Верхи на Пегасі

Український підприємець, кінорежисер та сценарист Олександр Олексійович Ханжонков народився 26 липня (8 серпня) 1877 р. у родинному маєтку Ханжонкове (нині — Нижня Кринка) неподалік Макіївки (тепер — Донецька область). Сталося це в родині збіднілого поміщика, відставного козачого офіцера. Взагалі, історія роду простежувалася від ХІІІ ст. і ведеться від половецького хана Жьонкова, котрий очолював колись «сигнальну дозорну службу», яка палила багаття, попереджаючи про небезпеку з боку загарбників. Згодом прізвище набуло приставки «хан», а буква «ё» редукувала в «о», коли нащадки половецького хана стали запорізькими козаками, котрі, як і прадід, першими боронили Неньку від нечисті. Прапрапрадідові кінопродюсера — козачому старшині Василю Ханжонкову за сумлінну службу було даровано дворянство, а також 15 тисяч га землі та 15 селянських сімей. Відзначився в Першу російсько-турецьку війну (1768—1774) і прадід — Яків Ханжонков, за що козачий полк, у якому той служив, став носити його ім’я.

Мати, Параскева Сергіївна, була донькою полковника Дмитрієва. Заміж за 40-річного Олексія Петровича Ханжонкова вийшла, як було їй 19 років, одразу по закінченні Інституту шляхетних дівчат, тим часом як для колишнього сотника Війська Донського то був третій шлюб. Коли Сашко був ще дитиною, батько — Олексій Петрович, перевіз родину до Ростова-на-Дону, де розпочав новий сучасний бізнес, придбавши... фотоательє. Його дружина, Параскева Сергіївна, здивувалася, але змовчала.

*  *  *

Дослідники вважають, що саме 1896 р. у хлопчини проявилося захоплення «світлотворчістю». Потяг до нового мистецтва виник, коли старший (зведений) брат — Сергій Ханжонков, від першого батькового шлюбу, побував у Парижі, де відвідав кіносеанс братів Люм’єрів. Враження виявилися настільки сильними, що син відставного козачого офіцера придбав проекційний апарат та фільми, вирішивши будь-що показати Великого Німого родичам.

Фінансово то була непідсильна справа; тож, повернувшись додому, в Новочеркаськ, Сергій Ханжонков відкрив за підтримки батька... фотоательє. Отже, Олександр вперше «захворів» на сінематограф, а через кілька років остаточно вирішив присвятити Великому Німому своє життя. Родичі вжахнулися: спадковий дворянин, і раптом — кіно, комерція!

За сімейною традицією юнак вирішив здобувати військову освіту: 1896 р. закінчив Новочеркаське козаче юнкерське училище і в чині підхорунжого потрапив у привілейований Донський 1-й козачий полк. Взявши участь у Російсько-японській війні 1904—1905 рр., за станом здоров’я Олександр Ханжонков припинив кар’єру військового, пішов у відставку в чині підосавула. Формальним приводом став... поліартрит, що 1913 р. призвів до інвалідності. За законами того часу офіцер отримав одноразову матеріальну допомогу (як тоді казали, реверс) у розмірі п’яти тисяч карбованців. Саме ці кошти і склали стартовий капітал майбутнього кінопромисловця.

*  *  *

Новий вид мистецтва просто магнітив. 8 січня 1906 р. над входом заблимала гірлянда різнокольорових лампочок, публіка посунула в біограф. Сеанси тривали по 20—30 хвилин. Програму складали чотири картини, що викликали бурхливе захоплення. Зачаровані глядачі не могли намилуватися «Припливом хвиль у Тихому океані». Картину «Поїзд, що прибуває» вони зустрічали бурхливо, з вигуками і погано прихованим жахом. Ще б пак! Викидаючи пару, локомотив мчав з екрана просто у зал. Комічна «Муха» спричиняла регіт і розвіювала страх. Уявіть дебелу мармизу коміка, котрий клеїв дурня, намагаючись язиком та губами упіймати муху, що повзала по його носу... Після двох-трьох стометрових стрічок показували цвях програми — «Точильник». Куховарка вирішила нагострити ніж, а її войовничий погляд настільки налякав точильника, що той кинувся геть, змітаючи все на шляху. У погоню були вплетені коляска з дитиною, зграя гусаків у середмісті, продавчині різного краму, газетяр, панночка в модному капелюшку з пір’ям — всі стрімголов чухрали за точильником та куховаркою, аж поки раптом сеанс не закінчувався...

