Василь НЕЧЕПА: «Кобзарі завжди йшли попереду війська»
ВАСИЛЬ НЕЧЕПА: «ДУМИ МОЇ, ДУМИ...»
Сьогодні, 28 грудня, в Національній філармонії відбудеться концерт-моновистава «З берегів зачарованої Десни» відомого кобзаря-лірника Василя Нечепи, заслуженого артиста України, лауреата літературної премії ім. І.Нечуя-Левицького.
— Василю Григоровичу, ви — представник чернігівської кобзарської школи. Хто був вашим вчителем?
— Кобзарство має давні традиції і практично в усі часи знищувалося, бо завжди було в опозиції до влади. Кобзарі несли правду, розповідали про історію України й у своїх піснях мріяли про волю нашої країни. Відомий письменник та історик Гнат Хоткевич вважав, що найстарішою, порівняно з полтавською та харківською, була старосвітська чернігівська кобзарська школа. І Терентій (Терешко) Пархоменко (1872-1911) — найвидатніший її представник. Він справив величезний вплив і на сучасну українську музику. До речі, кобза, на якій я граю, зроблена за кресленнями і на зразок інструменту легендарного Терешка. Настроєна діатонічно (7 бунків, 16 приструнків) зі специфічними півтоновими перемикачами, котрі дозволяють швидко перестроїти кобзу з однієї тональності в іншу. Я з дитинства захоплювався народною піснею. Моїм першим педагогом у музиці став Олександр Степанович Сопіга. Потім я вчився грати на скрипці. Закінчив Чернівецьке музичне училище як співак і хоровий диригент (клас Леоніда Михайловича Пашина). А грати на кобзі та лірі мене навчив Олександр Корнієвський. Як бачите, в мене було багато вчителів. За 20 років на сцені пройшов «університети», працюючи солістом у різних колективах: хор «Десна», військовий ансамбль групи радянських військ у Німеччині, а також Чернігівська філармонія.
— Є певні історичні стереотипи: кобзарі — це сліпі співаки. Колись у них навіть була своя мова. Що лишилося з тієї сивої давнини? Яке кобзарство зараз? Хто пише сучасні твори?
— Кобзарство — це ціла наука. Отці-наставники вчили не тільки співати, а й сіяти зерна правди в душі людські. Щоб отримати «дозвілку» треба було багато чого вміти. Кобзарі — це насамперед високоосвічені просвітителі. Колись сліпих хлопчиків брали в науку змалку. Тільки склавши іспити, вони ставали кобзарями. В їхньому репертуарі обов'язково було виконання Псалмів, історичних дум і народних пісень. За часів Богдана Хмельницького кобзарями були колишні воїни-козаки, котрим татарва у полоні очі виколола. І тоді замість шаблі вони брали кобзу, йшли поперед війська, закликаючи людей боронити неньку-Україну.
Кобзарська мова — лебійська. Вона, як код, таємниця для непосвячених. Коли казали: «Кудень клевий лебінь!» — це означало: «Добрий день, діду». Жандарми ніколи не могли зрозуміти, про що сліпі балакали. Мову кобзарів досліджували Куліш і Лисенко. Вони ще застали тих старих майстрів. Майже під корінь розправилася з ними радянська влада. Чимало їх загинуло в сталінських таборах, залишилися лічені твори, написані в той період. Дуже багато втрачено. Ми збираємо по словечках, хочемо випусти словник.
Кобзарство сьогодні зовсім не архаїчне. Так, ми зберігаємо традиції, але нас хвилює й наш час, майбутнє. Тому до своїх про- грам я включаю не тільки маловідомі думи, легенди, билини та перекази Чернігівського краю, а також твори сучасних поетів і композиторів. Пісня «На Чорнобиль журавлі летіли», з якою об'їздив майже півсвіту, написана Д. Павличком і О. Білашем, а популярна «Чого в сльозах калина» — А. Пашкевичем. Рік тому в нас в Україні з'явилася творча кобзарська спілка. Мене дуже тішить, що живе бандурна справа. Грати на інструменті навчають у музичних школах, училищах, університеті культури та в консерваторії. У мене самого діти бандуристи (син Роман і донька Маруся)
— Ви багато гастролювали різними країнами. Нещодавно повернулися з Лівану. Невже там знають кобзарську пісню? — Багато українців розкидало по світу. Дуже потужні діаспори в Австралії, Канаді та в Америці. Десять років тому зробив навколосвітню подорож: Росія — Югославія — Об'єднані Арабські Емірати — Індія — Австралія — Гаваї — Канада, Америка і країни Західної Європи. Мандрував три місяці і три дні. Виступав у переповнених залах. Ті гастролі залишаться в пам'яті на все життя. Я, може, один із перших, зав'язав стосунки з бельгійською громадою, якою керує Володимир Котляр. Там створено великий гуманітарний фонд допомоги дітям- чорнобильцям. За кордоном виступаю з концертами й на зароблені кошти купую ліки. Передав у фонд близько 200 тонн медикаментів.
Ліван — екзотична країна. Мене здивувало, що в багатьох оселях там висять портрети Маркса та Леніна. Це в основному в тих, хто отримав вищу освіту в Москві чи Києві. Майже кожен другий привіз із колишнього Радянського Союзу собі дружину. По-різному в них складається життя на чужині, але послухати українську пісню завжди збиралося чимало публіки. Я виступав на Днях мистецтва України. Дав чотири концерти в містах Сайда, Тріполі, Біблас і Бейруті. Хочу подякувати представникам українського та російського посольств у Лівані, які допомогли в організації цих гастролей.
— У своїх концертах, крім кобзи, ви граєте ще на лірі.
— У мене колісна ліра, яка зроблена на зразок стародавніх українських лір. Але має хроматичну клавіатуру, котра дозволяє грати в мінорі й у мажорі без перестроювання. Її зробили на Мельнице-Подільській експериментальній фабриці музичних інструментів.
— В Українському домі в «Кобзарській світлиці» є цікавий експонат — вишита ваша пісня. Чия це була ідея?
— Мені дуже приємно, що черкаська художниця Олександра Теліженко вишила п'ять моїх пісень на рушниках. Вона послухала, як я виконую різні твори, і сама вибрала ті, які надихнули її на таку оригінальну працю. Кожний рушник — витвір мистецтва. Але мені особливо подобаються полотна на пісні «Україненько моя», яку написали Негода й Пашкевич, і «На Чорнобиль журавлі летіли» (автори Павличко — Білаш).
