Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ: «Марксизм-ленінізм ще видасться нам ідеологічною ідилією на тлі оцієї самої масової культури»

— Вадиме Леонтійовичу, чи не здається вам, що зараз у нас замість ідеології марксизму-ленінізму з її «світлим майбутнім» фактично насаджується ідеологія сьогоднішнього «солодкого життя», в основі якої — культ матеріального збагачення, сексу, вседозволеності, садизму?

— Йдеться не про те, що зараз так званий марксизм-ленінізм замістила масова культура. Марксизм-ленінізм — це абсолютно здеградований, вульгаризований, але все ж таки варіант європейського гуманізму. Певного напряму, який виник, можна сказати, спочатку в католицькій церкві, потім в протестантській, а також у кабінетах ренесансних, потім барокових інтелектуалів. Що ж стосується так званої масової культури (з мого погляду, вона, можливо, — найбільша небезпека, яка чекає людство десь на ближче століття), то тут треба вести мову, особливо у нинішньому варіанті, про систему якихось антигуманних сигналів, що знищує все на корню. Тут можливе запитання «А чому це так страшно?» Адже окрім лютої, вульгарної версії масової культури, що в ній герої обов’язково піддають одне одного на тортури або вбивають, існує ще нібито інша версія, що рухається за певними фольклорними сюжетами, які громадилися впродовж століть і навіть тисячоліть у людському вжитку. Ну справді, подивимось на індійські фільми або на частину голлівудської продукції. Це — казки, що оповідаються сучасними технологічними засобами. Здавалося б, хай були б собі ті казки. Але все добре на своєму місці! Ці фольклорні сюжети були певною необхідною буттєвою основою тогочасної архаїчної свідомості й вони виконали свою етичну, естетичну, зрештою соціально-консолідуючу роль. А нині, в нашій ситуації, ці сюжети виглядають доволі дивно. Вони абсолютно не збігаються з сучасною моральною та соціальною реальністю. І про цю реальність належало б говорити, перепрошую, реальними засобами. Ось тут, у Домі кіно, нещодавно пройшов фільм російського режисера Олексія Германа «Хрустальов, машину!» Мені цей фільм, між нами кажучи, сьогодні видається найбільш сильним у всьому кінематографічному обігу двадцятого століття. Чому? Тому, що він, цей фільм, знайшов реально-відповідну естетику для тієї страшної реальності, яку відображає... А, власне кажучи, казкар від масової культури відбудовує якийсь паралельний світ, який справді розважає глядача, слухача, читача, але до реальності не має аж ніякого стосунку. Тобто й агресивний варіант масової культури, і менш агресивний, будемо говорити відверто, шкідливі...

Ми всі в сучасному світі живемо в ситуації демократії. Власне, вона перетворилася у планетарну систему від Тайбея до Нью-Йорка, від Лондона до Києва і, маю надію, Москви. І за цих обставин в історію входять мільйонні маси, які зрештою є головним суб’єктом демократії. Принаймні так говорять сьогодні лідери світу. Однак масова культура необхідним чином виховує ці маси тільки негативно. Вона діє на них у напрямку певної їхньої моральної та естетичної деградації. Я не бачу поки що інших ефектів масової культури. Отже, величезні електоральні аудиторії виховуються в режимі, я сказав би, антипедагогіки. І, перепрошую, як поведуть себе ці маси через кілька десятків років внаслідок таких обставин? Ніхто не знає. Але вкрай небезпечні симптоми є вже зараз. Я маю на увазі відомі приклади дуже ефективного маніпулювання свідомістю мас за допомогою ЗМІ в тих же Росії та Америці.

— Дехто може вбачати певний позитив масової культури у зв’язку з потребою емоційно-психологічної розрядки сучасної людини.

— Сучасний світ нашпигований мільйонними людськими аудиторіями, і їм, безумовно, потрібна рекреація. От сьогодні ми спостерігаємо таку рекреацію у Києві під час святкування Дня міста. І тут поряд з різними вульгарними варіантами масової культури можна бачити й масові форми рекреації та нормального відпочинку, і людина від них не стає гірша. Але ніякого позитиву саме в основних пластах маскультур нема. І треба зараз, як кажуть, бити в усі дзвони. Тому, що років через десять-двадцять буде пізно. Один розумний педагог сказав, що коли в голлівудському фільмі один герой, перепрошую, б’є по пиці іншого, то це впродовж секунд руйнує його (педагога) багаторічні цілеспрямовані зусилля.