*  *  *

Олександр познайомився з управителем крамниці Емілем Ошем. І двоє ентузіастів вирішили присвятити себе кіно, хоча найменшого уявлення не мали, як працює «фабрика мрій». І навесні 1906 р. на паях Ханжонков заснував сумнівне партнерство «Е. Ош — О. Ханжонков», вклавши в підприємство п’ять тисяч карбованців.

Дорогою до Парижа, куди ранньої весни 1906 р. компаньйони вирушили, аби придбати фільми, з’ясувалося: ніяких грошей у Е. Оша нема. Отож, контракти з відомими дистриб’юторами, як-то: «Брати Пате», Жорж Мельєс, «Ґомон» — були аматорам не по кишені. На щастя, останньої хвилини Олександр Олексійович уклав угоду з молодою паризькою кінокомпанією Urban. У французів вони отримали фільмів на п’ять тисяч готівки і щомісяця на регулярній основі на таку ж суму — відкритий кредит, для подальшого розповсюдження оригінальних картин на території Російської імперії.

Добру половину стрічок Олександру Ханжонкову вдалося продати у Варшаві. Решта стрічок розлетілися в Москві. «Перші шість місяців роботи засвідчили, ми ледь-ледь зводимо кінці з кінцями», — згадував Олександр Олексійович.

Тим часом, всю касу фірми «Е. Ош — О. Ханжонков» Еміль Ош вигріб, аби вирушити до США — на придбання нових фільмів. І та спроба провалилася з тріском. Партнер таки привіз з-за океану якісь картини, але ніхто із власників столичних кінотеатрів кота у мішку купувати не схотів. Більше того, шість придбаних у Сполучених Штатах проекційних апаратів виявилися... металобрухтом, непридатним до використання. Отож, торговий дім «Е. Ош — О. Ханжонков» наказав довго жити...

*  *  *

Засвоївши суворий урок підприємницької діяльності в Росії, український піонер європейського кіно все розпочав з чистого аркуша — із простої дистрибуції, організовуючи прокат іноземних картин. 1906 р. Ханжонков пошлюбив доньку власника московського магазину швейних машинок «Зінгер», Антоніну Миколаївну Баторовську (1879—1925), і за її порадою знайшов нових, більш надійних компаньйонів.

Заснував торговий дім «O. Ханжонков і К°». Як статутні цілі були проголошені «виробництво, торгівля кінострічками, чарівними ліхтарями, туманними картинами, різними машинами та обладнанням, іншими товарами для фабрикації всіх цих предметів». Поволі торговий дім перетворювався на кінопідприємство: було організовано кінозал, павільйон для зйомок, у підвалі будинку облаштовано кінолабораторію для монтажу та виготовлення титрів до іноземних фільмів, що склало значну перевагу перед конкурентами. Кінолабораторія служила також і базою для експериментів: мріючи про підвищення видовищності магічного ліхтаря, О. Ханжонков найняв... найкращу студентку Строгановського училища, аби здібна мініатюристка під лупою розмальовувала бій півня — просто на плівці. Експеримент не вдався: фарба розтікалася, малюнок втрачав контури. Але невдачі не зупиняли кінопідприємця-ентузіаста — він приступився до випуску власних кінокартин.

