина, що до недавнього часу був опонентом до нинішньої влади, на моє питання, як він пояснює раптову масову екстатичну радість з приводу сучасної зовнішньої політики вашої країни, відповів: «Через Крим. На знак вдячності, що півострів повернуто Росії»...

— Ситуація дуже проста. Крим завжди (не на мою думку, а згаданих 85 відсотків) був російським, а Хрущов узяв і подарував його Україні. Як таке могло бути? Ми ж не воювали — мирно проголосували!.. І більшість з них поняття не мають, що існує Будапештський меморандум, і про що там йдеться.

Простому обивателеві складніше пояснити допомогу Асаду в Сирії, а відносно Криму все просто — наш, і крапка.

Розповім випадок з життя. 1997 рік. Ми знімаємо «Час танцюриста» в Криму, у Феодосії. У фільмі є велика сцена святкування Дня Перемоги — величезна масовка людей, одягнених в козачу форму, скачуть на конях у центрі міста на площі. Що таке кінозйомки, ви знаєте: частину епізоду зняли, підійшов час обіду, масовка розбрелася по місту. І тут підходить до мене літній чоловік з перехожих, ймовірно, вирішивши, що я головний і ще не побачивши камер, і запитує, маючи на увазі козаків: «Скажіть, це що, наші повернулися?»...

Отже, в цьому сенсі в Криму завжди було «весело», зокрема, і через політичні помилки того ж Хрущова. А взагалі настільки різке похолодання у відносинах Росії з Україною, Грузією, Білоруссю, на мій погляд, сталося багато в чому через проколи російської зовнішньої дипломатії. Щоб виправити ситуацію, потрібно старанно будувати нові стосунки між нашими країнами — відкрити кордони, відновити прямі авіарейси, скасувати візи, де вони є, проводити обміни творчими колективами, влаштовувати, хоч як це смішно сьогодні звучить, декади національних культур, спільні кіно— і театральні фестивалі. Все це сьогодні необхідно робити, і загальний простір буде неодмінно відновлено.

— Що ви маєте на увазі?!

— Простір любові та дружби.

— Пробачте, але, боюся, в найближчому майбутньому цього не станеться. З Україною, як мінімум. Надто багато горя щодня приносить нам  агресія з боку Росії.

— Я і не передбачаю, що процес буде швидким. Але прагнути до взаєморозуміння з найближчими сусідами необхідно. І мені боляче бачити, що недбалі політики діють з точністю до навпаки.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

— Напевно, ви такий толерантний через те, що ваша сім’я інтернаціональна (Вадим Абдрашитов по батькові — татарин, дружина — художниця Нателла Тоїдзе — грузинка). Чула про ваш гостинний будинок, де в минулому влаштовували грандіозні кінематографічні посиденьки.

— Ми — народ «загульний» досі! (Сміється) Нателла готує грузинські страви, і ми збираємо великі компанії. У зв’язку з цим навіть поміняли наш великий стіл на величезний. Тим паче, що дочка з чоловіком нерідко приходять з друзями (вони з театральних кіл), син часто прилітає. Новий рік, наприклад, ми всі разом зустрічаємо вдома. Отже, життя вирує!

— Про політику говорите під чарочку?

— Приводів все менше і менше, все переважно зрозуміло. Про що говорити? Все очевидно...