Тепер щодо відвертості масової культури й так званої порнографії або дуже відкритої фіксації стосунків між чоловіком і жінкою. Це було завжди, впродовж тисячоліть. Але ця відкрита фіксація здійснювалась завжди в закритому режимі! Десь після 1968 року під впливом американських та європейських лівих радикалів масова культура порозчиняла ворота для цієї відкритості. Результат може бути тільки негативний. Адже на голови та свідомість дітей від 6 до 16 років раптом падає те, що раніше повільно відкривалося внаслідок певної ініціації (посвячення людини в оцю сферу). Не випадково спочатку виникало парубоцьке товариство, потім дівоче товариство, були особливі стосунки батьків з цими самими дітьми. Юнака та дівчину спеціально готували до відповідної ролі. Що таке ритуал українського і взагалі слов’янського весілля? Це — готування до цих самих стосунків. І раптом розриваються усі завіси над таємницею, відкриваються усі ворота! Остаточний результат всього цього може бути таким, що марксизм- ленінізм ще видасться нам ідеологічною ідилією на тлі оцієї самої масової культури!

Справжня література, вона завжди була відвертою. Більш цнотливою вона стає тільки у дев’ятнадцятому столітті. А до цього й після цього вона була доволі відвертою. Але ця відвертість носила дуже серйозний, спеціальний, я сказав би, художньо-гносеологічний характер, це було намагання зрозуміти людину. І тут художнику треба дозволити все. І одна справа, коли при цих самих намаганнях — Хемінгуей та Джеймс Джойс, і зовсім інше — коли функціонер масової культури продає жінку та її оголене тіло оптом та вроздріб, направо та наліво.

Сорок років тому вийшов на екрани фільм Федеріко Феліні «Солодке життя». Там героїня починає скидати з себе одежу, але останню одежину все ж таки залишає. Що тоді робилось! Папа Римський з цього приводу спеціально висловився, католицька преса висловилась, деякі моралісти висловилися. А сьогодні цей фільм (до речі, справжнє художнє мистецтво, класика), як сказав один з публіцистів, — фільм для семінаристів. Сьогодні, дійсно, зовсім інший рівень процесу. І держава, принаймні, повинна якимось чином затримувати цей каламутний потік. Тому що, між нами кажучи, від держави нічого не залишиться.

Як оформлювати захист моралі? Це справді проблема, це не так просто. Так, є ризик, що з’явиться функціонер-чиновник, який взагалі буде все забороняти, як у радянські часи. Але все одно треба діяти саме в цьому напрямі, створити відповідний закон, застосовувати його, корегувати. А поки що взагалі нічого не робиться.

— Сьогодні в нашому інформаційному просторі є певний феномен, пов’язаний з постійним мусуванням слова «заможність» і його різних похідних. Наприклад, «Заможна країна — заможна людина», або «Тільки заможна людина може бути по-справжньому щедрою, бо багато має і віддає не жалкуючи!» На вашу думку, чи не є таке педалювання взагалі-то помилковим?

— Тут трохи інше. Йдеться про те, що коли на Заході почала виникати заможна держава, з’явився Маркс зі своїми однодумцями й цілком справедливо звернув свою увагу на упосліджені шари суспільства. І запропонував, будемо відверті, цю заможну державу, той заможний клас ліквідувати. З цього нічого не вийшло окрім наших злиднів. Отже, отака пряма марксистська стратегія, вона не спрацювала. Набагато розумніше інше — все робити для того, щоб громадянин входив в якийсь матеріальний достаток. Розумієте, це має бути альфою та омегою сучасної цивілізації, це — поза сумнівом.

— Я маю на увазі, що «заможність» — це певна українська ідіома, якою позначається якраз не той матеріальний достаток, що дозволяє людині та її родині вести нормальне життя, а чийсь всім очевидний та відомий надлишок, перевищення рівня матеріальної достатності. Мені здається, що фетишизація цього надлишку (фактично творення матеріального кумиру) примітивізує свідомість людей.