*  *  *

Попервах кінопромисловець продукував документальні стрічки, але влітку 1907 р. звернув увагу на ігрове кіно. Першою стрічкою стало кінополотно «Палочкін та Галочкін», яка виявилася геть невдалою, однак ідея зняти «сюжетну картину» не полишала кінопродюсера, але оформилася випадково. Того ж літа родина О. Ханжонкова знімала дачу, а поряд у Кунцеві стояв циганський табір. Російському оператору німецького походження Володимиру Сіверсену продюсер замовив сценарій, де було все, що склало пазли успішної російської мелодрами: красуня Аза і два гарячкуватих шанувальники, фатальне кохання, пристрасть до азартних ігор, кривава помста, кинджал, вірний кінь, циганські танці.

20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) відбулася прем’єра «Драми в таборі підмосковних циган» (140 метрів кіноплівки), першого кінофільму ательє. Так розпочалася історія художніх кіноробіт О. Ханжонкова.

*  *  *

1909 р. кінофабрика продукувала вісім художніх стрічок. Як соціально відповідальний митець, український кінопродюсер став єдиним із знаних російських кіновиробників, хто створив у власному ательє на Житній вулиці спеціальний науковий відділ для зйомок освітніх, видових та етнографічних фільмів на теми сільського господарства, ботаніки, географії, медицини та інших наук. Одна з таких повнометражних картин — «Пияцтво та його наслідки» (1911), оповіла про жахливі відхилення в розвитку дітей, народжених у родинах алкоголіків. Усе це знімалося не на рівні замшілого буботання про досягнення науки або з наголосом на історичні розвідки, а живими сценами, в яких грали тодішні зірки кіноекрану. Наприклад, у німій стрічці «Пияцтво та його наслідки» роль алкоголіка виконав «король екрана» Іван Мозжухін (1889—1939), який в «Обороні Севастополя» (1911) створив образ... адмірала Корнілова. Крім того, величезною популярністю користувалися у глядачів стрічки про подорожі, для зйомок яких О. Ханжонков виряджав кіноекспедиції до Сибіру, на Далекий Схід, на Памір, у Середню Азію.

*  *  *

Кінопродюсер дбав і про високе мистецтво. Поступово зібрав довкола себе щось на кшталт постійної трупи кіноакторів, тим самим з року в рік плекаючи професіоналізм у галузі національного кінематографа. Робилося це на совість, тож діє століття.

Це не гіпербола; власний кінотеатр — електротеатр «Пегас», відкритий ще 1913 р., колись із найбільшим екраном у столиці (9х6 м), функціонував на Тріумфальній площі, 2, в Москві до 29 грудня 2004 р. Потім культовий заклад культури на 800 місць — «Будинок Ханжонкова» виселили і закрили, а історичну будівлю передали... в оренду наближеному до Мосради італійському кухареві... Від кінця 1910 р. торговий дім «O. Ханжонков і К°» почав видавати часопис «Вісник кінематографії», а з 1915 р. — журнал «Пегас», де, крім матеріалів про кіно, вміщувалися статті на теми театру, літератури, про культуру загалом. Належало зробити останній крок — здобути високе визнання і вийти на державний рівень.

Закритий показ стохвилинної стрічки «Оборона Севастополя» відбувся 26 жовтня (8 листопада) 1911 р. у літній резиденції царя — кримській Лівадії. Присутніми були вся царська родина, сановники двору, високоповажні гості. За ігрову стрічку кінопродюсера імператор вшанував особисто, знявши з пальця найвищу тодішню нагороду Російської імперії в царині культури — діамантову каблучку. Бо після перегляду стрічки зворушений Микола II змінив ставлення до кінематографа як до... «шкідливої розваги».

Новинкою виявився і сам показ. Наприкінці листопада 1911 р. «Оборону Севастополя» демонстрували у Великому залі Московської консерваторії, де грали два (!) симфонічних оркестри, співав хор, по ходу дії лунали військові команди з реальними звуковими «спецефектами» — стрілянина з гвинтівок та гарматні залпи, що за лаштунками імітувалися холостими пострілами. Успіх був колосальним, попри спротив спілок кінопрокатників Москви і Санкт-Петербурга. Відтоді кінокомпанія «O. Ханжонков і К°» перетворилася на визнаного флагмана вітчизняного кінематографа.

