Веселі дні у провінції

Неважко собі уявити й інший заголовок п'єси великого драматурга, який продовжив би традицію назв-прислів'їв «Не было ни гроша да вдруг алтын», «Чужие собаки грызутся – своя не приставай», «На всякого мудреца довольно простоты». Ну, що б Островському назвати п'єсу «Лес рубят – щепки летят»? Хоча класики, звичайно, вбачали проблему не в самому лісі або вишневому саду, а в обставинах, через які їх рубають, продають, а потім герої плачуть...

Театру ім. Пушкіна після відходу з життя його багаторічного лідера Олександра Барсегяна не надто щастило з постановниками. Перший «млинець» репертуарної політики вийшов грудкою - вистава за п'єсою І. Зінгера і В. Фрідмана «Тойбеле та її демон» не став  переконливим. Хоча вибір режисера був бездоганний - колишній харків'янин Олександр Михайлов, який міцно облаштувався в Орлі зі своїм самобутнім театром «Свободное пространство».
Другу виставу поставив головний режисер Харківського театру музичної комедії Олександр Драчов. Це інший режисерський стиль і п'єса, добре відома з репертуару минулих десятиліть - «Двері грюкають» француза М. Фермо. Жанр - середнє арифметичне з комедій характерів і ситуацій. Але знову щось не склалося ...

Нарешті, третю виставу, «Лес», попросили зробити колишнього (ще до приходу А. Жолдака) головрежа Театру ім. Т. Шевченка Ігоря Бориса. Вважається, що його специфіка - українська класика (можна згадати «Украдене щастя» з чудовим Леонідом Тарабариновим у ролі Миколи Задорожного). Але і «Три сестры» Чехова на тій же березільській сцені були поставлені Борисом глибоко і увійшли до «золотого фонду» театру. Йому ж належить ініціатива створення нової (через десятки років після Леся Курбаса) режисерської лабораторії «Березіль», завдяки якій багато молодих постановників отримали путівку в життя. На жаль, подібна ситуація не характерна для Театру російської драми, де майже всі (70 з 80 поставлених за 35 років вистав) йшли і йдуть до сьогодні у режисурі Олександра Барсегяна.

Постановки Ігоря Бориса належать до тієї ж театральної епохи. Але наскільки інакшою виглядає естетика молодшого колеги Барсегяна! На сцені увесь час щось відбувається, мізансцени обростають деталями, що «акомпанують» монологам і діалогам головних персонажів. Акторську статику і манірну декламацію тексту режисер намагається присікати.

Щоправда, чесноти  стають недоліками, коли порушується принцип композиційного відбору - аж надто частими і часом необов'язковими виглядають у партитурі вистави пісеньки, романси та музичні цитати. Не завжди переконують «концертні» виходи челяді в садибі «Пеньки», які то задають точний темпоритм вистави, то збивають її до монотонних повторів. Тим не менш, у трьохгодинній виставі є моменти і драматичної напруги, і комічної недоладності (не забуваймо, що «Лес» за жанром - комедія).

Комедія про що? Про амурні примхи панянки «бальзаківського» віку? Про те, як легко молодому і гарненькому альфонсові домогтися успіхів у житті? Ангеліна Філіппова (Гурмижська) і Костянтин Миронов (Буланов) більш складно вибудовують стосунки у цьому дуеті - мезальянсі. До того ж у сценах Гурмижської і Буланова з сусідами режисер явно підкреслює соціальний зміст того,  що відбувається в садибі «Пеньки». Тут думають одне, говорять інше і сюрпризом роблять третє. Майже як у нашій дійсності.

У другій парі закоханих, яких прийнято називати позитивними героями, Петру (Дмитро Бородій) так і не вдається подолати дитячу боязнь «батечка», купця Восьмібратова. У той час як Дар'я Філіппова (Аксюша) одразу грає особистість, яка не залежить від «тітоньки» - Гурмижської. При цьому не всі душевні протиріччя героїв помітні глядачеві, хоча Островським вони передбачені.

Серед персонажів другого плану особливо виразна комічна «шпигунка» Улита (Людмила Колчанова). Як джерело інформації вона для Гурмижської – найпотрібніша серед решти слуг, разом узятих, і тому законно першенствує в ієрархії «Пеньків».
Дія помітно пожвавлюється і з появою на сцені «мандрівних  комедіантів» - Нещастливцева (Олександр Васильєв) і Щасливцева (Петро Нікітін). У ролі Щасливцева талановитий актор розгледів і втілив за допомогою режисера ті трагікомічні риси, які могли стати визначальними у жанрі вистави, але розкололися на безліч дрібних деталей і прийомів.

Краща сцена вистави, по-моєму, - сварка Восьмібратова (Анатолій Лобанов) і Нещасливцева з вивіреним ансамблем інших персонажів. Увійшовши в раж, актор за всіма правилами пафосного класичного монологу розпікає нечистого на руку купця. Восьмібратов при цьому реагує на слово «честь», як бик на червону ганчірку. І у благородному пориві віддає привласнені гроші, які одразу йдуть на придане молодятам. Від цієї миті глядач повністю захоплений щасливою розв'язкою і з запалом сприймає подальший перебіг подій.

Сценографія Тетяни Пасічник у «Пеньках» виглядає біднішою з-поміж інших вистав, чудово оформлених нею в Театрі для дітей та юнацтва. Затягнута в чорний оксамит сцена, здається, от-от має розкритися і виявити щось небачене. Але у фіналі опадає покривало, ніби на відкритті пам'ятного знака, а за ним виявляється ... центральна альтанка садиби, на шляху до якої перерізується червона стрічка. З альтанки, як з лазні, йде легкий димок, і туди прямують герої п'єси.

Цей прийом виконує роль рушниці, що так і не вистрілила! Адже назва вистави «Усадьба «Пеньки» задумувалася як ім'я загальне, тобто місце, де пеньки грають роль лісу. Ця метафора майже не розгорнулася, не заграла на сцені, хоча пеньки там дійсно розставлені. Справжнім же фіналом стають поклони за принципом театрального карнавалу (в лондонському театрі «Глобус» веселим танцем закінчується навіть трагедія «Отелло»). Мандрівні актори Щасливцев і Нещасливцев надягають накладні клоунські носи, не залишаючи сумнівів у тому, хто ж головні герої п'єси, а заодно й ті шляхетні лицарі, які приведуть світ до добра і злагоди. Звичайно, це актори, служителі Мельпомени!

Повертаючись до теми режисерської спадковості у Харкові, легко знайти закономірність в успіху «Леса» І. Бориса. Адже всі творчі інновації в театральному житті першої столиці поки що йдуть від березільської сцени. Це підтвердив Ігор Борис багатьма постановками (на жаль, переважно за межами Харкова), а в рідному місті - його молодші колеги з Театру ім. Т. Шевченка, які підхопили «бацилу» фантазійного Андрія Жолдака, але обійшлися без його провокаційних крайнощів. Це донині грають актори Олександр Ковшун з вдалими постановками у ТЮГу, Степан Пасічник, який створив свій неординарний театр «Р.S.», і шанувальник  ексцентричних парадоксів Едуард Безродний. Нарешті, це (знову, на жаль, колишній) головреж шевченківців Олександр Аркадін-Школьник, який створив собі репутацію постановника комедій, але цим жанром по руках не зв'язаний.

Сказане говорить на користь того, що не репертуарна політика буде першорядною у творчому житті пушкінців. Подальша доля колективу більше залежить від того, як складуться його стосунки з новою режисурою, дороговказною зіркою будь-якого театрального колективу.