— Бачите, тут взагалі варто було б визначити хоча б певний стандарт матеріального достатку і про нього вже вести розмову. Взагалі-то світ, який називає себе християнським, якось дивно себе поводить. Християнство, особливо перших віків, було завжди орієнтоване на абсолютну бідність. І, зрештою, хай від пафосу цієї бідності залишиться принаймні хоча б філантропія, хай хоч це буде. Але я цієї філантропії не бачу. От нещодавно знайома вчителька, в класі в якої дуже захворіло дитя і була потрібна термінова операція, зайшла у найближче казино. Отетеріли охоронці, як вона раптом всім сказала: «Дамы и господа! Умирает ребенок! Нужно помочь ему!» Вона вийшла звідти із сорока гривнями, а треба було 1000 доларів на все це. Я глибоко певен, що до ранку в цьому казино спустили кільканадцять тисяч доларів. В принципі, нічого не варто було б якомусь добродію зробити добрий жест, але він його не робить попри всю свою заможність. Це щодо взаємозв’язку між щедрістю й заможністю. А той же американський долар, на якому написано «Ми віримо в Бога». Та перепрошую! Ви вірите у свій золотий запас і у вартість свого долара. А чи вірите ви в Господа Бога? Ця проблема абсолютно не вирішена і до її вирішення дуже й дуже далеко. Бачите, було ж сказано: «Зручніше верблюду пройти крізь вушко голки, аніж багатому ввійти у Царство Боже». А зараз усі західні цивілізації, нібито християнські за походженням, тільки й говорять про багатих та про багатство. От і ми мали в себе оцього заможного екс-прем’єр-міністра. Спочатку в нього було стільки мільйонів, потім ще стільки, а потім ще стільки. Ну не міг, не міг він зупинитися. І це показово.

— Сьогодні, коли в нас на людину обрушується чимало зла й держава не може надавати їй надійного захисту, проблемою буття в суспільстві стає тема відплати, кари, помсти. Активно за неї бореться й кінематограф.

— Я розумію про що саме йдеться, але почну з... американського кіно. Адже в країні з формальним культом права, з високою правовою свідомістю населення, з досить ефективною судово-поліційною системою величезний масив кіно парадоксальним чином зав’язаний на один сюжет, у якому державний функціонер порядку в ранзі слідчого або полісмена (про тисячі приватних детективів та просто аматорів годі й казати), не досягнувши своєї мети легітимними засобами, бере в руки зброю, і тоді не тільки плачуть усі їхні закони, а й трава не росте після нього, після того месника. Це класична ілюстрація того, що масова культура підкоряється тільки своїм власним правилам та інтересам (у цьому випадку — самодостатності, самоцінності насильства), і навіть коли вони відкрито підривають правопорядок у суспільстві — «тим гірше для правопорядку!» Що ж до сюжету, то він взагалі типовий для маскульту, і саме через цю призму й треба дивитися на отой фільм члена Спілки кінематографістів України та російського режисера С. Говорухіна «Ворошиловський стрілець».

— На прем’єрі цього фільму в київському Домі кіно спостерігались дивні речі. На екрані — постріли, кров, крики болю, а в залі — регіт і оплески. Я переглянув майже всі відгуки у пресі, і тільки один рецензент написав про дивне явище і кваліфікував його як доказ того, що «наше суспільство вже психологічно готове до самосуду».

— Почасти той єдиний рецензент десь має рацію, але це ж політична оцінка. А що має робити за цих обставин мистецтво? Фільмець Говорухіна — масова культура, там все зляпано нашвидкуруч. Фактично ставка робиться на фашистський спосіб розв’язання соціально-етичних та інших конфліктів. А що насправді має робити мистецтво? Коли за справу береться справжній художник, як отой же автор фільму «Хрустальов, машину!», і використовує суто художні засоби, то вони самоспрацьовують. У тому ж класичному американському фільмі «Рокко та брати» також є і згвалтування, і вбивства, але це — високе мистецтво, яке потрясає, вражає глядача й зрештою він таким шляхом вже не піде, не буде таким чином діяти.