Свого часу обпікшись на несумлінності конкурентів, О. Ханжонков засекречував кінопроекти. Саме він запровадив у контракти пункт «про нерозголошення творчого задуму», за яким сплачувалася пристойна надбавка. Далі — більше. Наприклад, картина «Вій» (Федір Кусевицький — Хома Брут, Марія Болдирева — відьма, 1916) режисера Владислава Старевича в усіх робочих документах була позначена як... «Африка», а в масовку набирали «ефіопів» — так у народі називали чортів.

*  *  *

Переглянувши стрічку «Прекрасна Люканіда, або Війна вусанів із рогачами», американський конкурент Волт Дісней (Walter Elias Disney; 1901—1966) заявив: «Ця людина випередила всіх аніматорів світу на кілька десятиліть».

Як на свій час, його приватна кіностудія стала фантастично успішним підприємством. До початку Першої світової війни річний прибуток становив 150 тисяч карбованців.

*  *  *

У кіноательє «O. Ханжонков і К°», чий статутний капітал 1915 р. сягнув двох мільйонів карбованців, розпочинали творчий шлях знамениті актори: Віра Холодна, Іван Мозжухін, Олександр Вертинський, Вітольд Полонський, Іван Перестіани, Віра Кораллі та багато інших. Зокрема, на початку 1915 р. кінокар’єра полтавської Попелюшки набула потужного прискорення, коли прихований талант розгледів найкращий дореволюційний режисер, художник торгового дому «O. Ханжонков і К°» Євген Бауер (1865—1917).

Кіноательє О. Ханжонкова перетворювалося на індустріальну фабрику мрій, якій була до снаги реалізація будь-якого проекту, так кіноательє ставало імперією. Такий факт: до початку 1914 р. акціонерне товариство «Фабрика кінематографічних картинок О. Ханжонков і К°» контролювало треть усього кінопрокату в Російській імперії. Працював кінопродюсер за межею напруження: спочатку поліартрит змусив ходити з ціпком, потім — на милицях, а від 1917 р. Олександр Олексійович пересувався виключно в інвалідному візку. Лікуватися було ніколи. У період 1908—1919 рр. фільмографія виробництва акціонерного товариства «О.Ханжонков і К°» налічувала 301 фільм.

*  *  *

Навесні 1917 р. з більшістю працівників кіноательє Олександр Ханжонков виїхав до Криму, де в Ялті організував перше в Росії стаціонарне літнє кіноательє, комфортабельно облаштоване і декороване з бездоганним смаком. Із роками воно перетворилося на Ялтинську кіностудію. Уже на новій базі знімалися дві останні картини режисера Євгена Бауера — «Король Парижа» і «За щастям» (обидві — 1917 р.).

Створити «Ялтинський Голлівуд» (О. Ханжонков) не пощастило, хоча близько 100 картин було знято на кримській базі спільними зусиллями російських кінофірм до завершення націоналізації, оголошеної декретом Раднаркому від 27 серпня 1919 р. Після розгрому білої армії барона П. М. Врангеля, коли на півострів зайшли більшовики, у листопаді 1920 р. кінопродюсер вирушив до Константинополя, де зупинився в Олександра Вертинського, а звідти — до Мілана, Бадена під Віднем та Лейпцига, де переніс невдалу операцію. В еміграції він продовжив свою кіносправу, позаяк у Радянській Росії було арештовано всі його банківські рахунки, тоді як авторські картини нахабно націоналізували... на користь держави.

1921 р. на орендованій віллі в австрійському містечку Бадені під Віднем невтомний першовідкривач почав дослідження зі створення звукових і кольорових фільмів, тестуючи новітню технологію «сінеманатюр», запропонованою 1915 р. хіміком та винахідником С. М. Прокудіним-Горським. До співпраці було запрошено двох інженерів — Куликова та Синіцина, техніка Самохвалова, а в Лондоні, Брюсселі та Берліні було замовлено багато вартісної новітньої апаратури. Лише за браком коштів експерименти довелося згорнути.