А що ж робить масова культура? Вона починає асистувати таким фашизоїдним сюжетам у масовій свідомості. А масова свідомість, взагалі-то кажучи, вона беззахисна. Людина дивиться це кіно й раптом думає: «От як треба робити, але ж я й сам здогадувався, що саме так треба діяти». А результат очевидний. Я справді бачив, як публіка регоче, коли герою Пороховщикова прострілюють живіт. Сміються жінки, сміються діти. Але ж саме такі провокативні цілі й ставив собі цей фільм. До речі, «Ворошиловський стрілець» — це ще туди-сюди, бо слабеньке кіно. А от фільми Балабанова «Брат-I» та «Брат-2» — це вже фашистське кіно надзвичайно високого, по-своєму, класу. Не естетичного класу, а сугестивного. Воно впливає на маси повною мiрою. Воно бреше неймовірно, але впливає й впливає! І це велика проблема. Адже зрештою ми можемо отримати в політиці персонажів, які поставлять на «Ворошиловського стрілка» не з фільму Говорухіна, а із самого вже підготовленого середовища. Результат може бути неймовірний за своєю негативністю. Тобто ми входимо, відверто кажучи, в якийсь квазіестетичний Чорнобиль.

— Ще таке «американське» питання. Коли до нас звідти прийшла перша хвиля отої малобюджетної містики, бойовиків та трилерів, то складалося враження, що все це нагромадження жахів та насильства є тільки грою уявлення та результатом раціонально-комерційних вигадок не дуже закомплексованих голлівудських ремісників. Але коли сьогодні починаєш знайомитись із статистикою тамтешнього насильства (відома психотерапевт Джанет Рейнуотер у своїй книзі «Это в наших силах» наводить дані, згідно з якими кожна четверта дитина віком до 15 років у США стає жертвою сексуального насильства; асоціація «Жінки проти порнографії» стверджує, що 38 відсотків американських жінок зазнали відповідних атак; епізоди ж, коли черговий молодчик забігає з автоматом у школу, церкву, дитячий садок і починає все решетити, мають таку систематичну тенденцію, що...), то раптом виникає думка, що оте все жахливе кіно для них — реальність буття.

— Бачите, мені здається, що певна точка відліку кінця справжньої «американської мрії» почалася з вбивства того президента, який був фаворитом нації. Америка досі не знає, що там трапилось, хоча й є десятки різних кіноверсій. Це була емблематика того, що начебто зріла цивілізація та демократія не спрацьовує... Потім були В’єтнам, молодіжний бунт з наркотичним дурманом та сексуальною революцією, Вотергейт. Саме тоді почала ставати на ноги ота масова культура. Саме тоді раптом зник той герой американського кіно, втіленням якого був актор Гарі Купер, герой спокійний, нездатний на ненависть, впевнений у собі, у своїх правах, у справедливості, у справі, за яку треба боротися. Замість нього виник герой, що його переповнюють сумніви, буденні та апокаліптичні страхіття, огида до самого себе. І це, здається, було адекватним відображенням зміни самосвідомості того суспільства, яке зветься «країною необмеженої свободи»... Бачите, комунізм із гаслом «Все для блага человека!» закував людину заради цього гасла в кайдани. Америка, навпаки, у своєму демократичному поступі максимально розкріпачила людину, відключила всі гальма. Сьогодні йдеш американським містом і бачиш — висить на балконі зелений прапор. Тобто там проживає «родина» або «комуна» відомої сексуальної меншості. Бачите, я розумію, що, на превеликий жаль, гомосексуалізм — це біологічна доля певних людських середовищ. І я розумію, що є різниця між тим, що є «захистом прав», і тим, що є «афішуванням». І коли сьогодні американська юриспруденція на всю міць захищає відповідні фільми та друковану продукцію, що існують вже в неймовірній кількості, то це важко зрозуміти... Не так давно у Філадельфії я зайшов у салон прокату відеокасет і запитав декілька фільмів з класики шістдесятих та сімдесятих. Дівчина-продавець навіть тих назв не знала, не було їх і в каталозі. Але на стелажах було понад 500 касет — кіч, кіч, кіч. До речі, кожен рік робиться там десяток фільмів (зовсім не таких, як «Титанік»), що мають стосунок до справжнього, серйозного кіно, але всі вони губляться серед кічу, і ще є в мене враження, що їх навмисно гублять, аби ніхто їх не побачив.

І, спостерігаючи за тим, як корчиться сьогодні гуманізм якраз у цьому суспільстві, що нібито спеціально було вибудуване задля реалізації демократії та гуманістичних моделей, бачиш, що насправді-то воно таки вийшло, як у словнику Грінченка, «наоборіт».

І, замислюючись глибоко над оцим усім, починаєш усвідомлювати, що таки перед людством стоїть тут якась проблема метафізичного або теологічного характеру. Але тут мені варто зупинитись, бо це вже не є моїм фахом.