*  *  *

На вівтар національного кінематографа О. Ханжонков поклав усе: сім’ю, шлюб, відносини з першою дружиною, 46-річною Антоніною Миколаївною, котра від 29 серпня 1925 р. лежить на самоті в могилі на берлінському кладовищі Теґель, єдиного сина — Миколу (1901—?), котрий вирішив залишитися з матір’ю за кордоном. Із молодшою дочкою Ніною, без засобів до існування, в інвалідному візку, із еміграції Олександр Олексійович Ханжонков повернувся в Радянську Росію; однак АТ «Русфильм» закрилося, не розпочавши роботи. Більшовики швидко згорнули неп.

Деякий час зніяковілий інвалід працював консультантом «Держкіно», із 1925 р. — завідуючим виробництвом «Пролеткіно». У квітні 1926 р. пошанованого у світі кіномитця з групою керівників радянської установи заарештували в кримінальній справі щодо фінансових зловживань, а опісля — «за перевитрату коштів та невиконання планових завдань» — запроторили до в’язниці.

За відсутності доказів влітку 1926 р. О. Ханжонкова звільнили, але позбавили політичних прав і заборонили працювати в галузі кінематографа. Із ідеологізованого радянського кіна легенду просто викинули, тож від початку 1930-х рр. Олександр Олексійович сів олівцем, скорченими пальцями нотувати мемуари «Перші роки російської кінематографії», які вийшли друком 1937 р. у безбожно скороченому вигляді; із 400 аркушів машинопису залишилося... десять. Тим часом ті спогади визнані цінним методичним посібником для студентів ВДІКу, бо й досі залишаються першоджерелом із національної кіноісторії.

Сили його полишали... Через вісім років, 1934 р., після письмового звернення до влади, кінопродюсера реабілітували, призначили від уряду персональну пенсію в розмірі 350 карбованців та пайок, а головне — дозволили важко хворому ревматику залишити столицю. Насправді через різке погіршення стану здоров’я О. Ханжонков разом із колишнім монтажером, а також — другою дружиною, Вірою Дмитрівною Поповою (1892—1974), вимушено перебрався до Ялти, де замешкав... у прохідній кімнаті комунальної квартири №7 по вулиці Севастопольській, 7, де спати подружжю доводилося просто на підлозі.

Кажуть, Сан Сеїч, як жартівливо, але водночас шанобливо називала його дружина, — ще намагався бодай щось здійснити в мистецтві, навіть надіслав на розгляд дирекції ялтинської кіностудії «Східкіно» власний проект виробництва... кольорових кінофільмів. Утім, кінопідприємець-інвалід Ханжонков у пошарпаному кріслі-візку віденського типу в соціалістичній Росії виявився нікому не потрібним.

*  *  *

Переживши нацистську окупацію, О. Ханжонков опинився під підозрою в «колабораціонізмі». Після закінчення Другої світової війни Олександра Олексійовича, а невдовзі — і його дружину позбавили хлібних карток, і він їздив інвалідним візком і порпався у сміттєвих баках. В історії його хвороби медики написали правду: причина смерті — «виснаження». Доживши віку 68 років, О. Ханжонков помер 26 вересня 1945 року. Його поховали на старому Лівадійському кладовищі, а згодом перепоховали в некрополі на Полікуровському пагорбі, де покоїться чимало знаменитостей. У деяких радянських газетах скромними некрологами про нього згадали — через два місяці, але потім благоподобно забули. У ста метрах від адміністрації Ялтинської кіностудії, на Пушкінському бульварі поставлено пам’ятник родоначальнику вітчизняного кінематографа роботи скульпторів Геннадія та Федора Паршиних; його відкрили 26 серпня 2011 року в межах XII Міжнародного телекінофоруму «Разом». Даруйте, Сан Сеїчу, тепер в улюбленому вами Криму крутять інші фільми...